Галина Козар для Нового Шляху.
У люті часи найбільшого розгулу радянської пропаганди та ідей комунізму саме у Львові – серці України, у її духовній столиці 17 жовтня 1971 року був створений єдиний острівець свободи, на якому вже настала нова ера (доба) української державності, де замість пісень “Лєнін всегда живой“ зазвучали стоголосими дзвінкими струмочками щирі українські веснянки та всесвітньовідомий “Щедрик“ і “ Діду мій дударику“…
В цей історичний день півстоліття тому в приміщенні Львівської обласної філармонії відбулася найперша репетиція хору хлопчиків та юнаків “Дударик“, на якій були присутніми аж 82 хористи. І саме від тоді розпочався славний літопис переможної ходи Національної академічної чоловічої хорової капели, Лауреата національної премії ім. Тараса Шевченка, всесвітньовідомого хору хлопчиків, юнаків та мужчин “Дударик“ під орудою Народного артиста України, Заслуженого діяча мистецтв України, Почесного громадянина міста Львова, Засновника та Директора першої в Україні Державної хорової школи, Засновника Львівського Християнського Екуменічного товариства – Миколи Лукича Кацала.
Якби можна було б всі гастрольні дороги “Дударика” об’єднати в одну дорогу, то цієї відстані вистачило б на те, щоб усю земну кулю об’їхати 50 разів, а зі всіх співаків “Дударика“ створити цілу армію справжніх патріотів української держави, відважних лицарів, які навчені з колиски любити Бога, Україну і Пісню!
Із 1971 року по 1989 роки заняття хору проходили у різних приміщеннях, а з 1989 року навчання та виховання дудариків відбувалося у Львівській державній хоровій школі “Дударик“, яка розміщена на території храму святого Лазаря. Протягом тижня маленькі артисти вчилися в музичній школі, де відвідували уроки сольфеджіо, музичної літератури, муз. інструменту, а чотири рази на тиждень мали уроки хору. Окрім того по святах та неділях вони брали участь у Святій Літургії.
В державній хоровій школі “Дударик”, яка зараз названа на честь її засновника – Миколи Кацала, хлопці проходили не тільки свою музичну і хорову практику, але відразу здобували свій перший безцінний досвід суворої школи життя на чолі з великим вчителем, Людиною кришталево-чистої душі та великим патріотом України п. Миколою Кацалом. Щира відданість своїй Батьківщині, вірне служіння українському народові, чесність, честь і дисципліна – всі ці високі моральні якості Микола Кацал передав своїм вихованцям, серед яких є багато відомих світових постатей: це і співаки, і народні та заслужені артисти України, відомі лікарі, представники релігійних організацій, банкіри, знані науковці і навіть президенти компаній. Родина капелян-дудариків налічує вже понад 1000 осіб. І не вистачить жодних шпальт газет чи друкованих видань, щоб описати усі їхні заслуги, досягнення та перемоги, тому сьогодні я згадаю лише про деяких із них – справжніх Героїв України.
Василь Сліпак – вихованець “Дударика”, Герой України, котрий вже будучи провідним солістом Паризької oпери як вірний син “Дударика” за покликом свого серця залишав яскраве сценічне вбрання, тисячі своїх прихильників по всьому світі, підмостки рідної паризької опери і регулярно між концертними виступами прилітав в Україну, щоб в холодних і брудних окопах зі зброєю в руках як рядовий військовий в складі добровольчого батальйону захищати свою Батьківщину від московських загарбників. Від найперших днів вторгнення російської армії на територію України Василь зайняв дуже активну громадянську позицію і брав участь у всіх благодійних концертах в Парижі, був їх співорганізатором, а всі кошти, зібрані від їхнього проведення передавав на фронт для потреб наших військових.
Він любив Україну усім своїм серцем, він поклав за неї своє життя, він любив її так, як її любить і кожен із дудариків. І коли наш український народ піднявся на протести проти свавілля влади і здійснював “Революцію гідностї“, дударики не стояли осторонь, а двоє із них під час кривавих подій на Майдані несли відважно свою бойову – лікарську варту. Це два дударики – лікарі-хірурги Андрій Ярка та Євген Кузик, які і безперервно чергували у наметовому містечку, і надавали усю необхідну медичну допомогу пораненим та постраждалим від куль снайперів. В тих бойових умовах вони проводили хірургічні втручання і цілими добами обробляли та зашивали чужі рани, не звертаючи уваги на свої власні поранення. Це вони в ніч на 20 січня, коли пролилися перші краплі невинної української крові на січневу бруківку Майдану, на своїх плечах під постійними обстрілами снайперів виносили поранених в безпечне місце і рятували їхні життя ціною власних.
Навіть отримавши кульове поранення в обличчя, один із них, хірург Євген Кузик, тамуючи власний біль, мужньо продовжував нести свою почесну лікарську варту і рятувати побратимів-мітингувальників, хоч і сам на той момент вже гостро потребував хірургічного втручання.
Ось які вони герої-дударики! А 14 січня 2014 року весь чоловічий склад капели та мистецька формація “Дударик назавжди“ виступили на Майдані перед багатотисячною публікою, щоб в такий спосіб бути разом із своїм народом та своїм співом підтримати їхній бойовий дух та створити різдвяну атмосферу. Окрім того, “Дударик“ регулярно проводить благодійні концерти, усі кошти від яких передає на фронт.
Сьогодні велика родина дударків налічує понад 1000 осіб, які є розкиданими по усьому світі: від Владивостока до Канади, від Львова до Криму, але їх всіх їх об’єднує справжня чоловіча дружба і відчуття надійного, братерського плеча. І де б їх доля не закинула, вони завжди разом: на кожне Різдво і на кожен Великдень, і всі найбільші свята споконвіків родина дудариків також завжди зустрічає у своєму великому дружньому дудариківському колі: колядуючи разом і освячуючи паску на подвір’ї їхнього рідного храму.
Коли в когось з братів-дудариків весілля, уродини, хрестини, вони всі разом торжествують, а коли комусь у двері стукає біда, вони допомагають один одному як велика дружня родина. Безліч разів хористами “Дударика” були організовані чисельні благодійні концерти на підтримку важкохворих діточок співаків чи їхніх родичів. Дударики провели багато благодійних концертів у геріатричних відділеннях – “Будинках перестарілих“. За всю історію існування “Дударика“ було проведено більше аніж 3000 концертів на різних континентах світу. Наших українських соловейків із захопленням слухали в Австрії, Бельгії, Білорусі, Ватикані, Грузії, Естонії, Італії, Канаді, Латвії, Литві, Молдові, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Словаччині, Угорщині, США, Франції, Чехії, Швейцарії. Вони виступали у таких всесвітньо відомих концертних залах як Карнегі Хол (США ), в Соборі Паризької Богоматері, в соборі святого Петра (Ватикан), в концертному залі міста Ванкувера в Канаді, вони багаторазово співали Святі Літургії разом із Папою Римським.
Їхнє незмінне гасло і пароль “Я з Дударика“ відкривало і відкриває їм усі двері навіть найвищих державних установ, бо дударики є по цілому світі та майже у всіх організаціях. За півстоліття вони вже самі стали окремою світовою організацією. Бо ті, хто пройшов школу життя і гарту “Дудариком”, назавжди стали не тільки справжніми товаришам, вони стали братами.
З особливим трепетом і сьогодні через півстоліття всі вони згадують і свого гетьмана “Лукича“, і створену ним їхню козацьку республіку, як вони з любов’ю називають “Дударик“. Чому козацьку республіку?“ – запитаєте ви. Бо уся система взаємовідносин між хористами була побудована на засадах і правилах, на кодексі честі козацьких традицій Запорозької Січі. Микола Лукич завжди вітався зі своїми хористами незмінним козацьким привітом: “Добрий вечір, козаки!“, а вони відповідали: “Добрий вечір, пане Отамане!“. Їхній отаман запровадив в хорі традиційні козацькі ради, де виносив найбільш болючі питання та проблеми на загальний розгляд старших хористів та часто радився з ними у прийнятті важливих рішень. Тому його авторитет був настільки високим, що за всю історію керуванням, а це 45 років, жодного разу йому не довелося піднімати голос чи розмовляти на підвищених тонах. Завжди було достатньо його одного погляду, щоб його “військо“ зрозуміло, що їх отаман від них хоче. Його величава постать, тихий голос і пронизливий погляд говорили все самі за себе. Але навіть попри залізну дисципліну, яка панувала в хорі, всі дударики любили свого Лукича як рідного батька!
Згадують дударики і про те, як вони в перервах ніж музичними заняттями в подвір’ї школи активно грали в різні спортивні ігри і як особливо любили грати у футбол. Від дня заснування “Дударика“ пройшло вже 50 років, але і досі існує вона, Футбольна команда “Дударика“. І час від часу в різних містах, у різних країнах збираються дорослі поважні чоловіки, щоб разом згадати свої найпрекрасніші юні роки, проведені в “Дударику“ і подивитися разом футбольні матчі, а деколи поганяти, як ті малі пацани, на шкільному подвір’ї рідного дудариківського м’яча. Бо істинна любов до спорту та до праці, прищеплена їхнім наставником Миколою Лукичем Кацалом, залишилася у їхніх серцях назавжди як і назавжди залишилася їхня вірна і справжня любов до української пісні та до рідної Батьківщини!
Але, як відомо, за плечима кожного видатного полководця, гетьмана чи президента завжди стоїть не тільки його відважне військо, але і його команда однодумців. Багато років підряд Миколі Лукичу найбільше у його роботі допомагали і хормейстери Леся Чайківська і Степан Кафтан, і Тетяна Сливинська, концертмейстери хору Тетяна Лагола та Любов Кацал – його мудра та любляча дружина, яка його надихала на подвиги і разом з тим забезпечувала йому домашні надійні тили, щоб він спокійно міг здобувати свої нові і нові перемоги. Сам Микола Лукич у всіх своїх інтерв’ю підкреслював, що його головною музою, натхненницею, помічницею в житті і в роботі, головною берегинею “Дударика“ була його вірна дружина, Любов Григорівна, його “Любонька“, як він її ніжно завжди називав.
Історія їхнього кохання зворушує до сліз кожного, хто її знає. То було саме те справжнє кохання, про яке пишуть цілі романи і яке називають “любов’ю із першого погляду і до останнього подиху довжиною у ціле життя”. Доля звела їх у не простий, а у дуже особливий новорічний час, у час, коли трапляються справжні дива в далекому засніженому сибірському місті Чита, де вони обоє навчалися в музичному училищі.
“Я саме сиділа у бібліотеці і готувалася до навчання, – згадує тепер той день Любов Григорівна, – як у приміщення зайшов високий, голубоокий, ставний красень і, уважно оглянувши читальний зал, зупинив на мені свій погляд і неспішно, поважно підійшовши до мене, сказав: “Красуне, Ви мені приснилися сьогодні уві сні і що у Вас недавно був День народження. Чи це насправді так?“. Сказати, що я була просто подивована, то було би майже те саме, що я б не сказала нічого. Я була просто вражена від цих правдивих слів незнайомого мені юнака і від його величавої постаті та красивих голубих очей, в яких я відразу і потонула раз і назавжди”. Від того дня вони уже завжди й усюди були разом і саме Любов Григорівна була із Миколою Лукичем на всіх його життєвих дорогах вірною помічницею. Це саме з нею він радився у всіх своїх справах і саме їй найпершій розповів про свою революційну ідею створення першої дитячої хорової школи в Україні. Це вона поряд з ним пройшла усі найскладніші часи “Дударика“, коли і відбувався набір хлопчиків, і коли“ Дударик“ переживав багаторічні поневіряння по різних закладах, бо ще не мав на той час свого власного приміщення. Це вона їздила з ним у всі поїздки як концертмейстер хору і як найголовніша помічниця Миколи Лукича і, як мама для всіх хлопчиків- дудариків. “То завдяки її любові і підтримці, ласці та турботі я зміг зробити те, що я зробив” – говорив у одному із своїх останніх інтерв’ю Микола Лукич.
Любов Григорівна поділилася з нами і дивовижною, майже містичною історією про щасливу підкову, яку вона знайшла у день їхнього весілля. “25 серпня 1967 року ми із Миколою Лукичем відсвяткували урочисту процедуру реєстрації нашого шлюбу у ЗАГСІ і, повертаючись додому щасливі та закохані, розмовляли про наше майбутнє життя, про творчі плани. Микола Лукич черговий раз говорив про свою ідею створення школи, розповідав про свої мрії. Ми ішли такі молоді і такі щасливі, а перед нами був відкритий увесь світ і усі шляхи світу були нашими. Я подивилася вдаль на дорогу, якою ми мали далі йти, а потім на саму стежку, і раптом бачу, що просто під нашими ногами на землі щось лежить. А то лежала вона – уся запорошена, старовинна, прадавня, покрита столітньою іржею підкова. Я бачила її і просто не вірила власним очам тому і кажу до Миколи: “Миколо, звідки тут взялася підкова, якщо по цій вулиці вже багато десятків років не їздять коні?“ І тут він подивився як завжди дуже уважно і лагідно в мої очі і той його погляд я відчула усім своїм цілим серцем і каже до мене: “Так, і справді то підкова – символ нашого майбутнього щастя і то напевне нам доля дає нині знак, моя дорога Любонько, саме з тобою я знайшов сьогодні своє щастя і мабуть саме тут я і збудую свою омріяну хорову школу“. І що Ви думаєте: саме на цьому місці, на вулиці Коперника, 27 через 22 роки у 1989 році і була заснована Миколою Лукичем перша в Україні дитяча хорова школа.
Любов Григорівна Кацал, як вірна, любляча дружина, усе своє життя віддала служінню справі свого великого чоловіка і по цей день плідно працює як прекрасний педагог хорової школи, а її лагідна посмішка і добра вдача давно вже стала візитівкою “Дударика”.
Із 2007 року директором хорової капели “Дударик“ став син Миколи Лукича – Дмитро Кацал. Заслужений діяч мистецтв України, талановитий композитор, продюсер, диригент, педагог, художній керівник Національної академічної чоловічої хорової капели”Дударик”. Cамі дударики називають Дмитра Миколайовича найлагіднішим і найкреативнішим із усіх хормейстерів та диригентів за всі роки існування “Дударика“. Не дивно, що, будучи ще доволі юним та молодим, він здобув відразу і таку високу оцінку свої діяльності, і такий серйозний авторитет у своїх хористів, бо, як зізнається він сам у розмові, його життєвим кредом у роботі з дітьми є одне незмінне правило: до усіх своїх хористів від найменшого до найбільшого ставитися як до дорогоцінного діаманту – з великою любов’ю та відповідальністю делікатно шліфувати щоденною натхненною працею їхні музичні таланти, так само як справжній майстер-ювелір шліфує свої дорогоцінні камені, доводячи їх до найвищих зразків професійного мистецтва. Малі дударики з величезною охотою ходять і на довготривалі репетиції до пана Дмитра і витримують багатогодинні концертні виступи під його керівництвом. Щороку вони вивчають і опановують до 15-20 годин складного музичного матеріалу, а щонеділі з радістю беруть участь у Святій Літургії при своєму рідному дудариківському храмі Лазаря. Пан Дмитро сам пише аранжування до багатьох творів, які є в репертуарі хору, осучаснює їх, робить їх надзвичайно цікавими та неповторними. Варто сказати, що його концертні програми завжди відзначаються особливою вишуканістю, креативністю та свіжим поглядом на інтерпретації давно відомих творів. Чого тільки вартує його революційна програма шевченківських пісень, його козацька програма із масовими театральними сценами та його святкові постановки пісень до Дня святого Миколая.
Тому ми з впевненістю можемо сказати, що справу великого Гетьмана успішно продовжують його славні нащадки, і що зерно, яке він засіяв півстоліття назад, впало в благодатну землю та проросло багатим, золотим урожаєм. 17 жовтня 2921 року славний хор “Дударик“ – Національна академічна чоловіча хорова капела відзначила свій перший 50-літній ювілей каскадом із трьох концертів:
4 жовтня у Львові на сцені Театру ім. Марії Заньковецької відбувся концерт чоловічого складу капели “Дударик” під назвою “Oktoberfest по-львівськи”. На концерті прозвучали найяскравіші твори з репертуару артистів і їхні улюблені шедеври, такі як “Повіяв вітер степовий” і “Лента за лентою” у нових мистецьких прочитаннях. Також у концерті взяла участь вокальна формація “Дударик FOREVER”. Супроводжував подію “Дударик-рок-бенд”, а означка “21+“ свідчила про неакадемічність репетуару концерту і наявність батярського, міського та жартівливого музичного матеріалу, який живе у “закулісній” творчості виконавців.
А вже 15 жовтня на сцені Львівської національної філармонії “Дударик” потішив львів’ян та гостей міста розважально-музичною програмою “Два по 50? – Будь ласка!”, де виступала вокальна формація “Дударик-FOREVER” у супроводі естрадного оркестру. Гостями свята був фольклорний ансамбль “Веселка” (м.Білгород-Дністровський). Солісти – Юрій Йосифович, Олег Лихач та Юрій Шевчук. І як кажуть самі дударики “Господарям свята вже 50, а гостям 50 виповниться НеЗаБаром. “Тому назва і репертуар, все було відповідним. І линули в той день над Львовом твори, які припали до душі хористам ще у часи їхніх світових мандрів і турне: веселі, любовні, жартівливі і твори зі шляхетним підтекстом. Це була яскрава і дуже гамірна подорож музичними стежками капели.
16 жовтня у Храмі Святого Лазаря відбулася Поминальна Служба Божа в пам’ять за “Дудариками-Навіки”, серед яких і Микола Кацал – фундатор і засновник колективу, Василь Сліпак – всесвітньовідомий оперний співак, отець Андрій Дуда – Герой України, військовий капелан, волонтер і знаний громадський діяч, та співаки капели, які не розділять вже більше ніколи із нами свята тут на землі. По завершенні Літургії була влаштована фотовиставка світлин “Дударик-Навіки”.
17 жовтня у Львівському національному академічному театрі опери та балету Національна академічна хорова чоловіча капела “Дударик“ представила масштабну святкову програму “Дударик 50”. Ексклюзивними гостями свята став ансамбль “Хорея Козацька” – ансамбль лицарів духу, завзятих дослідників, реконструкторів і репрезентантів української музики 17-20 столітть. У їхньому виконанні прозвучали козацькі і світські пісні, канти, псалми, думи і гимни часів до і пост УНР… В цьому колективі кожен з музикантів є віртуозом гри на розмаїтих старовинних інструментах, а у другому відділені концерту дударики потішили публіку своїм ангельським виконанням найвидатніших творів з камерного, симфонічного та ораторійного репертуару капели англійської, німецької, австрійської та української композиторської школи. Твори виконувалися у супроводі Академічного симфонічного оркестру “INSO-Львів” та солістів.
Такого величавого, урочистого і торжественного дійства, як ювілейні концерти “Дударика”, і такого райського співу давно вже не чув ані наш Львів, ані вся Україна. Після закінчення кожного концерту публіка влаштовувала співакам бурхливі півгодинні овації з безкінечними вигуками “Браво!“ і кожен присутній глядач зі сльозами на очах дякував Богові за те безмежне щастя бути присутнім саме зараз і за те велике благословення жити в один час і на одній землі із великими дудариками!
І ми всі львів’яни і українці щиро пишаємося тим, що наш Львів має такий прекрасний колектив – справжній діамант сучасного світового хорового мистецтва!
Share on Social Media
