Микола Сварник
для НШ-УВ
Писання писанок є одним з традиційних видів народного мистецтва, яке має за собою багато легенд, символів і глибоких значень. А їхні традиційні взори уособлюють сили природи, долю, родючість, різні життєві речі та відрізняються за регіонами України.
Сьогодні писати писанку стало досить популярним сезонним заняттям для дітей та дорослих. Отож зараз, із наближенням Великодних свят, заняття з писанкарства вважають за обов’язок провести і школи, і церкви, і звичайні родини. Щоправда, бавитись із розведенням фарб, пошуками воску та перевіркою придатності писачків хоче не кожен. Ну що ж, для того й є розмаїті організації, які візьмуть на себе організаційні зусилля і витрати. І не дарма, адже процес писання писанки, незалежно від майстерності автора і його результатів, створює особливий медитативний настрій, можна сказати, стан душі, який варто попробувати і практикувати.
У суботу та в неділю – два дні підряд – я зблизька бачив дві писанкарські майстерні та мав нагоду спостерігати за перетворенням банальних яєць на витвори мистецтва, а звичайних осіб з їхніми примхами і недоліками характеру – на майже-тобі живих ангелів: творчих, вдячних і окрилених.
Суботня майстерню писанкарства, організовану ОУК-Торонто, я мав нагоду спостерігати у приміщенні УНО. Голова ОУК Діана Федун розказала мені, що на їхню майстерню вони запросили не лише своїх членкинь, але й пань-неукраїнок, а також декого з новоприбулих. Таємницями майстерності (а для декого – найбільш елементарними початковими навичками) писанкарства ділилась Ганя Когут. Відчувалось, що вона має великий особистий досвід і практику в цьому виді народного мистецтва, що й не дивно, адже її асистенткою на майстерні виступала її мама Катруся Когут. Так виглядало, що cхильність до мальованих яєць живе в родині Когутів спрадавна, адже навіть їхнє прізвище каже само за себе. Півтора десятка учасниць – усі жінки – під керівництвом і проводом ОУК-Торонто опановували й поширювали це давнє мистецтво.
Ганя Когут проводить заняття з писанкарства в залі УНО-Торонто
У неділю, натомість, я навідався до своєї рідної парафії – Української католицької церкви Св. Вмуч. Димитрія на Ла-Роз, де парафіяльна ЛУКЖК під проводом Ніки Гутор у співпраці з ЛУКЖК Петра й Павла в особі сестер Роми та Ірки Набережних накрила столи свічками й писальцями на 20 осіб та провадили всім процесом постадійного створення чуда від легенького начерку напрямних ліній на шкаралупці яйця, через нашарування зображень різних кольорів – від ясніших до темніших, у певній послідовності, аж до останньої – чорної фарби, яку, я зауважив, майже ніхто не використав, зупиняючись на дещо ясніших стадіях.
У церковній залі Св. Димитрія, окрім власне членкинь ЛУКЖК, до стародавнього мистецтва прилучилось іще восьмеро дітей з новоприбулих українських сімей з їхніми мамами. Цікаво, що поміж дітьми було четверо хлопців, і їхні писанки були не менш творчими, ніж в інших учасників майстерні.
Коли вже писанкарі заглибились у творчий процес, між ними зазвучали тихі розмови, атмосфера стала лагідна, тиха, домашня. Людина ніби концентрується, але заразом розпружується. Одна з членкинь ЛУКЖК Маруся Танчак розповіла казку свого діда, січового стрільця Михайла Дяковича про три перстені. У поширений сюжет про бідну сироту, в домі якої після смерті мами розпоряджається мачуха, вплівся ще один додатковий філософський зміст, який, здається, дотичний до теми писанок.
Ото ж, бідна сирота мала маминого мідного персня, якого ненавмисно впустила у криницю і стала плакати за втратою. На поміч прийшла жабка-чарівниця, принісши їй срібного персня. Дівчинка відмовилась. За другим разом жабка принесла золотого персня, але дівчинка відмовилась і від нього. Вона хотіла справжнього, убогого мідного персня своєї рідної мами. Врешті жабка принесла і мідного персня. І сказала дівчині взяти собі всі три перстені, бо хто має справжній перстень, той може мати і всі три. Тоді казка повертається до мачушиної дочки, яка вкинула у криницю свого золотого персня, а коли жабка їй його принесла, захотіла схитрувати і сказала, що її перстень був якийсь іще багатший. Тоді жабка забрала той перстень і більше не повернулася, спонукавши жадібну дочку саму скочити у криницю і втопитися. Мораль казки пояснює, що хто цінує щось своє власне, просте, але важливе, зможе осягнути всі інші скарби, а хто обманює, женучись за чужим багатством, той лише втратить і не зможе досягти більшого.
Важко сказати, наскільки мораль цієї казки поможе здобути успіх у сучасному світі, але вона явно спонукає цінувати щось народне, просте, своє, автентичне.
Повертаючись до писанок, зроблених і дітьми, і дорослими, помальованих кількома шарами фарби і в кінці обтертих від воску, я б відзначив, що жодна одна не була подібна на іншу, кожна мала свою індивідуальність і відбиток творчості. Дві з половиною години, проведені коло свічок із запахом воску, з писачками і серветками, кольоровими від фарб, змигнули як одна хвилина. Ніхто з дітей не вередував, а один хлопчина, Іван Яценко, подивився на стіну позаду столу, на якій висіла «Тайна Вечеря» і сказав: «Дивіться, Ісус показує учням свої писанки». І це не був жарт, скоріше фантазія на тему заняття.
Знаю також, що писанки писалися і в книгарні Кута-Ума, і в Інституті Святого Володимира, і по різних школах, церквах і організаціях. Справді, любити своє і привчати наших дітей поважати і цінувати народні традиції – це наша гідна, культурна відповідь на геноцид і війну. Плекаймо те що маємо.
This article is written under the Local Journalism Initiative agreement
Share on Social Media
