Юрій Левикін, Київ.
В Ризі закінчився саміт Східного партнерства. На саміт покладалися великі сподівання. Оцінки його результатів – від переможних маршів до розпачливих #всепропало і #насзливають. Спробуймо не впадати в крайнощі і сформулювати своє ставлення.
Перше. Політика Східного партнерства для Євросоюзу з самого початку була політикою “виховання сусідів”. В побутовому розумінні – аби не чинили галас, не кидали сміття через паркан, мали якийсь заробіток і не жебракували. Зрозуміло, що такий підхід для нас є дещо образливим. Але давайте дивитися правді в очі. Україна – велика за територією і населенням країна з великим потенціалом, але слабкою економікою. В ній, як виявили останні події, є доволі значна кількість людей, незгодних з європейськими цінностями. Ми їх звемо “ватниками”. Так, з часом вони відійдуть, частина виїде в милу їм “наступницю СРСР”, частина – з огляду на вік. Є частина людей, яка критично ставиться до процесів, що відбуваються – не як противники України, а навпаки – як патріоти, яким пече “діяльність” чиновників і депутатів. Ми прекрасно розуміємо, що у Верховній Раді існує умовно про-європейська коаліція, і не-умовно про-російська “опозиція”. І цим ми відрізняємося від членів ЄС, де правлячі партії і опозиція змагаються за ефективність.
Друге. Українські амбіції щодо вступу в ЄС на саміті Східного партнерства за визначенням не обговорювалися. Наші надії на швидкий вступ до ЄС мають бути обґрунтованими. Існують жорсткі критерії для кандидатів. Ми цим критеріям не відповідаємо. Президент Порошенко, вступаючи на посаду, проголосив, що Україна буде готовою подати заявку на членство в ЄС за п’ять років. Ці п’ять років мусять бути заповнені працею кожного прихильника ЄС. Та навряд чи кожен з нас знає, що треба робити. Вступ до ЄС залежить не від того, наскільки голосно ми будемо стукати в двері, а наскільки нам по силах буде ті двері відчинити.
Третє. Більшості з нас треба позбавлятися від “ефекту тунельного бачення” і нетерплячки – ми бачимо лише те, на що дивимось, і хочемо, щоби усе відбувалося швидко й на нашу користь. Навколишній світ набагато складніший і кожне явище існує у різних контекстах. У політиці Східного партнерства беруть участь крім України ще Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія і Молдова. Пострадянські країни є доволі різні і – кожна по-своєму – слабкі. Наприклад, Білорусь і Вірменія не можуть засудити злочинну анексію Криму. Україні не дали безвізового режиму з ЄС? У нас 70% населення за межі своєї області ніколи не виїздили. Але наша делегація досягла згоди ЄС, що безвізовий режим буде увімкнено в кінці цього року, якщо будуть позитивні висновки по виконанню наших зобов’язань. Є підписані зобов’язання України привести технічну сторону документообігу у відповідність до вимог ЄС. Підписані угоди мають виконуватися. ЄС так само не збирається створювати прецедент, відкриваючи безвізовий рух нехай з країною героїв, але не готовою до цього. Тож треба тиснути на чиновників, щоби вони виконували свою роботу.
Четверте. Сам Євросоюз зараз перебуває в стані переосмислення політичних реалій. З одного боку, політика Східного сусідства була створена для того, щоби зменшити амбіції сусідів на вступ в ЄС. Ця політика тріщить по швах, бо ЄС таки ув’язався у боротьбу за Україну. Грузія і Молдова ясно дають зрозуміти, що бути лише сусідами – для них замало. Політика партнерства на початку була політикою економії на євроінтеграції сусідів. Нині ЄС змушений витрачати грубі гроші для підтримки України, бо в Україні йде боротьба і за безпеку Євросоюзу. З іншого боку, ЄС в шоці від дій Росії. Руйнується звичка європейських – передусім німецьких – корпорацій класти в кишеню ренту від торгівлі російськими енергоресурсами. З’являється усвідомлення, що Греція – це лише квіточки порівняно з проблемами, які можуть спіткати увесь Південь Європи.
Нарешті. Наші можливості відкрити двері ЄС і Євроатлантичної спільноти залежать від нашого зростання. Питання про реформи вже стало загальним місцем у ЗМІ і в розмовах українців. Але… Ми знову повертаємося до проблеми візії майбутньої України. Можна змінити сотню законів, перебудувати десятки управлінських структур і все це залишиться марною роботою, бо ми не відповіли на питання про мету цих змін. Якщо Україна зможе поставити перспективну мету і створити стратегію її досягнення, може так статися, що Євросоюзу треба буде приєднуватися до України. Але це дуже велика й кваліфікована праця.
Відтак, по-моєму, замість галасу, суспільство зараз має поставити питання до Президента і Прем’єра: ми готові навіть заплатити за телевізійний час, а ви, панове, сядьте перед камерами і детально розкажіть суспільству: яка мета усієї сьогоднішньої веремії і що кожен з українців має зробити для досягнення мети. Системний текст потребує від суспільства вже не вигуків, а такої ж системної дискусії. Не можете? Що буває з очільниками, які не можуть сформулювати завдання для громадян держави? Питання риторичне. Але у сусідній Польщі змінився Президент…
Share on Social Media
