Про книгу – Михайло Ляхович
У заголовку твору автор стверджує, що це «історія молодого чоловіка, вирваного воєнною долею із Київщини». Хоча можливо автор і не мав вищих амбіцій, крім написання своєї власної автобіографії у формі роману, він, очевидно, перевищив це початкове завдання. Сталося це, на мою думку, завдяки письменницькому талантові, якого Віктор Конюк, через скромність, заперечує в кінці твору.
Саме завдяки цьому талантові, письменник спромігся передати не тільки свої власні пригоди і поневіряння під час воєнної заверухи, але й історичний момент, у якому опинилося ціле його покоління і весь український народ. Через описи власної долі та доль багатьох інших людей ми бачимо, у якому безвихідному становищі опинився український народ у часі Другої світової війни. Україна фактично опинилася між молотом і ковадлом.
Немало різноманітної літератури написано про життя західних українців, які провадили збройну боротьбу проти двох загарбницьких, тоталітарних режимів. Рідше стрічаємо твори, в яких описується, як це все пережили наддніпрянські українці, чи мешканці самого Києва.
Віктор Конюк народився і прожив дитячі роки свого життя в Києві. І хоча літо він перепроваджував у містечку Кагарлик, що на Київщині, початок Другої світової війни застав його саме в Києві. Віктор Конюк подає цікаві деталі про життя-буття підневоленого українського суспільства безпосередньо перед та після початку війни, перехід фронту на схід. Ми також довідуємося, як відроджувалося українство на окупованих Німеччиною теренах, як зміцнювалися надії на здобуття незалежної держави, і як це все, в кінцевому результаті, перетворилося у попіл, коли німецьке командування вирішило не дозволити ніякої незалежності і перетворити українців на другорядних громадян на власній землі.
Ми довідуємося і про персональні переживання автора, котрі напевно відчувала кожна свідома українська людина того часу: чекати повороту більшовиків, чи відступати разом з німцями? У першому випадку треба буде вихваляти, величати, клястися у вірності революції і комуністичній партії. У другому – відступати з ароґантними німцями, які з погордою будуть дивитися на тебе, але ніколи не вимагатимуть, щоб примусово ставав німцем. Самі німці не хотіли, щоб якісь там українці псували чистоту їхньої «арійської» раси. Автор, як і багато інших молодих людей центральної України, вирішив відступити з німцями. Життя під більшовиками йому було б нестерпним. Крім того, він у тому суспільстві не мав би жодної перспективи, будучи сином петлюрівця – «ворога народу».
Чи насправді автор Конюк, кинутий у вихор війни, побивався по Східній Европі «без керма і без вітрил»? Воно на перший погляд так і виглядає: автор описує, як він у своїй спробі пробитися на Захід, бродив полями, лісами, чагарниками, попід чужі вікна, стодоли і загумінки. І йому не раз здавалося, що він не знає, куди прямує, не раз чувся як той човен, що пливе непевними водами швидкої річки, не маючи ані керма, ані вітрил.
Однак, після прочитання твору, можна дійти висновку, що у автора не тільки кермо, але й вітрила, все ж таки були. Він завжди керувався нестерпним бажанням нормальної людини вижити, осягнути такого бажаного добра у формі звичайної хлібини, чи якого притулку, чи хоч би і однісінього доброго слова від перехожої людини. І прийшов той момент, коли йому здавалося, що сили вичерпалися, що прийшов кінець.
І тоді з’явився Хтось, Хто додав свіжого подиху вітру у вітрила, які у автора все ж таки були. А був це Бог! Десь, у більшовиками окупованій Польщі, серед ночі, коли він вже не знав де він є і куди йде, перед ним повстало розп’яття, яких у Польщі можна бачити на роздоріжжях. У розпачі автор клякає перед ним і щиро молиться. Молитва його проста, але іде вона з глибини серця. Він просить про допомогу і готовий прийняти усе, що Бог йому пошле.
І з тої хвилини, обставини почали розвиватися у більш позитивну сторону: автор добирається до Австрії, де ще все є Червона армія, а з Австрії до Баварії, де, після якогось часу, поселяється в таборі для переміщених осіб (DP) у Мітенвальді. Звідти йому щастить перенестися до Англії, де працював шахтарем, а вже пізніше перебирається до Канади.
Твір Віктора Конюка «Без керма і без вітрил», крім персонального та національного, має ще і універсальний, загально людський вимір. Він свідчить про потребу і нестерпне бажання кожної людини жити гідно, жити у справедливому суспільстві, яке буде карати зло і в якому домінуватиме добро.
І для здійснення цього свого основного права, цей молодий чоловік мусів здолати тисячі кілометрів пішки, декілька разів втікати з полону. Безліч разів його життя було в небезпеці, в нього стріляли, за ним шукали, його зневажали, він терпів голод і холод, страх і відчай… Та усе це він витерпів і завдяки своїй вдачі, своїм здібностям, та помочі Божого Провидіння – вижив. І вижив не тільки він, але і сама його людська природа перед стихією зла.
Цей твір захоплює своєю щирістю, як рівно ж і своєю інформативністю. З нього можна багато довідатися про різні сфери життя того часу, і не лише України, але і Східної та Центральної Европи. Знаходимо там інформації про політичних та культрних діячів того часу. Віктор Конюк захоплювався літературою, мистецтвом, театром, оперою, футболом. І про всі ці сфери життя він подає надзвичайно цікаву інформацію.
Шкода, що таких творів не так вже й багато. У нашій громаді є немало людей, життя і пережиття яких, є очевидно, не менш цікаві від переживань Віктор Конюка. Тож чекаємо на наступні томи спогадів, чи то у формі роману, як це зробив Віктор Конюк, чи то у формі коротких оповідань, або автобіографій. Історія кожної людини – це частка історії народу.
Share on Social Media
