Даґмара Турчин-Дувірак, Торонто.
13 березня у Пластовій Домівці в Торонто на вул.Кінґсвей відбулася доповідь Наукового Товариства ім. Шевченка на актуальну тему, а саме: “Психологічна травма як наслідок військових подій: що можна сподіватися від учасників Майдану і АТО”. Доповідача, д-ра Ростислава Шемечка з України,представила мґр. Ірина Микитюк. Д-р Шемечко є відомим фахівцем з психології та педагогіки, вчився в Люблінському та Римському католицькому університетах. В останньому на факультеті психології захистив маґістерську та докторську праці. У Львівському університеті здобув також дипломи юриста і психолога. Д-р Шемечко викладає на кафедрі психології Українського Католицького Університету у Львові, де також обіймає посаду заступника директора Інституту психічного здоров’я.
Свою доповідь д-р Шемечко розпочав з характеристики психологічної травми. Отже, травма це не захворювання, а пережиття реальної чи потенційної загрози життю, пережиття будь-якого насильства. Травма виникає тоді, коли людина перед лицем загрози почувається безсилою. Психологічно травмованими можуть стати не лише безпосередні учасники такої ситуації, а й її свідки, а також близькі та друзі потерпілого. В момент загрозливої ситуації, коли людина неспроможна реагувати природньо, захищаючись чи втікаючи, відбувається особливий стан “замороження” – людина начебто втрачає зв’язок з фізичним тілом і не відчуває ні болю, ні страху. Але тоді, коли жах закінчується, відбувається травма.
Люди, що переживають психологічну травму, звичайно про це не говорять. Однак, про їхню травму свідчить цілий ряд симптомів. Серед них – уникання обговорення пережитої ситуації, неспокій, зляканість, брак сну, кошмарні марення у сні, замкнутість, почуття, що їх ніхто не розуміє. Дуже часто якесь сказане слово чи побачений образ стає спусковим гачком, який викликає спалахи фраґментованої пам’яті пережитого жаху. На загал, травмована людина переживає кілька фаз. Перша – шок, що характеризується втратою відчуття реальності. Друга – реактивна, коли людина прагне забути про пережите, та вдається при цьому до різних способів: дехто запиває, інші поринають в азартні ігри, ще інші проводять увесь час на роботі, або замикаються в інтернеті тощо. Третя фаза – пошуки виходу: людина пробує знайти причину та значення того, що сталося, знайти винного. Четверта – пермутація, відновлення та будування нового життя.
Серед тих людей, що пережили жахливі події, 90% матимуть симптоми психологічної травми. До місяця після пережитих подій, 70% зцілюються. 30% залишаються травмованими, і якщо їм не допомогти, травми переростають у хронічні психічні хвороби.
Як допомогти травмованим людям? Д-р Шемечко пропонує кілька кроків. Перший – по можливості забрати людину з місця травми. Наступний – дозволити людині говорити про пережите, намагатися відтворити хронологічну послідовність подій. При цьому, дуже важливо не силувати до розмови – людина сама повинна до неї дозріти. Також, важливо дати людині висловлювати почуття та підтримувати її. Ще один необхідний крок – шукати і надавати значення пережитому, а часто – переформулювати пережиту ситуацію.
Тут д-р Шемечко навів приклад хлопця, що втратив товариша, який був поряд з ним під час масового розстрілу мітингуючих на Майдані в лютому 2014 року. Хлопець звинувачував себе у загибелі товариша. Для психолога важливо було допомогти йому усвідомити, що це не його вина, що на місці товариша міг бути він сам, та що жертва ця була недаремною. Врешті, надзвичайно важливо пояснити людині, що те, що з нею відбувається, не божевілля, як багато з травмованих людей міркує, а нормальна реакція на ненормальну ситуацію.
Як результат всіх згаданих кроків, інформація про травматичну ситуацію в мозку людини “розкорковується” та переходить з травматичної імпліцитної пам’яті в пам’ять експліцитну, автобіографічну, а людина починає шлях повернення до нормального життя.
Д-р Шемечко присвятив окрему увагу питанню, як допомагати тим, в яких загинули рідні. Тут треба не лише дати їм можливість плакати і говорити про загиблих, але також берегти про них пам’ять та надати змісту їхній втраті. Мотто має стати: вони віддали життя за нас, а ми віддячимо їм тим, що житимемо гідно!
Доповідь д-ра Шемечка викликала багато питань. Одне з них- як дають собі раду психологи в Україні з усіма тими, хто потребує допомоги? Д-р Шемечко розповів про тренування психологів, про відкриття центрів допомоги при церквах та відповідний вишкіл священиків. Справді, сьогодні все українське суспільство переживає велику психологічну травму. Щоб вийти з болісної кризової ситуації, в якій перебуває нині Україна, мусимо навчитися ту травму переборювати.
Share on Social Media
