Новий Шлях.
Цього року в Торонто закінчилася багатолітня реставрація Католицького Собору Св. Михаїла, про що вже писав Новий Шлях. Значну художню роботу під час реставрації виконувала фірма з Нью-Йорку Ecclesiastical Art & Design, Ltd. Власне кажучи, цю роботу виконав власник фірми, Святослав Макаренко, разом зі своєю донькою Русланою.
Ми попросили Святослава розповісти нам кілька історій з його роботи: “В Едмонтоні Катедру св. Йосафата розмальовував відомий в Канаді художник Юліан Буцманюк. То така унікальна церква, але в ній були незаповнені ніші на передній стіні перед престолом. Ми зробили їм дві мозаїки, Св. Ольги і Св. Володимира, з двох боків. Ми так гарно підібрали кольори, підлогу і тло, все підходило. Було видно, що то інша рука, але рука з уявою і повагою до оригінальної роботи. Люди може на то не звертають увагу, але для мене то було дуже важне і мені було приємно для себе”.
“У церкві Св. Йосифа у Вінніпезі ми поставили іконостас. Там досить довго була дискусія, чи треба ставити іконостас, тому що більшість парафіян звикли до західної традиції і уявляли собі іконостас як бар’єр, за яким не видно священника. Нарешті Митрополит Лаврентій написав листа, де вказав, що усі церкви мусять мати іконостас, бо це відповідає старій традиції нашої церкви. Ми запропонували модерний розв’язок – мінімальний іконостас, бо немає припису, який саме іконостас має бути. Цей іконостас – низький, на ньому тільки основні ікони. Я зробив там прозоре скло і вибив на ньому орнаментацію піском. Тобто цей іконостас – це бар’єр, але дуже прозорий бар’єр. І людям він сподобався, і їхній священик сказав мені, що йому сподобалось і він прийняв його як правдивий іконостас. А для мене, як людини, що змалку жила з цією українською традицією, то була дуже приємна новина”.
“Ще одна цікава історія була в українській Католицькій церкві Покрови Пречистої Діви Марії у Ванкувері. Там всі стіни – зі скла. Разом з духовенством ми вибрали ікони для того скла, але потім зрозуміли, що у Ванкувері літом пече сонце і через те скло людям всередині спекотно. І у останній момент підійшла до мене старенька і каже, “Я тут сиджу на цій лавці, на цьому місці все життя. Постав таке скло, щоби я більше не пріла”. Ця вимога для мене як для художника була найголовніша. Я добре розв’язав цю проблему – замовив спеціальне скло з Європи і вибив на ньому піском, то ж воно тепер достатньо розбиває сонячне проміння і тепер та бабуся може собі спокійно сидіти і молитися”.
“Більшою мірою ми працювали в Америці і Канаді. Але ми також мали гарний період в Австралії, ми розмальовувати там церкви в Мельбурні, Аделаїді, Перті. І то був найкращий відпочинок – я тільки мав працю, ніяких проблем, ніхто мені не дзвонив, не було інтернету, ніякого зв’язку, повне відключення. Усі українці говорили українською мовою з австралійським акцентом, було дуже оригінально. Було таке враження, що ти на іншій планеті, бо природа зовсім інша. Чудова погода, пісок, люди приємні. У нас після служби, всі каву вип’ють і їдуть по своїх домах. Там ти не міг вийти з церкви, хтось зразу хотів познайомитися, запрошували до хати, неділя була для того, щоб спокійно спілкуватися з людьми і з родиною. Я не є такий. В Нью-Йорку ми просто не дозволяємо собі так проводити час, завжди є заняття, якісь вимоги. Коли ми працювали в Австралії і Європі, навіть ритм роботи був гарний – відпрацював години і можеш відпочити. І щоразу, коли після такої роботи я прилітаю в Нью-Йорк, планую змінитися. Витримую 2-3, а потім знову жену. Коли схоплю якусь ідею, на великому масштабі це означає роботу день і ніч”.
Святослав не підписує свої твори у церквах: “Я до цього привчений змалку. В мене нема захованих підписів. Не можна брати на себе такий егоїзм, то не відповідально для нашого фаху. Коли дивимося на ті всі чудові твори, що зберігаються в церквах, ми не знаємо авторів, то не потрібно і так треба тягнути далі”.
Share on Social Media
