Йосиф Сірка, Торонто.
Минуло 153 роки з появи романа видатного російського письменника І. Турґенєва “Батьки і діти”. Цей роман, який віддзеркалював взаємини між батьками та дітьми, став тематичною новинкою в літературі. Головний герой Євген Базаров був носієм нігілізму, безкомпромісності, відсутності поваги до авторитетів та старих істин, надавав приоритет корисного над чудовим, і став прикладом для молоді не тільки в Росії.
Проблема батьків та дітей є споконвічною, вона залишається актуальною на усіх континентах. Зокрема вона відчутна серед еміграції – незалежно від раси чи національності. Зупинимось на нашій діаспорі, яка розкидана по багатьох країнах.
Перші українські емігранти виїхали з українських етнічних територій вже понад 200 р. тому. Дехто керувався жадобою до пригод, але більшість шукала кращих умов праці, життя, ніж вони були на території країн, де жили етнічні українці. Отак потрапила спочатку незначна частина українців і на Північно-Американський континент і до самої Канади.
Майже всіх українських іммігрантів в Канаді очікувала важка праця – переважно викорчовували наділені землі і заводили на них господарство. Дехто потрапляв у копальні і дуже рідко хтось міг отримати іншу працю, бо освіти у емігрантів-українців не було. Об’єднавчою рисою українських іммігрантів в Канаді була їхня пам’ять про свій рідний край, про батьків, про свою церкву.
Саме церква була тим центром, навколо якого гуртувалася українська громада і то незалежно, чи це були православні, чи греко-католики, а були й такі, які себе звали “православними католиками”. Коли громада зміцніла, парафії розрослися, то й стали помітними люди, яким вдалося швидше доробитися до добробуту. Ці люди стали думати над тим, як пожвавити українське життя поза церквою, як організувати освіту підростаючого українсько-канадського покоління, щоб воно продовжувало утримувати ідеї української нації, зберегти українську мову та самобутність.
Все це нелегко робити у “англомовному морі”. Люди, які власними руками побудували хати, організували величезні ферми, здобули визнання в різних галузях канадської індустрії та сільського господарства, в науці і війську, хотіли залишити по собі пам’ятку, яка б нагадувала про них і прийдешнім поколінням української імміграції в Канаді.
В Канаді притаманно емігрантам найрізноманітніших національних груп придбати землю, де панують “порядки” даної національної групи. Мають свої осередки не тільки українці, але й німці, хорвати, поляки, словаки, серби, румуни, болгари та численні національності, яких навіть важко перерахувати. Кожна з національних груп має свій статут, який дозволяє їй контролювати членство, щоб не потрапив, якийсь “нігіліст”, який почне руйнувати важкоздобуте його предками.
І саме отой нігілізм на одній з українських осель знайшов ґрунт. Мова йде про т.зв. “Клюб Полтава”, який був організований і придбаний успішними українськими підприємцями. Він знаходиться всього якихось 45 км. на зах.-північ від Торонта, в провінції Онтаріо.
Згідно з документами, ідея заснування українського клюбу належала президентові Української бізнесової асоціації Левові Ковалеві ще навесні 1946 р. Саме на цей рік припадає і побудова павільйону “Полтава”, а наступного року було завершено будівництво басейну, тенісного корту та волейбольної площі. 1 вересня 1947 р. тут відбувся перший фестиваль, у якому взяла участь численна українська громада Торонта та околиці.
Допоки Клюбом керували засновники, то все проходило без проблем. Зі зміною статусу Полтави з території дач та літнього відпочинку на територію з постійним місцем проживання, почали появлятися й неочікувані проблеми. Територію на 107 акрах було поділено на 107 ділянок (по бл. ½ акра) під забудову, та площу, яка не буде забудовуватися, а служитиме усій громаді.
Під сучасну пору тут постійно проживає біля 50 родин, шкільні автобуси відвозять дітей у школи (і до української школи ім. Св. Софії), а родини не витримали “української чистоти” – появилися і мішані шлюби. Досі це не було проблемою, бо партнери-українці попереджали своїх неукраїнських партнерів, що це українська громада. Проблема появилася, коли власники, які успадкували ділянки (а тим і членство в Клюбі), захотіли швидко і дорого продати ділянку.
В статуті Клюбу сказано, що “Клюб має намагатися розбудовуватися в першу чергу за рахунок українських бізнесменів, професіоналів, торговців та осіб з українським походженням та корінням”. Тобто, нікому не заборонено подаватися на члена Клюбу, але він повинен, принаймні, знати, що це Клюб, який заснували українці для того, щоб тут мало місце українське слово, українська пісня, українська культура, український дух, який і був причиною заснування цього українського клюбу.
І саме тут ми зустрічаємось з проблемою “батьків і дітей”. Батьки, які заснували Клюб “Полтава”, керувалися своєю візією “посадити” частину свого походження на канадській землі, до якої вони вклали свою працю і знання. Це були люди, які важкою працею здобували кожен цент і кожен долар, але вкладали його не тільки для свого добра, але й до своєї історії, до історії свого походження.
Діти, яким все “впало, мов з неба” нагадують більше молодого героя роману Турґенєва. Отож, тема, яку порушив російський письменник ще 153 роки тому, дуже актуальна і сьогодні на канадській оселі Полтава. А дехто б сказав, що історія не повторюється!
Share on Social Media
