Микола Сварник для НШ-УВ.
Зустріч із письменницею, волонтеркою і громадською діячкою Вікторією Амеліною була запланована ще на липень минулого літа у Книгарні «Кута-Ума» в Торонто, але на жаль, трагічні події війни не лише завадили цій зустрічі, але й забрали ще зовсім молоду авторку і активістку в інший світ. Несправедливо, жахливо для всіх, хто її знав, співпрацював, читав її твори і очікував на зустріч, і ще страшніше для рідних, які до останнього сподівались побачити її живою.
Тож замість живої зустрічі з читачами довелось робити поминальну. Уляна Глинчак, відкриваючи цю пам’ятну зустріч у Ґалерії КУМФ 29 жовтня, висловила співчуття присутньому на події батькові загиблої Вікторії з родиною і коротко описала передісторію.
Пам’ятне слово Уляни Глинчак
Галина Костюк дала літературознавчий аналіз творчості авторки, передчасно загиблої від російського обстрілу в Краматорську в Україні, до вона була з групою латиноамериканських письменників. Галина Костюк аналізує творчість, її корені і засоби вираження, виводячи на поверхню питання, які отримують нове звучання в контексті життя і смерті авторки. Галина Костюк особливо звернула увагу на кілька персонажів – жінки в образі ворони, каменів з дитячими іменами, скам’янілої жінки, що втратила родину. Вона згадала історію сучасного українського письменника Володимира Вакуленка, одного з перших у новій хвилі «розстріляного Відродження» і його передсмертного окупаційного щоденника, відкопаного і врятованого Вікторією.
Потім у відеозапису було ділення друзів – Аскольда Мельничука з Бостона, який разом з Вікторією провадив курси для письменників-початківців. Аскольд відзначив самовідданий характер Амеліної, її делікатність, і в той же час рішучість. Вікторія відклала свою власну письменницьку роботу, переключившись на допомогу групі волонтерів, які описували і документували свідчення людей, що постраждали від воєнних злочинів.
Свідома загроз і небезпеки прифронтових поїздок, вона все ж навіть більше переживала за інших, своїх друзів, як сказала у своєму діленні Ольга Русіна. Вікторія, сама перебуваючи цілком близько від фронту, могла вночі телефонувати до подружок у Києві, переживаючи, чи вони під час обстрілів у сховищі, чи нехтують небезпекою, як багато хто. Ольга також сказала, що деякі започатковані Вікторією ініціативи, як-от табори для дітей, що постраждали від війни, через цю втрату відклалися на пізніше. Так само відтягується в часі започаткований Вікторією Нью-Йоркський літературний фестиваль (у селищі Нью-Йорк на Донбасі), але він продовжиться обов’язково, зазначила Ольга.
Галина Вдовиченко також відзначила цей невтомний жар Вікторії до добродійності, до роботи з дітьми, з бездомними, з літераторами. Вона відзначила, що Вікторія, сама прозаїк, після повномасштабного вторгнення почала писати вірші. Вона зачитала вірш Амеліної «Вівторок». А Василь Махно згадав історію про віднайдення щоденника Володимира Вакуленка. Цю історію також зачепила Олена Рибка.
Вакуленко, відомий і продуктивний письменник, а одночасно батько хлопця з розумовою відсталістю, свідомо залишився в окупації і майже так само свідомо очікував, що його можуть вбити, але в цій безвиході записував свої думки і свідчення. Перш ніж потрапити в руки окупантів, Вакуленко закопав свого щоденника під деревом у батьковому саду. І хоча батько Володимира приблизно знав місце, все ж нікому ніяк не вдавалось його відкопати. І Вікторії теж не вдавалось. Але знов і знов вона пробувала копати… і знайшла цей щоденник, врятувавши свідчення Вакуленка від мороку повного забуття.
Олена Рибка також згадала роман Амеліної «Синдром листопаду», в якому є такі глибокі речі, що для їх осмислення потрібно більше часу. Вона сказала, що Вікторія свідомо обрала «гіркий хліб» письменництва, відмовившись від успішної і добре оплачуваної кар’єри в IT, а потім і своїм письменницьким голосом пожертвувала задля збереження голосів тих, хто зазнав катувань, знущань і насильства.
Тетяна Філевська відзначила здатність Вікторії говорити про страшні і незбагненні події війни просто, але не спрощено. Вона могла пояснювати дітям такі речі, які іншим «не пролазять» через горло, причому Вікторія ще й знаходила в деяких нюансах свій чорний гумор. Філевська закликала берегти історії реальних людей, доносити їх до сучасників, як це робила Вікторія. А Олеся Островська-Люта з «Книжкового арсеналу» згадала її співпрацю з «Арсеналом» і сказала, що треба берегти, пам’ятати сказане і читати, перевидавати написане Вікторією Амеліною. Ці короткі спогади-відгуки присутні дивились на відео.
Пізніше у приміщенні галереї КУМФ Оксана Смільська, Олеся Льофин, Софійка Михайлюк та Іра Білан виконали літературно-музичну композицію з віршів Вікторії Амеліної під музику Ольги Попової, спеціально написаної для цієї нагоди.
На завершення вийшов батько Вікторії Юрій Шаламай. І хоча йому непросто було говорити, він згадав про дочку, їхню родину і діяльність Вікторії. Він розказав історію про свою зустріч з колумбійським письменником Ектором Абадом Фасіолінсе, одним із групи латиноамериканців, які були з Вікторією Амеліною в нещасливому кафе Краматорська. Колумбієць приїхав зустрітися з ним і перепросити за те, що помінявшись кріслами з Вікторією, він мимоволі помінявся з нею місцем, яке виявилось для неї смертельним під ударом російської ракети. Юрій Шаламай подякував усім учасникам пам’ятної зустрічі, а також особливо організаторам і талановитим дівчатам, які читали вірші Вікторії Амеліної під фортеп’янну музику Ольги Попової.
Батько Вікторії Амеліної Юрій Шаламай
This article is written under the Local Journalism Initiative agreement
Share on Social Media
