Петро Скрійка для Нового Шляху, Торонто.
У неділю, 21 лютого у галереї КУМФ в Торонті відкрилася виставка картин із приватної колекції Петра Скрійки. Картини належать руці лемківського художника Єпіфанія Дровняка, який користувався псевдонімом “Никифор”. Картини цікваві надзвичайною грою світла і тіней – Никифор вмів бачити світло по-іншому, ніж інші, і так висловлював радість і страждання. Тому й виставка називається “Радість і Страждання Світла”. На відкритті був присутній Петро Скрійка, власник колекції, який сказав вступне слово.
“Для початку процитую Юрія Новосельського, який казав, що “мистецтво починається там, де закінчується дійсність…” Однак Никифор мав у своєму житті три дійсності.
Першою була його вроджена безпорадність. А він хотів бути таким, як інші люди, і завжди старався вийти за межі цієї безпомічної дійсності та залишити її позаду. Намагався змінити її за допомогою радісного світла, за допомогою своїх кольорових малюнків. І це йому вдавалося. З незграбної, безпорадної від народження дитини, а потім уже й дорослої людини завдяки світлу та кольорам, які з цього світла черпав, як воду з криниці, перетворився на владику в митрі – мудрого, величного й такого, що навчав у кольоровій і радісній церкві. А іншого разу, якщо хотів, був учителем в елегантному костюмі й метелику на шиї, зав’язаному навколо коміра білої сорочки, і теж навчав людей. Мусив бути вчителем, бо був мудрий, мудріший від інших людей, і мав багато чого їм сказати, чимало всього передати.
Ніколи не зміг би реалізувати цих своїх мрій, якби у світлі не було радості, якби не було в ньому кольорів – тих кольорів, які він бачив у ньому, а крім нього – мало хто. А чи ми помічаємо радість у світлі? Можливо, але радше ні. Ми швидше відчуваємо його. Никифор цілком інакше бачив світло й, без сумніву, інакше відчував його, ніж решта людей.
Другою його дійсністю була його бідність, із якою мусив боротися у своєму житті. Але й тут на допомогу йому знову приходить радість світла. І що ж він робить? Сам нищить цю свою вбогу дійсність і малює гарні кольорові малюнки, пише на них величезні ціни й одразу стає завдяки цьому багатим, настільки багатим, що навіть роздає задарма ті свої дорогі картини, роздає їх, бо люди, на відміну від нього, бідні й не можуть купити таких дорогих творів мистецтва. А він, як заможна людина, має їх багато, так багато, що може ними обдарувати всіх бідняків.
Третьою його дійсністю, якої вирішив відцуратися й котру хотів залишити позаду, була руїна Лемківщини після акції “Вісла”, яка зранила його найбільше.
Що зробив? Утік звідти, куди його виселили, утік від дійсності, яка панувала в околицях Щеціна, і вчинив це тричі, а може, навіть чотири рази, як твердить дехто. Не хотів жити там, де світло не було для нього радісним. І ось він, безпорадний від народження Никифор, завдяки тому, що запам’ятав радість світла на Лемківщині, здійснив щось таке, на що не спромігся жоден інший лемко. Він розпочав самотню боротьбу зі злою дійсністю. Але як вів її? Інтуїтивно, бо, попри все, очевидно, не усвідомлював цього. Просто знав, що для того, щоб здолати противника, щоб перемогти, мусить передусім перемогти самого себе. І щойно тоді в нього з’являться шанси на перемогу. Розумів, що має подолати свій страх і свою слабкість. І зробив це. Жоден інший лемко на таке не спромігся. Однак не тільки здолав свій страх і свою слабкість, що врешті-решт допомогло йому залишитися в Криниці, а й вчинив щось більше. Він покинув стражденну, сіру дійсність і повернувся до радісного світла Лемківщини, і за допомогою кольорів, давніх кольорів, які запам’ятав у лемківському світлі, почав сам, наодинці відтворювати свій колишній світ, свою Лемківщину, та прегарно й барвисто відтворив її. Робив це на самоті й часто всупереч погорді, яку виявляли до нього лемки. Бо лемки соромилися Никифора. Не купували його малюнків. Не колекціонували їх.
І, здається, усі ці три дійсності, – які цілком природно кінчалися десь для Никифора або котрі сам покидав чи намагався покинути, бо становили для нього надмірний тягар і підштовхували до втечі, – переносили його в інший світ, у світ малярства й мистецтва, у якому все було кольорове. І тоді світло ставало для нього радісним, таким, що вигравало прекрасними барвами. Бо він, Никифор, як ніхто інший, розумів світло і його фізику; бачив його інакше, ніж навколишні люди; умів розділяти його на всі кольори, серед яких були не лише відомі барви, а й різні їхні відтінки; і саме це є джерелом його чудової колористики. Ба більше, він, Никифор, був здатен бачити кольори також у тому, що для нас не є кольоровим. Умів розміщувати свої малюнки в різному світлі: радісному – і тоді малював їх кольоровими олівцями або акварельними фарбами — або сумному, стражденному, немовби позбавленому кольорів, хоча це так тільки здавалося, – і тоді малював лише олівцем на білому папері. І тут одразу виникає запитання або, точніше, просте спостереження.
Олівець чорний, а в чорноті криються всі кольори; тільки білий папір не має кольорового виразу, бо білість – це не колір, а ознака, яка нічого в собі не містить, окрім порожнечі.
І ось у малюнках олівцем немовби стикаються два світи – кольоровий і безколірний, радісний і стражденний, але обидва наче існують поза межами всіх кольорів і поза межами радості світла. Водночас, якщо уважно придивитися, з них можна видобути це світло, сповнене радісних кольорів, і саме в цьому, в цих чорно-білих малюнках, криється великий сенс, велика філософія та велика таємниця радості й страждання світла.”
Виставка проходить у галереї КУМФ за адресою 145 Evans Ave. і буде тривати до 28 лютого.
Share on Social Media
