Юлія Скарлат для Нового Шляху – Українських Вістей, Київ.
Київ завмер у сліпому безголосому очікуванні. Він наче не дихає, очікує на блокаду. А день за днем її обіцяють все частіше. Столиця знову прокидається із тимчасовим закінченням повітряної тривоги. Який сьогодні день війни? 17-й? 18-й? Ми більше не рахуємо датами. Тепер у нас свій календар — календар війни. І згідно з ним ми живемо в новій реальності третій тиждень.
Звикання приходить швидше, ніж хотілося б. Живучи під бомбами, не отримувати повідомлення про повітряну тривогу тепер дивно, навіть страшно. І така реальність дещо жахає. Однак столиця знову прокидається. Все ж це 18-й день її страждань.
Реальність спотворено — не лише за вікном, а й у соціальних мережах та засобах масової інформації. Павутинами шириться неправдива інформація. Звісно ж, не все з написаного — омана, проте картинка прифронтового Києва дещо похмуріша, ніж у соціальних мережах.
Все почалося з ТрО — сил територіальної оборони Збройних сил України. Приємно усвідомлювати, що на захист рідного міста стають добровольці. Навіть не так: це важливо усвідомлювати. Цінно. Однак у самих ТрО жаліються: добровольців мало. На початку війни їх було більше, ніж достатньо, а деяким доводилося відмовляти. Проте зараз ситуація різко ускладнилася: людей не вистачає.
На питання «чому так?» відповісти складно. У самих же ТрО лише знизують плечима та запевняють, що витримають. Мовляв, іншого варіанту навіть не існує. «Ми вже довели, що беремо не кількістю, а феноменальною якістю», — усміхаються наші, натякаючи на сміливих захисників, котрі ведуть боротьбу на лінії вогню. Звісно, ними пишаються не лише в Києві, але тут – по-особливому!
І якщо ТрО все ж складно дається відповідь на риторичне «чому?», статистика спробує зробити це за них. Декілька днів тому мер Віталій Кличко заявив, що в столиці залишилося трохи менше двох мільйонів мешканців. Це означає, що кожен другий киянин — за паспортом або ж за покликом серця — покинув місто. Лише уявіть: кожен другий киянин. Київ спустошений, майже пустий, порожній, але не емоційно.
Звісно, сьогодні кожен усвідомлює: столиця — мета ворога. Мета, котрої ворог планував досягнути за три-чотири дні. Уже три тижні, як йому це не вдається. І все завдяки навколишнім містам та містечкам, що героїчно тримають оборону. Буча, Ворзель, Ірпінь, Гостомель, Андріївка. Саме там точаться наполегливі бої, однак околиці — тверда опора Києва. Опора та надія на світле майбутнє, боротьба за котре триває вже 18-й день. Столиця готова оборонятися. Кличко лагідно називає її «фортецею», запевняючи всіх, хто прокидається та засинає разом з Києвом (незалежно від місцезнаходження), що столиця акумулювала свої сили. Так, як ніколи раніше.
З метою посилення безпеки киян та можливості функціонування міста у випадку надзвичайної ситуації у кулуарах Київради задля сесійного засідання зібралися депутати. Ухвалили важливі й невідкладні рішення. І хоча Київ готується, закуповуючи продукти та продовжуючи підтримувати об’єкти критичної інфраструктури, думати про те, що він може стати другим Маріуполем, страшно, безмежно страшно.
Один за одним відправляються потяги. Хай би лише безпечно! Люди вимушено їдуть зі своїх будинків, попри власне бажання. Сьогодні «Укрзалізниця» — один із наших лавмарків. Трендове до часів війни поняття зараз відчувається дещо по-іншому. Сенси змінюються: щось стає більш важливим, щось — навпаки. Іноді світ — ще та катастрофа. І життя перетворюється на філософію.
З ким не заговориш тут, на рідних вуличках (а шансів зустріти когось, хто мав би час перекинутися фразою не так багато), усі усміхаються та говорять з долею філософії. З улюбленого: «Виявляється, все ж сенс життя — у простому. Обіймах, ранковій каві, улюбленій справі, усмішках, прогулянках на свіжому повітрі. Ми були такі щасливі, що навіть не мали нагоди це усвідомити».
Декілька днів тому невідомий об’єкт (ймовірно, снаряд) влучив у будинок на Подолі. Такий красивий за мирних часів будинок, де на першому поверсі містяни зазвичай брали каву на кокосовому та поспішали у справах. Поділ — як особливе місце столиці. Його серце — затишне, атмосферне, складене із тисяч історій своїх жителів. І в той день, коли снаряд ледве зачепив дах подільського будинку, він влучив у душу кожного киянина. Це болить. І вже не тому, що кав’ярня та житловий будинок аж ніяк не нагадують об’єкт критичної чи військової інфраструктури. А тому що наша історія знищується на очах кожного з нас. Скільки ще таких зруйнованих будинків та зламаних доль потрібно, аби зупинити те, що нависло над країною? Якою буде ціна за те, що Київ мужньо обороняється та не здається ворогові? Скільки киян більше ніколи не повернуться туди, де залишили свої найкращі спогади?
«На випадок блокади місто забезпечено продовольчими товарами, їжею та водою ще мінімум на 2 тижні». Ці слова засіли в головах тих, хто залишився. Що знаходиться там, за обрієм найгіршого сценарію? Який він? Думати про це не хочеться. Проте зараз столиця пронизана саме такими важкими думками. Їй нелегко, однак вона не має намірів принижуватися перед тими, хто прийшов з метою її узурпування. Особливо сильно відчувається бойовий дух містян під час чергової сирени. За звичними маршрутами вони прямують до прихистків: у метро, підвали будівель або найближчих шкіл, спортивних зал та магазинів.
Готові до будь-якого розвитку подій, ці 2 мільйони людей все ж залишаються. Їм, безперечно, є, за що боротися. За небо — мирне, чисте, блакитне й без ракет. І за те, щоб ні в подільскі, ні в інші будинки не потрапляли невідомі об’єкти. Ті, що разом з цеглою вщент розбивають серця киян. Так було. І так буде.
Share on Social Media
