Лілія Конечна для Нового Шляху – Нових Вістей, Торонто.
Віра Свєнціцька (1913-1991) – українська мистецтвознавиця, видатний науковий працівник Національного музею у Львові, донька українського громадсько-культурного діяча, філолога та етнографа Іларіона Свєнціцького. Будучи уродженкою Львова, з дитинства увібравши в себе нескорений дух українства, Віра Іларіонівна була активною діячкою УВО та ОУН, за що була репресована і заслана у сибірську тайгу. Там, в іркутських таборах, вона провела довгих 8 років разом з іншими жертвами сталінського режиму, які, як і ця мужня жінка, були стійкі у своїй вірі в українську державність та український народ.
Нескорена та відважна Віра Свєнціцька повернулась на рідну землю у часи “хрущовської відлиги”. Повернулась, щоб продовжити свою працю, якій вона присвятила усе своє життя – дослідження давнього українського мистецтва. Ця тендітна жінка працювала не покладаючи рук, щоб зберегти безцінну колекцію давніх українських витворів, найкращих пам’яток нашої величної історії. Серед них сотні ікон, скульптур та творів декоратино-ужиткового мистецтва. І все це вона, великий патріот-музейник, робила в непростих умовах. Її праці не надто сприяла й тодішня радянська влада, адже це були пам’ятки XIV-XVIII ст., які свідчили про становлення та розвиток української культури, церкви та державності, що було неприйнятним до обговорення, а тим паче до показу у ті непрості часи для українського народу. Тим не менше, Віра Іларіонівна подолала ці незгоди. Вона не зійшла із обраного шляху, не відступила від своєї мети. Завдяки їй Україна має сьогодні збережену кількохсотлітню історію, якою по праву пишається.
Та чи думала Віра Свєнціцька, що у XXI ст., по ту сторону океану, у далекій Канаді, її земляки будуть присвячувати їй урочисті заходи, щоб донести її історію та її заслуги до своєї громади в іміграції? Мабуть, що ні, не думала.
А чи гордилася б вона своїм народом, який, будучи розкиданим по усьому світу, не забуває своєї історії, своєї культури та визначних людей, і прагне донести ці знання до наступних поколінь, щоб зберегти цю пам’ять на віки? Мабуть, гордилася б. І від усвідомлення цього ми, представники Українського Драматичного театру “Заграва” (Торонто), під керівництвом нашого незмінного творчого директора Йосипа Терлецького, ще більше пишаємось наданою нам честю відтворити біографію цієї жінки-героїні на сцені. Урочистий захід відбувся у лютому цього року у Пластовій домівці з ініціативи Комітету Українок Канади (відділ Торонто), який щороку проводить день пам’яті українських жінок-героїнь. Наш колектив втілив на театральних підмостках образи соратників та друзів Віри Іларіонівни, цитуючи уривки з їх спогадів та листів. Ці образи ожили завдяки нашим талановитим акторам: Адамові Стецю (Іларіон Свєнціцький), Степану Генику-Березовському (Митрополит Шептицький), Олексію Слєпухову (проф. Платон Білецький), Юрію Барсуку (проф. Григорій Логвин), Надії Петрик (доц. Христина Саноцька), Василю Ахтемійчуку (мистецтвознавець Володимир Вуйцік), Галині Ковалевич (мистецтвознавець Стефа Гнатенко), Мирославу Ковалевичу (к-т мистецтвознавства Юрій Ясиновський), Сергію Гаєвському (директор Національного музею Василь Откович).
Чудово виконали масові сцени актори, які вже роками працюють у нашому колективі, так само як і ті, які вперше ступили на театральну сцену, щоб взяти участь у цьому захоплюючому дійстві: Оксана Косаренко, Шантел Поточна, Оріяна Стець, Борислав Стець, Александра Микитенко, Зореслав Книшук, Кевін Поточний, Артур Нещадін, Ірина Глива, Максим Павлишин, Оля Катрушенко та інші.
Грандіозну роботу у підготовці свята провели художник по костюмах нашого театру Катерина Мар’євич, відеорежисер Олег Мар’євич та звукорежисер Павло Макаренко.
Зал не стримував сліз під час сцени про вивезення українського населення до сталінських таборів. Та й не можливо було стримати емоції під дивовижні голоси наших солістів Оксани Пікуш та Тараса Брилинського, які проникають до глибин людської душі, не залишаючи байдужими нікого. А під дзвінкі струни бандури Наталки Гіль завмирало серце.
“Боже великий, єдиний, нам Україну храни…”, ця молитва лунала мовчазним підтекстом до кожного слова усіх наших учасників того вечора: ведучих – мене та моєї колеги Світлани Новак-Гірник; наших акторів та наймолодших дійових осіб, які взяли участь у постановці і яким ми дякуємо за усвідомлення значимості заходів, присвячених українству. Окремо складаємо подяку за плідну співпрацю Христині Цурковській, голові Комітету Українок Канади, та Катерині Литвинюк, яка урочисто відкрила наше свято. Слова подяки висловлюємо нашому спеціальному гостю з Оттави Володимиру Катрушенкові, який завітав до нас, щоб поділитись своїми особистими спогадами про цю надзвичайну жінку-українку, берегиню нашої історії – Віру Свєнціцьку. І звичайно, ми не можемо оминути увагою наших дорогих глядачів, без яких цей вечір не відбувся б. Щиро дякуємо та чекаємо вас на наших наступних імпрезах, адже день пам’яті, присвячений героїчній українці, був першою театральною постановкою, з якою театр “Заграва” увійшов у свій ювілейний 65-тий рік. Попереду ще багато цікавого, веселого та драматичного з життя українського народу тут, у Канаді, та там, далеко за океаном, у рідній Україні.
А я, натхненна мужністю української жінки, стійкістю її характеру загартованого болем та непростою долею, хочу присвятити кілька рядків їй – жінці-героїні:
Я не зійду із обраного шляху,
Не відступлю від прагнень, від мети.
На цім путі я не зазнаю краху,
Бо буду впевнено і вміло йти.
Я перемогу свою бачу
І крок за кроком прокладаю хід.
Я з гордістю переступлю невдачі
Зміцнівши тільки від зазнаних бід.
Я подолаю цю важку дорогу,
Мені залишився останній крок.
Його ступити вже піднесла ногу,
Зі мною віра і зі мною Бог!
(Лілія Конечна)
Share on Social Media
