Іван Сварник, Львів.
Поціновувачі мілітарної історії України добре знають ім’я Ярослава Середницького. Його перу належать книги про Першу та Другу світові війни, про боротьбу українців, татар, вірменів за власну державність у ХХ ст., про відомих і не дуже українських військовиків: Олександра Пулюя, Петра Болбочана, Олександра Удовиченка, Андрія Мельника, Олександра Петлюру, Євгена Маланюка, Михайла та Івана Омеляновичів-Павленків, Євгена Мишківського, Олексія Алмазова, Марка Безручка та багатьох інших.
Однак особливою увагою цього автора тішиться генерал Павло Шандрук, якому дослідник уже присвятив цікаву книгу “Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція” (2014). Остання охоплює хронологічно пізніші події воєнної та політичної біографії (з огляду на діяльність Українського Національного Комітету) полковника, а згодом генерала Павла Шандрука й розповідає про спільну протидію неросійських народів спробам генерала А. Власова підпорядкувати собі всі антирадянські сили в Комітеті визволення народів Росії, що прагнув відбудувати білу Росію, а всі збройні формування влити до Російської визвольної армії чи РОНА. Звісно, з огляду на сучасні спроби російської історіографії, з одного боку, виправдати дії “російських патріотів” на кшталт Власова, Краснова, Шкуро та ін., а з іншого, звинуватити всіх неросіян у “колаборантстві” з гітлерівською Німеччиною й “фашистських” тенденціях у наш час, вказане дослідження про складні події Другої світової війни та участь у них українців є надзвичайно актуальним.
Не меншою актуальністю відзначається й рецензована розвідка, яка вийшла на початку цього року, вже в умовах російсько-української (на думку Я. Середницького – вже четвертої) війни. Автор зовсім не намагався “потрапити в течію” суспільно-політичних подій і громадської уваги. Його наукові й воєнно-політичні зацікавлення сформувалися набагато раніше й пояснюються природним бажанням вивчити періоди й постаті, що тривалий час замовчувалися чи перекручувалися й очорнювалися офіційною радянською історіографією. Особливо цікавим сучасному читачеві будуть розділи про блискучий Кримський похід групи отамана Петра Болбочана, дієву підтримку українському військові з боку татар і роль українського війська у відродженні Кримсько-татарської держави. Неабияку роль у прориві через Чонгар відіграв пробоєвий загін курінного П. Шандрука. Здобуття Криму в більшовиків та перехід на бік України (29 квітня 1918 р.) Чорноморського флоту, що базувався у Севастополі, можна вважати нашими найбільшими мілітарними успіхами періоду Першої російсько-української війни. Автор чітко вказує на конфлікт між українським військом та його союзниками-німцями, категоричну позицію генерала Р. фон Коша, котрий вимагав негайно вивести українські війська з Криму.
Слід зазначити також надзвичайну життєвість і злободенність оприлюднених дослідником фактів, досі відомих вузькому колові фахівців: 1917 року більшовики в Україні не отримали підтримки не лише широких мас, а й Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Коли на Всеукраїнському з’їзді в Києві вони зазнали нищівної поразки, 206 депутатів-більшовиків, переважно з Донецько-Криворізького басейну (от вам і коріння нинішнього сепаратизму), переїхали до Харкова і під захистом російських інтервентів створили “Радянську Україну” – державу без армії, без території, яку не визнавала навіть… Харківська Рада! (с.18). Цікавими є витяги зі щоденника поручника Галагана про реакцію члена Центральної Ради Є. Нероновича на погром, вчинений у Києві більшовиком Муравйовим: “Жахлива річ соціальна революція. А все-таки большевики й Червона армія несуть соціальне визволення трудящому народу. Мусимо до них приєднатись. Пролетарі й селяни… топлять в крові неволю” (с. 19).
Симптоматично, що й автор цих слів загинув від рук більшовиків. Захисникам комунізму не зайво нагадати, що саме Ленін був найбільшим і найпослідовнішим прихильником масового знищення усіх “ворогів революції”, зокрема буржуїв, офіцерів, контрреволюціонерів, мазепинців (ворогом був уже той, хто розмовляв українською мовою), донських і кубанських козаків (с. 20). Ілюзії тодішніх українських політиків-соціалістів щодо “братерства трудящих” і надії на солідарність “російських демократів” фатально впливали на забезпечення Армії УНР, керівництво великими операціями, на зовнішню і внутрішню політику України. В березні 1919 р. соціалісти створили в Кам’янці-Подільському Комітет Оборони Республіки й вимагали від Директорії припинити будь-які контакти з Антантою, а почати переговори з Совєтською Росією та Совєтською Україною (с. 83).
Досліджуючи військову кар’єру Павла Шандрука, науковець починає з кінця 1916 р., коли штабс-капітан Шандрук командував батальйоном 232 російського резервного полку в Твері, потім воював у Двінську (Даугавпілс), за що отримав високу бойову нагороду. Далі оповідає про тернистий шлях бойового офіцера до Дієвої Армії УНР. Яскравою сторінкою цього шляху була участь у Кримському поході 1918 р., у запеклих боях на Поділлі 1919 р. (Друга російсько-українська війна). Найкращою характеристикою його патріотизму й глибокого розуміння суті тодішніх подій є службова записка підполковника Шандрука командуванню Армії УНР, де є такі слова: “Найміцнішим рішучим ворогом України впродовж вікової історії нашої нації була Росія, тим більше тепер… Більшовики… добре розуміли, що незалежне існування України як великої держави для них повний крах, і тому ордою посунули на нас, маючи на меті знищити всілякі прояви національного руху” (с.12). Бої в районі Кам’янця-Подільського, Мурованих Курилівців, Могилева-Подільського, Вапнярки вкрили славою не лише 9-й стрілецький полк Шандрука, а й усю 3-тю дивізію О. Удовиченка, яка отримала високу назву Залізної (с. 80-90). Далі, вже спільно з УГА, Дієва Армія здійснила успішний наступ на Одесу та Київ. 30 серпня 1919 р., коли Київська група Антона Кравса вступила до Києва, італійський журналіст Беніто Муссоліні писав: “Не було народу, який бився би з більшою вірою за свою волю. …без зброї, без засобів, самітний, під недовірлими поглядами всієї Європи, український народ визволив свої землі від більшовицької зарази… Українці боронять цілу Європу” (с. 94).
Однак байдуже, а то й негативне ставлення Антанти до України, русофільські настрої західних політиків блокували надання допомоги Україні. Антанта відмовлялася постачати нам зброю і амуніцію, мотивуючи це тим, що вони можуть потрапити до більшовиків (с. 83), натомість всіляко підтримувала Білий рух, керівники якого не визнавали незалежності України. Восени 1919 р. П. Шандрукові доручили формування 1-го Рекрутського полку в Кам’янці-Подільському, що він зробив у небачено короткий термін. Після підписання союзної угоди з Польщею 1920 р. цей полк, розгорнутий у 4-ту стрілецьку піхотну бригаду, влився до 2-ої стрілецької дивізії О. Удовиченка і разом з польськими дивізіями брав участь у славнозвісному поході на Київ, завершенному 7 травня 1920 р. (с. 187). Під час совєтського контнаступу бригада Павла Шандрука відзначилася під час ар’єгардних боїв, форсування Дністра й успішний вихід з-під ударів ворога та в боях за Сидорів. За це генерал Удовиченко представив П. Шандрука на підвищення до рангу генерал-хорунжого (с. 211).
Попри наперед визначені хронологічні рамки, автор залюбки вдається до історичних паралелей. Так, оповідаючи про Кримсько-татарську державність 1917-1918 років, науковець вказує на доповіді, прочитані у варшавському клубі “Прометей” міжвоєнного періоду, контакти Д. Сейдамета, Ґ. Ґвазави й Ш. Саїд-бея з німецькими діячами 1935 р., висвітлює діяльність Кримсько-татарського Національного Комітету в Берліні в роки Другої Світової війни й Татарського комітету в Сімферополі. Після опису операцій українських і німецьких військ у Криму 1918 р. автор перекидає місток до подій 1941-1944 рр. аж до депортації кримських татар 18 травня 1944 року. Цікавими для читача є також вставні оповіді про спробу військового перевороту в Польщі Янушайтіса, про Олександра Петлюру та Степана Скрипника.
Рецензована книга заслуговує найвищої оцінки щодо ілюстративного матеріалу й поліграфії. Матеріал надзвичайно багатий, цікавий і різноплановий. Це автентичні світлини, в т. ч. багато рідкісних, картосхеми, репродукції художніх творів, реконструкції одностроїв, сучасні фото. Якість ілюстрацій переважно хороша. Папір щільний, друк насичений, книжковий блок добре скріплений, палітурка надійна й зі смаком оформлена.
Зрозуміло, нове дослідження Ярослава Середницького, як і будь-яка публікація, не позбавлене окремих дрібних вад. Скажімо, на с. 15 у примітці про Карла фон Кляузевітца (1781-1831) хибно датовано його діяльність 1914-1915, 1930-1931, 1918 рр. Під світлиною Є. Маланюка (с. 29) в підписі помилково написано “в офіцерській армії” замість “в офіцерській формі”. Сотник Борис Монкевич, який залишив чудові спомини про Кримський похід Болбочана (с. 31 і далі), на с. 39, 40 і 60 чомусь стає Мончаком, хоча в бібліографічних посиланнях прізвище написане правильно. Не пощастило й фельдмаршалові Е. фон Манштайнові, який кілька разів виступає як “Майнштайн” (с. 42-43), хоча в попередній книзі прізвище цього німецького полководця подане правильно. Неправильно атрибутована нагорода, описана як “Залізний Хрест Симона Петлюри, отриманий… у 1920 році за Перший Зимовий похід” (с. 162). Насправді учасникам цього походу вручали орден Залізного Хреста армії УНР, затверджений 19.10.1920 р. Симоном Петлюрою і виготовлений у Варшаві. Натомість орден (хрест) Симона Петлюри, зображений у книзі, був встановлений 1932 р., до 15-ліття відновлення армії УНР, і надавався усім учасникам Визвольних Змагань. Невдало змакетована с. 35, де світлина надто маленька, не заповнює залишеного для неї місця, а підпис до неї можна зрозуміти, як підзаголовок до подальшого тексту. Вказані хиби варто усунути при перевиданні книги, що надасть їй ще більшої достовірності й ваги.
Іван Сварник є директором Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки
Share on Social Media
