Руслана Лоцман
для Нового Шляху – Українських Вістей, Київ
Для мене як для людини, яка виросла в україномовному середовищі, серед живих народних традицій, була далекою тема розмов про «какая разніца, на каком язикє». Вже пізніше я почула цей вислів від тих, хто виправдовував своє невміння чи неготовність вивчити державну мову, будучи громадянином держави. Столітні знущання московської імперії над нашим народом дали свій урожай і відповідальність наша в тому, щоб переорати та засіяти нову українську свідомість, у якій не буде місця комплексам меншовартості.
На дев’ятому році війни з Росією ми дедалі частіше чуємо в громадському транспорті українську пісню замість російського шансону, все більше людей просять зупинити маршрутку «на зупинці» замість «остановки». Коли ж ми остаточно переможемо та повернемо всі свої українські території, то разом з Державним Прапором України високо підніметься наша рідна мова, витіснивши всі суржики та іншомовні слова.
А поки про сам процес. У 2015 році активна спільнота київських філологів проводила «Безкоштовні курси з української мови» для жителів Донеччини та Луганщини. За кілька занять люди, які все життя говорили «общепонятним язиком», змінювали не лише вимову, але і свідомість. Посиланння на відео тут:
Мій чоловік Дмитро долучився до зйомок фільму «Мова» (реж.С.Лисенко) і йому було цікаво слухати розмови та фіксувати найголовніші репліки учасників курсів. Бо колись і сам переступив через звичку розмовляти в побуті російською та перейшов виключно на українську. Неодноразово приводив у приклад свого покійного дідуся, до якого ще малим приїздив у село і «штокав», на що дід дуже сердився. Далі прийшов час самоусвідомлення. Думати українською спершу було важко, це був час «перекладу російської думки на українську». За 12 років спілкування виключно українською, Дмитро позбувся давніх комплексів і вплинув не на одну російськомовну людину своїм прикладом.
«Наші діти, коли приїхали, почали знайомитися з місцевими дітками, але не розуміли їх мови» – ділиться враженнями про життя на Закарпатті вимушено переміщена з Києва багатодітна мама Олена Гнатюк. Ми навчались разом в університеті і мені добре запам’яталася її одеська вимова. Скоро буде рік, як їх сім’я мешкає в селі за Карпатськими горами, але мріє про повернення в столицю. Я помітила, як Оленка почала писати українською пости і дуже зраділа цьому. Ми поспілкувались про те, яким був її особистий шлях до цього і як живеться в нових умовах.
«Відношення тут до нас дуже гарне. Діти пішли в школу і садочок. Ми організували волонтерську роботу. Спілкуємось з переселенцями з Гостомеля, Дніпра, Сіверодонецька, Рубіжного, Краматорська. Житло більшості переселенців, які тут з нами проживають в селі, розбите і ми чули ці історії – це дуже боляче. Тут були переселенці з Ізюма, які дуже допомагали нам, жінка та чоловік з інвалідністю, які щодня приходили і нарізали тканину на сітки. Допомагали місцеві. Так ми за цей час сплели більше 70 кікімор, та понад 60 маскувальних сіток», на одному подиху говорить Олена.
Питаю, як їй закарпатський говір та звичаї?
«Вивчаємо нові діалектні слова, вживаємо їх вже, навіть діти їх знають. Наприклад, взуття – «топанки», скільки – «кулько», тут – «туй», «твуй» і «муй», а ще «мож звідати». Бачили, як святкується Великдень. Закарпатська паска – більш схожа на коровай і не така солодка, як ми звикли. Пісні інші, ніж ми чули в Києві та Одесі, тут такий самобутній спів народний в церкві і співають переважно чоловіки. Цікаво було помітити, як гарно одягнуті всі жінки: хустки красиві, кошики в усіх однакові, наче домовились. Гарно так», каже Олена.
Олена з дітками та батьками, з усією сім’єю плела сітки та кікімори в сільській школі, починаючи з весни 2022-го. Сприятливе україномовне середовище з колоритним діалектом краю сприяло тому, що перейшли на українську. Хоча, зізнається, що і раніше були спроби перейти на рідну мову, коли старша донька пішла в Києві в садочок, де вихователі розмовляли українською:
«Це був 2018 рік і ми зрозуміли, що варто переходити на державну. Тоді в нас був аргумент, щоб дитині було легше. «Остання крапля» – це те, що сталось 24 лютого 2022 року і ми усвідомили цю потребу перейти на українську повністю. Ми навіть робили собі такі дні чисто українські для сім’ї. Наші малолітні діти дуже підмічають, коли раптом з телефона чути озвучку російською мовою – вимагають вимикати, щоб не чути російського. Та і ми самі чітко зрозуміли, наскільки російська асоціюється з тими людьми, які вбивають наших людей. Ми не хочемо, щоб нас асоціювали з тим народом, з тими людьми, які вбивають. Ми дуже хочемо на 100% спілкуватися українською, щоб нею вільно говорили і думали наші діти», каже Олена.
Олена має прекрасний від природи голос і я завжди мріяла почути в її виконанні наші красиві пісні. Вона слухала наш «Пісенний щоденник» в інтернеті і писала добрі коментарі під відео, де мої малюки співали народні пісні. І якось я таки дочекалась її співу з дітками, такого трепетного та щирого, нашого українського. Вони, як і ми, співають для перемоги, збираючи кошти на потреби українського війська, і мені так хочеться, щоб таких сімей в Україні більшало. Щоб народжувались нові патріоти, які усвідомлено співатимуть та говоритимуть рідною солов’їною мовою та утверджуватимуть нашу Батьківщину у світі вільному.
