Григорій Гладій в інтродукції до п'єси Наталії Ворожбит "Погані дороги"
Микола Сварник
Для НШ-УВ
Можливо, дехто вже мав нагоду бачити і виставу «Погарні дороги», і фільм, знятий за однойменною п’єсою Наталії Ворожбит. Я особисто не бачив, і може тому вистава, привезена до Торонто театром «Стожари» з Монреаля, була для мене відкриттям.
Почнемо з авторства. Наталя Ворожбит – автор і режисер театру і кіно. Відома сценаріями фільмів «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва і «Дике поле» Ярослава Лодигіна, привезених до Торонто у минулі роки і презентованих тутешній публіці. І ще в інтернеті була змога пооглядати чудовий життєвий серіал «Спіймати Кайдаша», де Ворожбит була і автором сценарію, і виконавчим продюсером та отримала велику любов публіки. Зрештою, вона лауреат Шевченківської премії 2022 року за фільм «Погані дороги».
Цікаво було піти на виставу ще й через участь Григорія Гладія, який уже неодноразово тішив торонтонців своєю грою – востаннє, з того що я бачив – у циклі за участю сестер Тельнюк та Віктора Морозова «Наш Шевченко». Забігаючи наперед, скажу що драматичний талант Гладія по-шевченківськи проявився й в останній п’єсі.
«Погані дороги» треба дивитись, просто розповісти про виставу неможливо. Зрештою, кожен побачить і зрозуміє з вистави щось своє – одні сприймуть її як горор на грані трешу. (Зрештою, зараз стільки щоденного жаху у звістках з реальної війни!) Інші побачать контраверсію і неоднозначність характерів героїв, де нема протиставлення чорного і білого, морального і аморального, щирого і облудного, і мабуть більшість персонажів можна і любити, й зневажати.
У виставі шість новел (у фільмі їх п’ять), пов’язаних своєрідним авторським баченням Наталки Ворожбит. Це воєнні дороги, де за поворотом чигає чи то несподіваний блокпост, чи то любов і втрата, чи то сцена зґвалтування, чи то пара господарів, готових за переїхану курку здерти шкуру з винуватиці. Дехто з критиків не бачить логічних ниток між сюжетами, а декому вони надто «неконвенційні». Після вистави я почав читати критику, і побачив аж занадто полярні погляди на цю історію.
Театр “Стожари” приймає подяки
Мені особисто вистава сподобалась і грою колективу, – лаконічною, на грані «звичайного читання», але тим самим такою, що лишає глядачеві простір для роздумів і усвідомлення. Авторка не дає прямих відповідей і навіть не старається їх отримати. Вона просто вкладає в кожен елемент сюжету можливості варіантного розвитку ситуації – то макабричні і гротескно нестерпні, то з якимось просвітком надії, як у новелі про збиту курку, коли господиня раптом ніби оговтується і повертається до стану людини, а не зажерливої падлюки. І мені особисто здається, що хиткий баланс між жорстокістю і милосердям, кривдою і прощенням якраз і є тією крихкою надією, яку намагається захистити, чи принаймні залишити серед можливостей вибору, авторка твору.
Не можна сказати, що в історії про війну нема справжньої межі між добром і злом – адже ми бачимо, боїмось і ненавидимо цинічних російських бойовиків, які прийшли нас знищити фізично і морально. Ми чуємо про різні жертви і втрати. Стаємо свідками монологу закоханої подруги українського солдата-волонтера, а в іншому сюжеті – коханки загиблого воїна. Ми бачимо такі безнадійні в умовах війни історії перших залицянь місцевих дівчат-підлітків, а також відчуваємо необмежену владу, можливість карати й милувати в умовах близькості фронту і відсутності цивільної адміністрації.
Ольга Онищенко — режисерка-постановниця вистави
Кажуть, що Наталія Ворожбит була сильно розчарована затримкою продюсування її фільму через те, що ситуація так драматично змінилась останнім часом. Але мені особисто здається, що сюжети, написані ще на досвіді попередньої, порівняно «в’ялої» стадії війни, ніяк не втратили не лише гостроти й драматизму, але й непричесаної правди життя.
Вже після вистави я перекинувся з Гладієм кількома словами, згадав його участь у шевченківському циклі – і він підхопив цю думку. Сказав, що Шевченко в контексті війни лишається для нас надзвичайно знаковою фігурою. Настільки, що дехто вважає теперішню війну війною Шевченка з Пушкіним. Вважаю, що в цьому є для нас велика правда.
Слід додати, що режисером-постановником вистави була Ольга Онищенко, сама за професією мікробіолог і вірусолог. Що ж, знання вірусів і мікробів у деяких ситуаціях сприяє розумінню поведінки і мотивації людей. Це жарт, але постановка, без жодного сумніву, заслуговує на похвалу та вдячність, тим більше, що всі кошти від вистави колектив «Стожарів» спрямовує на підтримку ЗСУ. Чекаємо на наступні постановки наших монреальських митців.
This article is written under the Local Journalism Initiative agreement
Share on Social Media
