Для засвоєння звички людині потрібен 21 день. На цю тему проведено безліч психологічних досліджень та написано чимало робіт. Здається, тепер усі докладені до вивчення особливостей людської психіки зусилля сходять нанівець.
Сьогодні 40-й день війни. Іронічно, чи не так? Сьогодні 40-й день, а ми не можемо звикнути до того, що там, за межею здорового глузду, вирує справжній геноцид українського народу. 40-й день поспіль ми всі прокидаємося 24-го лютого з надією на те, що це сон. Беззаперечно, найстрашніший, абсурдний, до болю навіжений, але сон. Марево.
Є речі, до котрих звикати страшно. Однак ти все ж звикаєш. Мабуть, тут терези переважають на користь безлічі цих психологічних досліджень. Замість прогулянок квітневим Києвом — культурні пам’ятки, обкладені мішками з піском. Замість будильника — вій сирени, уже навіть не страшний. Замість роботи та емоційного виснаження (навесні воно часто з усіма нами траплялося) — скролінг нескінченної новинної стрічки. Замість кави з друзями — усвідомлення, що додому повернуться не всі з них.
Існують історії, котрі читати не хочеться. Можливо, задля збереження власного психоемоційного здоров’я. Можливо, задля створення фікції, що «все буде добре», приречене на те, щоб справдитися. Можливо, спрацьовує банальний інстинкт самозахисту. Саме через такі упередження я свого часу не читала роман Томаса Кенналі «Ковчег Шиндлера». Я боялася того, що ховається в минулому. Але виявляється, є речі страшніші. Вони по-особливому лякають та витягають душу, коли відбуваються зараз. Як там молодіжним сленгом? «У моменті»?
Уявіть, на що має перетворитися життя, якщо мріючи про майбутнє, кожен з нас хоче повернутися в минуле. І це бажання значно сильніше за ті науково доведені гіпотези звикання до незворотнього.
Сьогодні весь Київ — Буча, Ірпінь, Гостомель. І це найстрашніша з історій, котрі не хочеться читати. Але замовчувати ми не маємо права. Ми не маємо жодного права мовчати, навіть якщо з дитинства нас вчили «тримати свій біль при собі». Кожен киянин усвідомлює: якщо світ банально закриє очі на те, що відбулося на околицях столиці, історія повториться, але вже з нами.
Ми ділимо цей біль один з одним, проте він не зменшується, лише примножується. Ми вперто говоримо і говоримо, хоча легше не стає. Темна, випалена до огидної чорноти, сторінка в історії сучасної України. Останні дні наші будні пронизані цим невимовним болем, проте ми говоримо. І закликаємо це робити всіх.
Як дивно це не звучить за сучасних обставин, однак навіть у найтемніші часи життя продовжується. Мабуть, дарує нам ту можливість звикнути до того, що відбувається. Але хто нас спитав: чи хочете ви звикати?
Кличко, мер міста, все активніше закликає киян не їхати додому, принаймні поки. «По-перше, у Київській області працює цілодобова комендантська година. По-друге, у передмістях Києва є вірогідність того, що є міни, залишені росіянами, багато нерозірваних снарядів. Також незважаючи на те, що наша протиповітряна оборона працює досить ефективно, ми не виключаємо того, що Київ можуть обстрілювати ракетами. Почекайте! Принаймні до кінця цього тижня, будь ласка, почекайте». Однак він все ж розуміє сильні та щирі пориви киян, продиктовані потягом до рідних будівель під київським небом.
І, звісно ж, вони повертаються. Зізнаюся відверто, вони такі щасливі. Нарешті вдома. Та й Київ за ними сумував, сильно!
На них чекають рідні міські кафе, що поступово відновлюють свою роботу. Чекають крамниці. Улюблені парки, з котрими пов’язані спогади про перше не зовсім вдале побачення. Міський транспорт, котрий вони раніше сварили за невідповідність графіку, однак більше не будуть. І навіть Північний міст, де вже повністю відновлено рух.
Намагаються зламати наш дух? Відібрати у нас нашу свободу? Зневірити нас у власній вірі?
Але просто уявіть. Навіть тоді, коли житлові масиви Києва нещадно трощать, кияни повертаються до своїх домівок. Бо коли ти вдома, вже не страшно. Бо тобі є за що стояти. Бо у тебе все ще є у що вірити.
«Привіт. Ми скоро будемо вдома». Чомусь усміхаюся, а на очі навертаються сльози. Вони скоро будуть вдома.
Києве, усі твої скоро будуть вдома. А з ними до тебе повернеться чисте, безхмарне небо. Тільки б швидше.
Share on Social Media
