Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.
Із попереднього числа
Mистець Жеваго Микола Григорович прожив усього 40 років. Яких-небудь обширних інформацій про його життєвий шлях чи навіть про його образотворчість немає. Із досить скупих відомостей, поміщених у словниковій частині “Енциклопедії Українознавства“ (Париж, Нью-Йорк, 1955-1957), довідуємося: “Жеваго Микола (1907-1947), маляр, імпресіоніст, родом з Харківщини, учень Федорова і М. Бурачека. Закінчив Харківський Художній Інститут (1932), викладав у 1939 р. в тому ж ін-ті, пейзажист; іст. і побутові праці; портрети; ілюстрації (“Гайдамаки“ Шевченка), фрески. Помер на еміґрації в Німеччині“. Це все, що подано на 666-667-ій сторінках другого тому енциклопедії. Зайво я шукав за його ім’ям, перелистовуючи різні словники і довідники українських художників, виданих в Україні. Жодного повідомлення, жоднісінької вістки про нього немає навіть в шеститомній 3085-сторінковій “Історії українського мистецтва“ (Київ, 1966-1968), як також у сімнадцятитомній УРЕ (Київ, 1959-1965).
Проте, члени редакції двох альманахів “Українське мистецтво“ (УСОМ, Мюнхен, 1947) подали зауваження у першому з них про участь у виставці образотворчого мистецтва в місті Берхтесґаден мистця М. Жеваго, яка відбулася у вересні 1947 року в таборі Ді-Пі “Орлик“, на якій показано 198 експонатів. Приблизно таку саму інформацію про ту ж виставку написав мистець Іван Кейван, подавши в ній ім’я М. Жеваго у своїй 226-сторінковій праці “Українські мистці поза батьківщиною“ (Едмонтон-Монреаль, 1966). I в своєму матеріялі “Українська Академія Мистецтв. Період німецької окупації“ Любов Волошин до списку “української творчої еміграції, що рятувалась на Заході України від неминучого сталінського терору“, крім Михайла Козика-професора Харківського Художнього Інституту (ХХІ), додала імена двох харківських художників – Константина Бульдина і Миколу Жеваго. Приїхали вони 1943 року, “коли почався відступ німецької армії зі східних теренів України…“ зауважила Л. Волошин (журнал “Образотворче мистецтво“, 2001, ч. 1, стор. 80). Наприкінці статті вона згадала про припинення діяльності УАМ у Львові кінцем 1943 року. Її викладачів і студентів евакуйовано до лемківського містечка Криниця. У цьому гурті лекторів знаходився М. Жеваго, бо був досвідченим викладачем у Харківському Художньому Інституті, пізніше у Львівскій Академії, яку з вересня 1940 р., перейменовано на Львівське державне художньо-промислове училище. Після побуту Миколи Григоровича у Львові, потім у Криниці, де збиралися кілька разів транспорти для діячів української культури, організовані Українським Центральним Комітетом (УКЦ), на одному з потягів з пересідкою у вузловій станції Жіліна в Словаччині, зупинився в Братиславі. Звідтам, добираючись через Австрію далі на Захід, як і багато інших мистців, що не бажали служити радянським властям, мистець опинився в Німеччині, де й упокоївся, не маючи змоги відповідно влаштуватися та навіть проявитися своїм малярським талантом у роках своєї молодості. Мабуть через свою від природи скромність, він себе не “звеличував“, не рекламував і не пропогував своє мистецтво, яке невідомо чи десь збереглось. Знайти бодай якусь репродукцію із будь-якого його твору, мені, на жаль, не вдалося. Лишаю це зробити більш компетентним особам, проживаючим в Европі або в Україні.
Тоді, коли М. Жеваго навчався в Харківському Художньому Інституті, заснованому 1925 року в тодішній столиці України, його вчителем був Митрофан Семенович Федоров (1870-1942), учень в майстерні українського живописця І. Репіна в Петербурзі. Від 1925-го до 1934 року він читав лекції з мистецтва у цьому вищому учбовому закладі, котрого назву на Харківський держвньо-промисловий інститут перейменовано 1963 року. Якщо Миколу Жеваго вважається малярем-імпресіоністом, то досягнув цього під впливом свого досвідченого педагога Миколи Бурачека (1871-1942), бувшого студента Краківської академії красних мистецтв (1905-1910), й опісля в Парижі (1910-1912).
Перший раз із ім’ям і прізвищем маляра Володимира Іванюха я запізнався також прочитовуючи сторінки “Енциклопедії Українознавства“ (Париж, Нью-Йорк, 1955-1957). У третьому її томі подано: “Іванюх Володимир (1905-1943), маляр, родом з Перемишля, учень В. Пещанського і О. Новаківського; брав участь у виставках у Львові; розмалював кілька церков“. У моїй пам’яті про нього лишилася стаття Василя Єдинака “Наша забудкуватість, або програмне тлумлення болю“, опублікована у львівському журналі “Євшан-зілля“, ч. 2, 1988 р, котру редакція журналу “Сучасність“ передрукувала у своєму листопадовому випуску 1988 року. На його майже чотирьох сторінках (44-47), автор статті почав наголошувати “про біль за стан рідної культури, в якому вона опинилася в часи рутини і застою…“, а головно під час беззаконного знищення у Львівському музеї образотворчого мистецтва злочинцем Василем Любчиком величезного числа робіт українських мистців 1952 року. Десять слідуючих сторінок журналу зайняв перелік знищених і понівечених творів під наголовком “Каталог втрачених скарбів“, в котрому вказано імена і прізвища мистців, роки їхнього народження, інколи і смерті, реєстраційне число усіх творів, кількість втрачених творів даного мистця з їхніми розмірами, технікою виконання та роком створення вказаного твору. Прикладом може послужити тільки одна знищена робота В. Іванюха: “1. 34679. Портрет худ. Чорнія“ (1936, олія, полотно, 79 х 63). Із майже схожим інформативним матеріялом, у порівнянні до попередього, я познайомився 1989 року, поданим на сторінках газети “Гомін України“ з 26-го квітня. Дослідження Івана Гречка “Ще раз про втрати Національного музею у Львові“, написаної 4 серпня 1992 р. у Львові, поміщено друком в журналі “Мистецькі студії“, ч. 2-3, 1993 року, органу Клубу українських мистців.
Постать Володимира Іванюха належить до тієї самої когорти мистців, про котрих мовиться у цьому матеріялі. Отже, в даному випадку, Іванюх Володимир прожив тільки 38 років. Він упокоївся в лютому місяці, в містечку Сокаль, Львівської області. З переселенням відомого мистця Олекси Новаківського (1872-1935) з Кракова до Львова восени 1913 року, долаючи важкі воєнні часи, він не покидав пензля з рук, й у всі вільні дні, продовжував малювати. З його творами львівська громадскість вперше познайомилася 1921 року під час його персональної виставки. У 1923 році Новаківський набрав групу учнів, надавши їй назву “Малярська школа Новаківського“. Крім її засновника, митрополит Андрей Шептицький, Володимир Пещанський, Володимир Залозецький, Євген Нагірний та Осип Курлас, були в ній викладачами різних предметів мистецтвознавства. З 1924 року в школі почав навчатися В. Іванюх, спершу на курсах історії української архітектури, технології і малярської техніки В. Пещанського, згодом у малярській майстерні О. Новаківського. З багатющого матеріялу, написаного багатьма дослідниками якраз про школу останнього, наведено згадку про один учнівський лист, адресований своєму найголовнішому вчителеві, в котрому вони наполягали на розширення школи для досягнення більшої майстерності із запрошенням до неї проф. Петра Холодного. Підписали це письмо: Ольга Козакевич, Василь Дядинюк, Святослав Гординський, Роман Чорній та Володимир Іванюх. З навчальних його років у школі збереглося кілька фотографій з того ж самого року. На одній з них обличчя Іванюха видно першого зліва. У порівнянні до таких учнів, як Дмитра Дунаєвського, Григорія Смольського, Михайла Мороза, Святослава Гординського та Романа Чорнія, що стоять ліворуч від Володимира, він дещо коротшого росту. Про його науку нагадують нам інші знимки, на котрих сфотогафований Іванюх, митрополит А. Шептицький, педагоги мистецької школи Новаківського та декотрі її учні з 1926 року, як також серед присутніх слухачів зразу після лекції митрополита А. Шептицького у Національному музею у Львові в травні 1927 року. З історії школи Новаківського відомо, що сам її засновник організував поїздки групи своїх учнів у Карпати, в Космач, на студії з натури, що дали матеріял для виставок в близькому майбутньому. Така перша прогулька туди здійснилася 1926 року, після якої відбулася перша учнівська виставка в приміщенні Академічного Дому у Львові. На ці події вказує також фотографія: “Новаківський і космачани“ (Космач, 1926). Хоча великий зал домівки не зовсім надавався на мистецькі виставки з поганим освітленням, то все таки, в ньому відбулася слідуюча, а саме – в жовтні 1928 року, до речі, знищена польськими студентами, потім виставка праць бувших і тогочасних учнів мистецької школи Новаківського на початку листопада 1929 року. Невідомий автор статті про праці учасників тої виставки, нагадав: “…При вході впадав нам в очі із своїми етюдами, дуже мініятурного розміру, Іванюх Володимир. Виставив він чималу кількість їх (24). Та всі вони були подібні одні до других, ні один не вирізнявся, ні один не говорив про мистецьке шукання молодого адепта мистецтва. Коліри цих мініятур-безпристрастні, мазок – спокійний, рисунок – не надто цікавий, цілість не подає надій на великий розвиток учня, якщо він не зірве з дотеперішнім та не піде шукати себе…“. Із цим висловом згаданого критика я зовсім згідний. Володимир Іванюх не досяг високого мистецького щабеля у порівнянні до других учнів відомої школи, які вже в ранніх роках своєї малярської роботи, передусім у 30-их роках минулого століття, чітко вирізнялися своєю технікою виконування своїх картин, урудицією пензлем чи вишуканістю кольорових мазків. Мабуть, у цьому тверджені не помиляюся. Мабуть, його “слабкість“ мистецького вислову, а може і рання його смерть, стали причиною того, що його імені не знаходимо в словниках українських художників, довідниках, чи на сторінках УРЕ (Київ, 1959-1965). Його ім’я живописця принагідно наведено в іменному покажчику п’ятого тому “Історії Українського мистецтва“, а також на 399-ій її сторінці. Після закінчення школи Новаківського, Іванюх працював учителем рисунку та малярства в монастирі Уніва (1927-1930). З поверненням до Львова, і ставши членом мистецького об’яднання “РУБ“-мистецько-ідеологічної групи молодих мистців”, учнів О. Новаківського, заснованого 1932 року, займався малярством. У тому часі він створив такі відомі картини: “Гуцулка“, “Портрет дівчини“, “Пейзаж із церквою“, “Хата“ і ряд інших.
Любов до малярства та самовіддана праця допомагали Іванюху поборювати всі життєві труднощі і займатися творчою працею. Його картини на груповій виставці так званій “Новаківці“, що відбувалася в Перемишлі в залі “Бесіда“ на початку грудня 1931 року, оглядали не тільки старші громадяни міста, але і шкільна молодь. Роботи Іванюха їм запам’яталися малих розмірів, на котрих переважали гірські краєвиди, проте не найкращі, бо його монотипії були цікавішими й інтереснішими. Правильно є навести ще одне важливе зауваження відомого мистецтвознавця Святослава Гординського, також трохи негативного звучання, який з нагоди виставки малюнків у Музею Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові 1934 р., передусім учнів мистця О. Новаківського, якраз про нашого маляра написав між іншим, таке: “…Г. Смольський дав два цікаві, хоч і не нові своїми мистецькими засновками, портрети, мальовані спокійно, добре змодельовані світло-тінню, якої брак разить так приміром у портретах В. Іванюха, що дають вражіння чогось плоского і холодного. Куди кращі монотипи Іванюха, хоч знову ж їх мініятурність не дає щось багато про них сказати…“ (“Українські мистецькі виставки у Львові. 1919-1939, Р. М. Яців, Львів, 2011). З нагоди “Ретроспективної виставки українського мистецтва за останніх ХХ літ, що відбулася у Львові у вересні-листопаді 1935 р., зберігся “Каталог“. На його сторінках подано перелік імен і прізвищ понад сімдесяти мистців, серед котрих наведено і В. Іванюха та назви п’яти його праць: “Квіти“ (олія), “Торговиця в Сокалі“ (олія), “Портрет дружини“, “Шкіц до ікони“ та “Гуцулка“. З неабиякої пошани до свого великого майстра Олекси Новаківського і до його мистецької спадщини, Українське Товариство Прихильників Мистецтва (УТПМ) у Львові, влаштувало посмертну виставку його творів початком 1936 року. Ця виставка складалася із 364 творів мистця, якому смерть перервала малярську роботу в розмаху його життя і праці. До організації цієї експозиції свого вчителя, долучився і В. Іванюх. На кінець не буде зайво додати про те, що Володимир Іванюх, разом з Юрієм Магалевським, виконав стінопис церкви в селі Холоїв, поблизу міста Радехів, Львівської області. Частина із поданих ним намальованих картин, як напр.: “Ярмарок у Сокалі“, “Церква св. Юра у Львові“, “Львівський краєвид“, “Гірський краєвид“, “Зимовий пейзаж“, “Пейзаж з церквою“, “Село на березі ріки“, зберігаються у фондах Національного музею у Львові. Із сторінок видрукованого каталогу “Мистецтво Львова першої половини ХХ століття“, виданого у Львові 1996 року, довідуємося про здійснену ювілейну виставку творів В. Іванюха 1942 року. В каталозі поміщено репродукцію його картини “Портрет дівчини“ (стор. 37).
Павло Ковжун
Для успішного розвитку львівської графічної школи у 1920-ті роки була діяльність і творчість Павла Ковжуна (1896-1939). Двадцятип’ятирічним, 1921 р. він появився у Львові. З того часу почався в нього найбільш плідний період мистецького життя. У короткому часі нав’язав контакти також з прибулими до Львова мистцями. Революційні роки в Україні загнали їх в Галичину. А були це Петро Холодний старший (1876-1930), Роберт Лісовський (1893-), Микола Бутович (1895-1961) Басиль Дядинюк (1900-1944), Володимир Січинський (1894-1962) та інші, котрі виявилися першунами у відбудові національної, політичної, господарської та культурної структур з її матеріяльними і духовними цінностями. Незважаючи на економічні труднощі, спричинені воєнними розрухами, спостерігалося піднесення у багатьох галузях знань, як історичних, так і науково-суспільних. Львів здавна був “маленьким Парижем“, в якому формувалися принципові якості, включно мистецтвознавчі. Отже, група молодих людей, приїхали до Львова “мистцями“. Була це енергійна молодь, яка любила мистецтво і творила мистецьку атмосферу. До групи тих, які жили мистецтвом, працювали для нього був Павло Ковжун, котрого подальша діяльність стала тому підтвердженням. Цікавою індивідуальністю він був, як також деякої міри ідеологом нового мистецтва. Великі зміни у світовому мистецтві вплинули на нього так сильно, що він став пропагандистом футуризму, тобто нового стилю в мистецтві. У Львові Ковжун почав видавати маленький літературно-мистецький ілюстрований журнал “Митуса“ (ім’я давньоруського легендарного співця). У перших трьох місяцях 1922 р. вийшло тільки три номери, на сторінках яких були поміщені репродукції творів Юрія Нарбута й Олександра Архипенка. В останньому, третьому числі “Митуси“, появилася рецензія В. Січинського на “Історію українського мистецтва Миколи Голубця“ (дивись: В. Січинський, бібліографія праць, Торонто, 1957, стор. 40). Таким способом Ковжун почав освітню діяльність. У ті перші три місяці 1922 р. почав існувати Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ) з участю П. Ковжуна. В ньому він був секретарем. Під час перших двох виставок гуртка, його графічні твори вирізнялися багатством композиційних розв’язань. Були це роботи до обкладинок до окремих видань творів Івана Франка “Зів’яле листя“, “Панські жарти“, “Борислав сміється“, “Великий шум“, “Із днів журби“, “Як Юра Шикманюк брив Черемош“ та “Semper tiro“. Через два роки опісля у Ковжуна зложилося до купки багато графічних ілюстрацій. Він вирішив їх видати окремим альбомом. Свій задум здійснив видавши книжкою під назвою “Графіки“, до якого вступне слово написав мистець Микола Федюк (1885-1962) з обкладинкою роботи Василя Крижанівського (1896-1926).
На початку 1930-их років, настав час заснувати художнє об’єднання. Ідея завершилася утворенням Союзу українських мистців (СУМ), але проіснував недовго і спромігся влаштувати тільки посмертну виставку маляра В. Крижанівського в Національному музеї. На місці СУМ постала АНУМ. Автором назви був П. Ковжун за аналогією АРМУ, АХЧУ і ОСМУ, створених радянськими художниками у середині 1920-их роках. Асоціяція у Львові створилася одночасно з підготовкою своєї першої виставки. Восени 1930 р. С. Гординський повернувся з Парижа. Оповідав Ковжуну, Осінчуку І Ярославі Музиковій про ізоляцію українських малярів Миколу Глущенка, Миколу Кричевського, Михайла Андрієнка, Василя Перебийноса та три десятки інших, твори яких заслуговували популяризації у Львові. Директор Національного музею Іларіон Свєнціцький погодився надати місце для ралізації виставки, організатори якої були І. Свєнціцький, С. Гординський і П. Ковжун. Останній щойно повернувся додому з подорожі, разом з “візантиністом“ Михайлом Осінчуком по Італії і Парижі. Там Ковжун бачив виставку сучасного французького мистецтва і твори Пікассо, Брак, Леже, Озанфан, Матісс та других. “Виставка справила на мене враження колосальної живописної культури, витонченої до краю, серйозної, глибокої…“, занотував у свойому листі в березні 1931 року. Він був переконаний в тому, що показати твори групи найсильніших і найкультурніших українських малярів Заходу, є обов’язком новоствореної АНУМ. У вересні-жовтні 1931 р. виставка таки відбулася з участю французьких, бельгійських (флямандських), італійських художників та мистців української паризької групи. Каталог виставки та замітка С. Гординського, поміщена в газеті “Діло“ лишилися пам’ятками. Заміткою збереглася ще й стаття Володимира Ковальчука “АНУМ. Малярська виставка у Львові, вересень-жовтень 1931“, надрукованою на сторінках ж. “Літературно-науковий вісник“ (листопад-грудень, 1931). Найважливішою громадською метою АНУМ було художнє виховання суспільства і прищеплення йому зацікавленням мистецтвом. Її працю і діяльність оцінено багатьма істориками мистецтва.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
