Геннадій Богданов
для Нового Шляху – Українських Вістей, Краматорськ
«Правда, протягом цих десяти років я бачив те,
що не всякому і за гроші вдасться побачити».
Т.Г.Шевченко
Передмова.
Мій Шевченко почався в квітні 1976 р., коли я прибув за направленням після закінчення Новочеркаського геологорозвідувального технікуму у Середню Азію. Але я про це ще не знав. Місце мого направлення було Ташкент, науково-виробниче об’єднання «Узбекгідрогеологія», звідти мене направили у Приаральську гідрогеологічну експедицію, що базувалась у селищі «Развилка», що за 15 км на північ від столиці Каракалпацької Автономної Радянської Соціалістичної Республіки (зараз Республіка Каракалпакстан у складі Республіки Узбекистан), міста Нукуса.
Цілком природно, що я не знав достеменно про заслання Кобзаря у казахські степи, знав, що той був десь у Середній Азії. В Іванівській школі №31 міста Краматорська ми якось пробігли розділ про творчість Т.Г.Шевченка та й забулось все. У 1976 році мені було 20, у голові було більше про «Beatles» та про дівчачі коліна. Володимир Васильович Красніков, який керував Приаральською експедицією, завів до свого сараю, дав величезного в’яленого ляща, свій спальний мішок та й послав крутити труби до Гриші Кравця у Турткуль (потім я узнав, що первісно цей населений пункт йменувався Петро-Олександрівськ). Там закінчилась групова відкачка і треба було демонтувати труби. Вдень ми розкручували шарнірними ключами труби, а вечорами розносили ці труби по обійстях хазяйновитих узбеків. Потім ми сиділи на айванах (дерев’яних подіумах, де їдять) у цих гостинних узбеків, їли, пили та співали пісень. Частіше це були українські пісні, бо наш керівник, Григорій Кравець, родом був десь з Житомирщини. Турткуль – місто невелике, засинає рано; і от над цим засинаючим містечком вечорами лунали «Галю, моя Галю», «За туманом нічого не видно», «Копав, копав криниченьку».
Прийшов час і в травні мене було рекрутовано до лав Радянської Армії. Привезли у Севастополь, відбував службу у будівельних військах Чорноморського Флоту. Служба була пацифістською – навчальний АК з перфорованим стволом тримав лише один раз на присязі. Багато читав, прочитав два томи Є. Тарле «Кримська війна» і одного разу уявив себе, стоячи на плацу частини, ніби в спекотному серпні 1855 року, коли тут на останній штурм Малахова кургану пішли французи. А частина наша якраз стояла за 300 м від кургану.
На службі познайомився з солдатами–представниками народів Середньої Азії. Це були туркмени з Чарджоу, каракалпаки з Нукуса, казахи з Казахдар’ї (Каракалпакія), узбеки з Хорезму, були таджики та бухарські євреї. Був один хлопець-афганець з Мари (Туркменія) на прізвище Мєлєнов, він шкутильгав і його потім комісували. В армії я почав потихесеньку пізнавати цих людей, вони були інші. Одного разу у каптерці я побачив молодого солдата, що заливався сльозами, спитав, що скоїлось. Довго не міг зрозуміти, що трапилось. Виявилось, що каптерник викинув мішечок з його рідною землею Хорезму. Я ще ніколи в житті не бачив, щоб люди так ставились до своєї землі.
Закінчилась служба, поки хворіла мама, працював у Краматорську, в експедиції №6 від інституту «Укргідропроект» (м.Харків), у лютому 1979р. через Мінводи полетів до Нукуса, повертаючись у Приаральську експедицію. Почав працювати, місця гідрогеологічних досліджень були різними – від так званої «культурної зони» (це здебільшого частина земель біля річки Амудар’ї та біля її каналів) до пустелі Кизилкум та плато Устюрт, між Аральським морем та Каспієм. Одним з об’єктів робіт були землі древнього зрошення навколо річечки Жанадар’я, майже на кордоні з Кзил-Ординською областю Казахстану. Це була рівна як стіл земля, верхній шар ґрунту складався з лесовидного суглинку. І до самого обрію вся земля була поділена на квадрати, приблизно метрів з 60–70, невисокими, десь до півметра, валами. Вражаюче видовище, стільки роботи вкладено, і все покинуте. Вже пізніше я купив «Історію Каракалпацької АРСР» за редакцією академіка АН Узбецької РСР Нурмухамедова М. К. 1986 р. Виявилось, що первісно каракалпаки жили в пониззі річки Сирдар’ї та займалися землеробством і рибальством. Звідти їх у середині 18-го століття вигнали войовничі казахські беї Молодшого Жузу. Каракалпаки відійшли на південний захід, на південний рукав Сирдар’ї, річку Жанадар’я, це дуже невелика річечка, та ще бува пересихає. Їм нічого іншого не залишалось, як все розпочинати з нуля. На Амудар’ю йти їм було зась, бо там панували хівинці – сильне на той час Хівинське ханство. На початку 19-го століття Хівинське ханство підкорило більшу частину каракалпацьких родів, що жили на Жанадар’ї. Звертаючи увагу на те, що землі тут були малородючі, не вистачало води, хівинці частину каракалпаків переселили на північ Хорезму, частина народу розселилася навколо дельти Амудар’ї.
Ось така була у мене перша зустріч з каракалпацькою старовиною. Декілька слів про населення сучасної Каракалпакії: станом на 2017 р. все населення складало близько 1,8 млн., приблизно по третині населення це узбеки (Турткульський район), каракалпаки (дельта Амудар’ї) та казахи (північний схід республіки). В числі інших національних меншин є українці – біля 1100 осіб.
Мій каракалпацький Шевченко
Із розповіді начальника Приаральскої гідрогеологічної експедиції Краснікова В. В. (1939 р., с.Володарка, Кокчетавскої області, Казахської РСР – 2015 р. Атланта, США) я довідався про існування на острові Відродження, в Аральському морі, якоїсь військової лабораторії СРСР, що займалась дослідженнями бактеріологічної зброї. Це було цілковитою несподіванкою. Наше класичне уявлення (людей, що жили та працювали в пониззі Амудар’ї, на південному узбережжі Аралу) про Аральське море – це рибальські артілі, човни, видатні рибалки нашого часу – уральські козаки, наші колеги-геологи, що почали працювати на висохлому дні моря.
Володимир Васильович розповідав, що так само, як ми, був ошелешений і він, коли вони на гвинтокрилі підлітали до острова Відродження. Посеред Аральського моря на острові стояли триповерхові житлові будинки, казарми, електростанція, якісь технологічні споруди, палац культури, військовий аеродром із злітно-посадковою смугою у вигляді рози вітрів. Ми були ошелешені.
Але більш за всіх був приголомшений я, бо довідався, що першовідкривачем острова Відродження у складі Аральскої експедиції Бутакова О. І. в 1848-1849 рр. був Тарас Григорович Шевченко. Неймовірно зацікавило, став шукати інформацію на цю тему. Співробітник, гідрогеолог Борис Ісакович Пінхасов, показав мені аутентичну карту Аральського моря та Приаралля, датовану 80-ми роками 19-го століття. Сучасний острів Відродження та ще декілька невеликих островів на цій карті мали назву Царські острови, найбільший був Миколая, менший Костянтина і невеличкі острови Беллінсгаузена та Лазарєва.
Перебуваючи у відпустці вдома у Краматорську, підняв літературу на цю тему. Довідався, що острови Миколая та Костянтина названі Бутаковим О.І. на честь синів Миколи І. Прослідкував маршрути, якими на шхуні «Костянтин» рядовий №191 Оренбурзького 5-го батальйону, він же офіційний художник Аральської експедиції під керівництвом лейтенанта Бутакова О.І., Тарас Шевченко, борознив Аральське море.
У серпні 1848р. не з волі командувача експедицією, лейтенанта Бутакова, а через безвітря, шхуну «Костянтин» прибило підводними течіями до південного берега моря, до устя Амудар’ї. Височайше затверджена інструкція забороняла наближатись до устя Амудар’ї, бо південні береги Аралу були північними кордонами Хівинського ханства. На Хіву мітили англійці, і Петербург остерігався невдоволення Лондона. Бутаков, порушуючи інструкцію, удавав з себе простака: «Що тут поробиш, коли вітер–вітрило несе шхуну на зюйд, та й прісної води обмаль. А де її ще візьмеш, як не в усті Амудар’ї». В один із днів кінця серпня солоність Аралу різко пішла на спад. Ще день, другий, і хвилі набули бурого відтінку, матроси швидко витягнули на борт відро з майже прісною водою. Змінились береги, якщо на західному узбережжі вони вставали, як стіни фортеці, то тепер спускалися до моря жовтими пляжами.
Коли матроси висадились на берег, щоб наламати дров для камбузу, то зустріли місцевих мешканців. Це були чи каракалпаки, чи казахи. Бутаков з Шевченком і ще з одним офіцером човном швидко наблизились до них. Поки лейтенант за допомогою тлумача розмовляв з аксакалом, Шевченко тим часом квапливо малював дітлахів, що сиділи осторонь навпочіпки. Він любив малювати малюків.
Моє друге відкриття каракалпацького Шевченка відбулось у місті Нукус. Лабораторія експедиції знаходилась у цьому місті і гідрогеологи часто приїздили сюди, аби передати проби води на аналіз або забрати результати аналізів. В один із днів з вікна експедиційного автобуса я побачив знайомі вуса на погрудді, що стояло біля будівлі Нукуського державного університету. Виявив для себе, що цей університет носить ім’я мого земляка, Великого Кобзаря.
І тут треба трохи зупинитись. У далекому 1935 році у місті Турткуль (до 1920 р. Петро-Олександрівськ, колишній форт уральських козаків), було організовано каракалпацький державний вчительський інститут. 1944 р. інститут переїхав у Нукус та отримав назву Каракалпацький державний педагогічний інститут. У 1976 р. його було переформатовано в Нукуський державний університет імені Т.Г. Шевченка. Оскільки це був час інтернаціоналізму та й ще Кобзар у складі Аральської експедиції ступив на каракалпацьку землю, десь у високих кабінетах і було прийнято таке рішення.
Зображення становища Кос-Арал роботи Т.Г. Шевченка
Постановою №274 від 25.01.1992 р. Жокарги Кенес (Верховної Ради) Республіки Каракалпакстан, вуз отримав назву Каракалпацький державний університет імені Бердаха. З університету було виділено Нукуський державний педагогічний інститут імені Ажиніяза. Так на хвилі зростання національної свідомості у Республіці Каракалпакстан зникла згадка про Кобзаря. Хоча тисячі випускників Нукуського університету, що закінчили навчання до 1992 р., у своїх дипломах мають «Нукуський державний університет імені Т.Г. Шевченка». В Інтернеті досі гуляє інформація про те, що Каракалпацький державний університет і Нукуський державний педінститут носять ім’я Шевченка. Але насправді цього вже немає з 1992 р.
Пам’ять Шевченка у творах каракалпацьких, казахських та узбецьких митців.
1. Уразак Бекбаулов (1929-1992) – «Тарас на Арале» (1964г.). Видавництво «Каракалпакстан». Ця ж книга вийшла також в 1990р. у видавництві «Советский писатель» під назвою «Думы у Синь-моря».
2. Маршал Абдіхаліков (1936-1990) – Статті: «Перший пам’ятник Шевченкові у Форті Шевченка (1963); «Роки на Мангишлаку», «Перший пам’ятник Шевченкові», «Велике, невгамовне серце» (у співавторстві з А. Аймановим, усі три-1964), «Полум’яний співець» (1984).
3. Діхан Абілєв (1907-2003) – переклав вірші Шевченка «Огні горять, музика грає», «Лічу у неволі дні і ночі» (1939,1954, 1961,1964).
4. Музафар Алімбаєв (1923-2007) – присвятив Шевченкові цикл із 4-х віршів «На березі Аралу» (1961).
5. Касим Аманжолов (1911-1955) – переклав вірші Шевченка «Думка. Вітре буйний, вітре буйний!», «Думи, мої думи» (1940), «Минають дні, минають ночі», «Ой одна я, одна», «Мені однаково, чи буду», «Косар», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Ми вкупочці колись росли» (1939, 1954, 1961), цикл «В казематі» (у співавторстві з А. Егеубаєвим) (1989).
6. Сапаргалі Бегалін (1895-1983) – переклав баладу Шевченка «Лілея», уривок із поеми «Єретик» та вірші «Якби мені, мамо, намисто», «Ой, по горі роман цвіте» (1939, 1954, 1961, 1964).
7. Насрулла Ахунді (1908- ?) – переклав узбецькою мовою майже всі поезії, створені на Кос-Аралі, та поеми «Катерина» й «Гайдамаки» (1959).
8. Тимур Беісов «Т. Г. Шевченко в Казахстане». Очерк. (1952).
Дуже добре про перебування Т.Г. Шевченка в Середній Азії написав Іван Дзюба у своїй книжці «Тарас Шевченко. Життя і творчість»: «…Перебуваючи під час заслання на землях казахів, каракалпаків, поруч із туркменами (їх усіх тоді в російській імперії називали киргизами), Шевченко не мав великої можливості спілкуватися с місцевою людністю… та коли казармений режим послаблювався… він прагнув бодай почасти задовольнити свій інтерес до життя, історії, сучасного становища, уявлень та вірувань тамтешніх народів. Здебільшого цей інтерес бачимо в картинах, етюдах, малюнках…».
Говорячи про Нукус, неможливо не згадати про дипломатичний конфлікт між Великою Британією та Росією в березні 2018 р., до якого має безпосереднє відношення це місто. Тоді російськими спецслужбами (за даними британських фахівців) були отруєні батько та дочка Скрипалі. Як виявили британські вчені з секретної хімічної лабораторії «Портон-Даун», отруєння було здійснене бойовою отруйною речовиною А-234 класу «Новичок». 16 березня 2018р. журналістка Наталка Пісня взяла інтерв’ю у колишнього вченого Віла Мірзаянова, який свого часу займався розробкою цієї отрути у Радянському Союзі. Він заявив, що розробка речовини відбувалась на території РРФСР, а перетворення «Новичка» на зброю відбувалось на полігоні в Нукусі. Випробування були завершені в 1989 р. і отруйна речовина була прийнята офіційно на озброєння Радянської Армії.
А висновок такий – це все то й же імперський колоніалізм, так же як колись документи досліджень Аральської експедиції 1848-1849 р.р. пізніше були використані для подальшої колонізації народів Середньої Азії, так і з «Новичком» – були використані природні та людські ресурси і так неблагополучного в екологічному плані регіону та й невідомо як обернеться ця «спадщина» для вже існуючої зони екологічного лиха. Все це сучасний колоніалізм чистої води.
І останнє: як і Тарас Григорович, за свої дванадцять років в Середній Азії я надивився не за гроші такого, що може комусь вистачити і на все життя. Я почав розуміти місцевих людей, їхнє життя. Але завжди знав, що рано чи пізно, але повернусь до Неньки-України. Тому що майже кожної ночі снились зливи на Іванівці, смуга річки Казенний Торець між Краматорськом і Дружківкою, електропотяг, що мчить вздовж річки, зелені обійстя Малотаранівки та Пчолкіного. Все моє, все рідне, що я часто бачу зі старої могили між Краматорськом та Дружківкою. Це – Батьківщина.
Share on Social Media
