У попередній редакційній статті ми писали про статтю, яка вийшла у Новому Шляху 12 травня 1945 року під назвою “Як з Україною?”. Ми говорили про історичні паралелі та теми, які розкривалися у нашій ґазеті 70 років тому і які звучать навдивовиж сучасно. Після більш глибокого прочитання тієї статті, ми вирішили цього тижня зупинитися на деяких прихованих шарах її змісту.
Слова “український народ так завзято боровсь у цій війні проти німецьких наїзників не на те, щоб далі оставатись під верховладою Москви, а щоб прогнати німців зо своєї землі та зажити вільним життям у своїй незалежній державі”, які були сказані у нашій ґазеті 70 років тому, лише частково можна вважати правдою. Населення Галичини хотіло незалежної української держави. Але чотири Українських Фронти у складі Червоної армії не воювали за незалежну Україну. Українські солдати у складі тих Фронтів воювали за свою українську землю, але їх патріотизм здебільшого був обмеженим любов'ю до землі і рідного народу. Навіть на тлі того, що мільйони українських солдатів здалися в полон у 1941 році, пасивно протестуючи проти сталінського режиму, у 1943-44 рр. вони (принаймні переважна більшість з них) не плекали надій на незалежну Україну. На території радянської України сталінський режим Голодомором та репресіями випалив саму згадку про незалежну Україну, а зусилля ОУН протягом німецької окупації відновити українських дух у центральній та східній Україні великою мірою зійшли нанівець після повернення совєтів.
Так можна було би подумати ще років 5 тому. Але читаючи наведену цитату зараз, у 2015 році, не можеш не думати про її вірність. Зараз, під час війни з Росією, стає очевидно, що на рівні народного духу, навіть у найтяжчі часи радянського режиму, українці Наддніпрянщини зберегли вірність ідеї державності, яка тягнулася, нехай великою мірою неусвідомлено, ще з княжих часів.
За радянської влади ті українці, хто воював у Червоній Армії, та їх діти, які бачили війну, святкували 9 травня справді “зі сльозами на очах”. З досвіду родини, в якій були загиблі у війні, можна засвідчити, що у тому святкуванні було більше туги за загиблими, аніж святкування як такого. Ставлення більш молодих поколінь до 9 травня, особливо на Донбасі, було досить цікавим. Радянська мітологія про “Велику Вітчизняну Війну” сприймалася молоддю у останні роки Радянської влади, як і решта комуністичної мітології, з цинізмом. Аж до того, що пам'ять про жертви війни, яка викликала сльози у дідусів та бабусь, викликала насмішки у онуків тих самих жертв, а у середовищі молоді поширилось захоплення нацистською символікою (яке виправдовували популярністю фільму “17 миттєвостей весни”). Особливо дивно цей історичний факт виглядає зараз, на тлі шаленої російської пропаганди “Перемоги” та радянської символіки, яка на Донбасі захопила багатьох з покоління 40-річних. Їм треба було би зараз згадати, як вони 25 років тому вітали одне одного нацистськими привітами (а дехто з них це й досі робить).
Більш здорова частина центрально- та східноукраїнського суспільства пройшла свій шлях до українського патріотизму від мороку російської ідеології, яка ще навіть кілька років тому сиділа у свідомості багатьох через культурну прив'язку до імперських символів. Але це сталося великою мірою лише зараз, 70 років по війні.
Тому слова редактора Нового Шляху про бажання українців “зажити вільним життям у своїй незалежній державі” можна вважати довготерміновим, і через те досить сміливим, пророцтвом. Як і слова у тій же статті про долю Москви, яка буде однаковою з долею нацистської Німеччини. У той час це було дуже сміливим передбаченням, адже воно ще й досі не виповнилося. Але мало хто з українців зараз сумнівається, що так воно й буде.
Share on Social Media
