Childhood and war are incompatible concepts by their nature. The world of childhood is full of light, kindness, trust, constant development, exciting research and limitless creativity. But on February 24 a war invaded the worlds of thousands of little Ukrainians…
Usually, a 4-year-old Kyivan Sofiia would wake up saying “Good morning!” and then the morning was actually good: calm, warm, delicious and merry. That morning everything changed: striking news on TV, disturbed faces of the grown-ups, powerful explosions on the street. Cruise missiles hit high-rise buildings nearby. Before that, Sofiia and her mother used to visit those buildings quite often: to train in the gym, for a dentist appointment, to taste sweets in the cafe. The buildings that not long ago were decorated with illumination and were filled with exciting rhythms, delicious scents of food and drinks, and a holiday atmosphere became shattered, dark and deserted…
As the war began, the lexicon of many Ukrainian children widened with the new word “evacuation”. Previously Sofiia’s trip from her home city to Lviv was short and comfortable because it meant a joyful holiday. Now it lasted more than 40 hours. A large number of cars created a huge traffic jam on the western highway. In the opposite direction, only rushing military machines could be seen from time to time. Thousands of people with children from different parts of Ukraine were heading to a safe place. Among them were a lot of foreign citizens who had been living, studying or working in the country for a long time. Sofiia remembered a student girl who greeted them in English and was happy to be understood. She told them about herself: she was from Morocco, studied to be an IT specialist in one of the universities in Dnipro, she was to obtain her Bachelor’s degree next year. She said that as she was studying here she fell in love with Ukraine and she regretted that due to the war she had to leave it.
Having arrived in a new place, Sofiia’s mother called the grandmother. As always, Sofiia wanted to hear her calm and soft voice, chat about something interesting and merry, but that day she could hear explosions and sirens in the phone set. Her grandma, who survived a war as a child, recalled that the same happened 80 years ago – during World War II. To help her grandmother with medicine and food, Sofiia and her mother asked for help wherever they could: social services and international missions. Those would listen to them carefully, take applications and ask for the address. But weeks passed and there was no help (either because the area was dangerous or due to the lack of employees). Only in 3 weeks with the help of a charitable organization and caring people, the grandmother was evacuated and Sofiia was finally able to hug her lovely granny.
Before the war, Sofiia like all children liked fairytales, poems and songs. She also remembered them easily and joyfully recited with her relatives: “A heron sewed the shoes and went to the river”, “A kitten jumped on the raft. It is washing its little muzzle and tummy”, “I am a good duckling, I can dive and I can swim”… Now conversations of the grown-ups were filled with previously unknown phrases: “full-scale invasion”, “check point”, “curfew”, “humanitarian corridors”, “internally displaced people”, new abbreviations: AFU, TD, AD, and unknown names of weapons: “Bayraktar”, “Javelin” and “NLAW”. Such words as “air-raid alarm”, “proceed to the shelters”, “all clear signal” became parts of the daily lexicon of the grown-ups and children…
At the moment Sofiia and her relatives are living in the ancient and hospitable Lviv. She has a new (although temporary) home, tasty food, interesting books and toys. Every day the air-raid sirens continue reminding local children and IDPs that the war goes on. So Sofiia like thousands of other little Ukrainians begs Heavenly Father to take care of Ukraine and draws a protected sky over the country, from which only fluffy snow, warm rain and sun rays can fall on the children and grown-ups.
Russian missiles hit the high-rise residential buildings of Kyiv near Sofiia’s house
Дитинство і війна – поняття несумісні за своєю природою. Світ дитинства сповнений світла, доброти, довіри, невпинного розвитку, натхненного дослідження, постійної творчості. У світ сотень тисяч маленьких українців 24 лютого цього року увірвалась війна…
Зазвичай 4-річна кияночка Софійка прокидалась зі словами «Доброго ранку!» і далі ранок був дійсно добрим: спокійним, теплим, смачним, веселим. Того ранку все почало змінюватись: приголомшливі новини на телеекрані, стривожені обличчя дорослих, потужні вибухи на вулиці. Крилаті ракети вдарили у сусідні багатоповерхівки. Раніше Софійка з мамою часто заходила туди: на заняття до спортивного залу, на консультацію до зубного лікаря, за смаколиками до кафе-крамнички. Будівлі, нещодавно оздоблені ілюмінацією, наповнені запальними ритмами, ароматами страв і напоїв та святковою атмосферою, стали розтрощеними, темними, безлюдними…
З початком війни лексичний запас багатьох українських діток поповнився новим словом – «евакуація». Раніше подорож Софійки з рідного міста до Львівщини була недовгою і комфортною, пов’язаною з приємним відпочинком. Нині вона тривала понад 40 годин. Величезна кількість автівок утворювала затори на дорогах у західному напрямку. В протилежний бік час від часу поспішала лише військова техніка. Тисячі дорослих з дітлахами з різних куточків України прямували туди, де буде безпечно. Серед них зустрічалось чимало іноземних громадян, які довгий час жили, вчились, працювали у нашій країні. Софійці запам’яталась дівчина-студентка, яка до них з мамою привіталась англійською, і зраділа, що її розуміють. Почала розповідати про себе: родом з Марокко, навчалась на айті-фахівця в одному з університетів Дніпра, у прийдешньому році мала отримати диплом бакалавра. Зізналась, що за роки навчання полюбила Україну і тепер дуже шкодувала, що через війну змушена її залишити.
З нового місця перебування мама зателефонувала бабусі. Софійка, як завжди, хотіла почути її спокійний, лагідний голос і прощебетати щось своє, цікаве і веселе, але цього разу у телефоні було чутно гуркіт вибухів і завивання сирен. Її бабуся, яка сама була дитиною війни, згадала, що переживала подібне 80 років тому – під час Другої світової. Щоб допомогти бабусі з ліками і продуктами харчування, вони з мамою звертались куди тільки могли: і до соціальних служб і до міжнародних місій. Там уважно вислуховували, приймали заявки, уточнювали адресу. Однак минали тижні, а допомога (чи то через небезпеку у районі чи то через нестачу співробітників) так і не надходила. Тільки через 3 тижні за допомоги благодійної організації і небайдужих людей бабусю теж вдалось евакуювати й онучка змогла нарешті обійняти свою рідненьку.
До війни Софійка, як і всі діти, любила слухати казочки, віршики, пісеньки. А ще легко їх запам’ятовувала і з радістю відтворювала разом з рідними: «Чапля зшила черевички і мерщій пішла до річки», «Скочив котик, сів на плотик. Миє ротик і животик», «Я – каченятко-молодець, я – і пірнальник, і плавець»… Тепер розмови дорослих рясніли раніше нечуваними словосполученнями: «повномасштабне вторгнення», «блокпост», «комендантська година», «гуманітарні коридори», «вимушені переселенці», невідомими їй абревіатурами: «ЗСУ», «ТРО», «ППО», незнаними назвами зброї: «Байрактар», «Джавелін», «Нлов». До щоденного ужитку дорослих і діток стали входити «повітряна тривога», «до укриття», «відбій тривоги»…
Зараз Софійка разом із своїми рідними перебуває у стародавньому і гостинному Львові. У неї є нова (хоч і тимчасова) домівка, смачна їжа, цікаві книжечки та іграшки. Сигнали системи протиповітряної оборони щодня продовжують нагадувати місцевим дітлахам і переселенцям про війну, що триває. Тому вона, як і тисячі інших маленьких українців, благає Отця Небесного зберегти Україну та зображує над країною захищене небо, з якого на дітей і дорослих може впасти лише пухнастий сніжок, теплий дощик і промінчики сонця!
Share on Social Media
