Галина Костюк для Нового Шляху, Торонто.
Восьмого жовтня відбулася чергова доповідь НТШ, під назвою “Чи можливо поєднати різні перспективи війни? Українська, польська та єврейська спільноти Львова під час другої світової війни”, з якою виступила професор Варшавського університету Олександра Гнатюк. Д-р Дарія Даревич привітала доповідачку, котра приїхала до Торонто на запрошення Об’єднання лемків Канади (голова – Роман Колос) та Об’єднання українців Закерзоння (голова – Олександра Кобеляк). До організації цієї події доклали зусилля голова Канадсько-українського дослідчо-документаційного центру професор Юрій Даревич, голова Крайової пластової старшини маґістр Богдан Колос, заступник голови фонду Закерзоння маґістр Євген Ладна, пан Роман Телех. Референтка НТШ Христя Колос приготувала і розповсюдила оголошення. Книгарня Коота Оома виступила спонсором. Представив доповідачку член дирекції НТШ, професор Торонтського університету Тарас Кознарський. Він сказав, що проф. Олександра Гнатюк вивчала філологію у Варшавському університеті і захистила дисертацію про українську барокову релігійну пісню. У 2004 р. здобула ступінь доктора наук за монографію “Прощання з імперією: українські дискусії про ідентичність”. З 2006-2010 рр. викладала у Варшавському університеті. Керує спільною маґістерською програмою Варшавського університету та Києво-Могилянської академії, а також є радником з питань науки і культури у посольстві Польщі в Україні. З 2010-го р. є головою Інституту славістики Польської академії наук, членом МАУ, польського та українського ПЕН-клубів, редактором більше тридцяти книжок і збірників.
Тематика наукових досліджень проф. О. Гнатюк – польська та українська історія ХХ-го століття, переклад як діалог культур, культурні взаємини у Центральній Європі. У книзі “Прощання з імперією” авторка розглядає дебати українських інтелектуалів у перше десятиліття незалежности. Ця книга була відзначена премією імени Є. Ґедройця. “Відвага і страх” – розвідка про львівську інтелігенцію – польську, українську, єврейську у час другої світової війни. Авторка, яка народилася у Варшаві, порушила цю тему з особистих міркувань: львів’янами були її дідусь, бабуся і мати.
Проф. Олександра Гнатюк сказала, що хоч про другу світову війну написано багато, вона не бачила в тих дослідженнях перспективи різних націй, кожна з яких має свою версію подій у Львові. Кожна з них зосереджується на своєму баченні, а для інших немає місця. Інші виступають або як тло, або як вороги. Авторку найбільше цікавили прогалини між наративами, вона не бачила в історії живої людини. Дослідники не вкладалися у матрицю національного наративу. Як не пошукати спільного знаменника, то ми не зможемо говорити спільною мовою. Поштовхом для проф. О. Гнатюк послужили книги Т. Снайдера і його постулат про те, що неможливо писати національну історію – потрібна транснаціональна історія. Та якщо Т. Снайдер дивиться на історію з висоти пташиного польоту, то О. Гнатюк зосередилась на своєму родинному життєписі. Вона хоче знати, як виглядали міжнаціональні взаємини у Львові під час другої світової війни. Вона шукала таких героїв, які б дали якнайбільше свідчень. Шукала щоденники (а не спогади, які були написані багато років пізніше), особисті документи. Звичайно, вони суб’єктивні, але як зіставити їх, то можна побачити, наскільки іншою була історія. Добре відома картина під трафаретною назвою “Золотий вересень” – народ Західної України радіє своєму визволенню. Картина ніби має представляти всенародну волю. Радянська нарація показує гніт панської Польщі. Але річ у тому, що цей пригноблений народ з такою ж радістю вітає німецьку владу. Польські дослідники приписують цю радість саме українцям, повторюючи трафарети радянської пропаганди. На основі щоденникових записів з’ясовується, що цю радість виявляли як українці, так і поляки. Населення у Львові до війни складалося із 50% поляків, 30-35% євреїв, а українці становили шосту частину. У Львівському воєводстві було 50% українців, третину становили поляки, шосту частину – євреї. Час радянської окупації польські дослідники розглядають під кутом зору польської мартирології – мовляв, виключно поляки були жертвами НКВД. Та документи показують іншу картину. До початку лютого арештовано і депортовано двадцять тисяч, у квітні – десять тисяч, у червні 1940-го року – близько сорока тисяч. На травень 1941-го року припадає найменша з хвиль. У польських джерелах – у першій хвилі майже самі поляки, у другій – родини ворогів народу. Це невірно, що поляків було репресовано найбільше. У першій половині 1941-го р. найвищу кількість репресованих становили українці. Німецька окупаційна влада приписувала євреям відповідальність за більшовицькі злочини, котрі стали поштовхом до погромів на українських і польських територіях.
Професор О. Гнатюк зазначила, що прелюдією до її розвідки була виставка під львівською ратушою, організована Інститутом національної пам’яті влітку 2010-го р. Доповідачка відчула, що учасники виставки лише заторкнули проблему, про яку вона хотіла розповісти детальніше. Ще й сьогодні є люди, котрі живуть із травмою війни. Кожен з розділів книги “Відвага і страх” має свого головного героя. Авторка хотіла показати, як через особисту історію можна побачити історію загальну, національну. Той чи інший герой живе не лише у колі свого етносу – таких середовищ майже не було. Всі вони перетиналися. У Львівському університеті були не лише польські, а й українські та єврейські професори. Як проявляються ці взаємини, коли надходить час страху, випробування? Доповідачка намагалася показати різні середовища Львова – професуру старого і нового типу, художників, літераторів.
Родина Лілль переховувалася в будинку діда й баби проф. О. Гнатюк. З цієї родини вийшла перша жінка-гематолог – Фрида Лілль, котра виїхала до Франції, написала спогади. Вона вижила завдяки дідові і бабі авторки.
Славною була львівська математична школа. Ґуґо Штайнгауз постійно перетинався з українськими колегами, серед яких був Мирон Зарицький – батько Катерини Зарицької – учасниці УПА, голови українського Червоного Хреста.
Найскладнішим для вивчення був Михайло Рудницький – напівєврей, він був у дуже скрутному становищі під час німецької окупації, а в радянські часи йому краще повелося. М. Рудницький був блискучим перекладачем, критиком.
Ярослава Музика взяла на себе місію збереження українського національного мистецтва, рятуючи те, що не спалили німці. Вона носила медикаменти і харчі – все, що можна було дістати у ті часи – до єврейського ґетто. Люди намагалися допомагати одне одному, як могли.
Виступ професора Олександри Гнатюк був сприйнятий з великим інтересом. Під час жвавої дискусії доповідачка мала нагоду поспілкуватися з присутніми, відповісти на запитання.
Share on Social Media
