Олександр Панченко для Нового Шляху, Лохвиця, Полтавщина.
У дописі дворічної давнини в пам’ять про свого батька, українського громадського діяча та педагога Дмитра Грушецького, його донька Орина, що тепер замешкала у Чикаго, зокрема писала: “..Одного разу тато проходився по Чикаґо Авеню, поспішав до друзів, які приймали щойно прибулу родину еміґрантів, і побачив їхню співучу французькомовну доньку Галиночку. Потроху татові і мамині романтичні дуети втілились у живий романс, який розвивався згідно з твердженням Оріяни Фелачі: “Любов – це компаньйон, з яким розділяєш ліжко, тому що розділяєш мрію”…”.
10 квітня 2017 року ця улюблена Дмитрова “Галиночка”, а тепер – Галина Степанівна Грушецька (з дому Бойко), відзначає свої уродини. Вона народилася 1942 року у селі Артелярщина (але пані Галина вважає своїм родинним селом Кілочки) на благодатній полтавсько-зіньківській землі. Вперше ж інформації про цю видатну українську громадсько-культурну й освітню діячку американської діяспори полтавський читач довідався зі статті Ганни Дениско, що була поміщена у тижневику “Полтавський вісник” ч. 44 за 29 жовтня – 4 листопада 1993 року. Відомо, що Артелярщина розташована на сході Полтавської області, неподалік від сіл Будки та Покровське, була заснована на початку 18 століття, станом на 1900 рік в селі діяли дві громади – козацька й казенна. Большевицьку владу місцевим селянам нав’язали московські манкурти у січні 1918 року, 1921 року було створено т. зв. комнезам, а від 1926 року діяли ТСОЗи – “Трудовик”, “Нове життя”, “Шлях Леніна”. У цьому, здавалась невеликому, українському селі обліковано жертвами Голодомору 1932-33-го років понад 130 осіб, на примусові роботи до Німеччини було вивезено 98 осіб, а загинуло на німецько-совіцькому фронті 118 односельчан, зокрема Бойки, і серед них – старший брат Галини, Федір, про якого й досі плаче душа Галини Степанівни. У багатотомній “Книзі Пам’яті. Полтавська область” з 1998 року, є лише одна згадка про хлопця, якого звати Бойко Федір Степанович, 1927 чи 1924 року народження, що загинув у бою в січні 1943 року й був похований у братській могилі в російському місті Волгограді.
Немовлям Галинка Бойко опинилася за кордоном, де вивчила українську мову. В Сполучених Штатах Америки, куди вона прибула в 14-річному віці з Франції, Галина Степанівна стала відомою діячкою на ниві рідної культури й церковного життя. Юнкою у Чикаґо вона належала до знаменитого Об’єднання української демократичної молоді (ОДУМ) – української молодіжної громадської організації у США і Канаді, яка постала у Нью-Йорку в 1950 році. До речі, якраз Об’єднання Демократичної Української Молоді відкрило низку відпочинково-виховних, спортивних, кобзарських та інших літніх таборів для нашої молоді у США і Канаді, а задля своїх членів Об’єднання придбало відпочинкові оселі “Київ” (м. Акорд, штат Нью-Йорк, США) та “Україна” (м. Лондон, провінція Онтаріо, Канада). Об’єднання видавало “Альманах-збірник ОДУМ-у 1950–1965” (Торонто; Чикаґо; Нью-Йорк, 1965), “Порадник одумівця” (2 т.), “Сторінки ОДУМ-у” при часописах “Українські вісті”, “Українське життя”, “Свобода”, “Молода Україна”, збірки поезій “Цвіт папороті” М. Ситника, роман “Грань” О.Лупія. Станом на 2005 рік у складі ОДУМу перебуло 500 осіб.
Галина Грушецька викінчила відділ бібліотекарства з маґістерським дипломом, пізніше учителювала в суботній школі українознавства, згодом, у 1974 році, зредаґувала збірку творів української письменниці Катерини Федорівни Перелісної під наголовком “Вірші для дітей”. Між іншим, українська поетеса і письменниця, авторка численних творів для дітей. Катерина Перелісна народилась 1902 року у Харкові, її батько Федір Глянько (1879-1955), був одним із піонерів українського руху серед харківського робітництва, з 1900 активний член Української Робітничої Громади в Харкові, шо була керована Гнатом Хоткевичем. Також Федір був співзасновником Українського Робітничого Театру, а з 1917 ще й член Центральної Ради і учасник Трудового Конґресу, у 1931 році був репресований чоловік, що очолював Український інститут педагогіки. Пізніше, вже із сином, К. Перелісна також була змушена еміґрувати у Північну Америку. Батько Катерини, Федір, як учасник українського руху і діяч УАПЦ, не уникнув репресій з боку більшовиків – деякий час він провів у совіцьких тюрмах, врешті також еміґрував до Штатів. Прикро, що ця видатна українська письменниця доживала віку в старечому притулку, бо її син помер раніше, скінчила свій земний шлях 1995 року, за свого життя побачивши свою книжку “Вірші для дітей”, яка вийшла друком у Хмельницькому 1992 року завдяки праці та старанням Галини Степанівни Грушецької.
Галина Грушецька була засновницею та очільницею-опікункою дитячого хору “Молода Думка” у 1976-78 роках. Особливо слід відзначити, що вона була організаційним референтом Комітету для побудови пам’ятника будівничому та Митрополиту Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василю Липківському у Бавнд Бруці 1984 року. 11 грудня 1975 року газета “Свобода” надрукувала звіт про 23-й з’їзд Об’єднання Української Демократичної Молоді (ОДУМ), що відбувся 28-30 листопада у Детройті. У цьому звіті були, зокрема, такі рядки: “Учасники з’їзду мали нагоду вислухати виступ одного зі своїх колеґ Петра Матули з Вашингтону, який представив ідею побудови пам’ятника в українському пантеоні — Осередку УПЦ в ЗСА в Баунд Бруку, світлої пам’яті митрополитові В. Липківському. Його постать для нас, українців, залишилася символом не лише боротьби, але й збереження української національної субстанції”. Проте встановлення й освячення пам’ятника відбулось лише за вісім років — 23 жовтня 1983 року. Події саме цих непростих восьми років — крок за кроком — прослідковує у своїй книзі “Історія пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському” (Вашинґтон, 2009). Як випливає з книги, ідея побудови пам’ятника митрополитові Липківському виникла ще у 1974 році, але як ідея “скромного пам’ятника на символічній могилі, поставленого приватними зусиллями однодумців”. Проте згодом, зважаючи на численність і певну згуртованість української діаспори в Америці, прийшло усвідомлення того, що доцільним буде залучити до цієї шляхетної справи якусь авторитетну громадську організацію. Такою організацією бачилось Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якого належала Галина Грушецька. Дякуючи чотирьом тисячам (!) жертводавців із США, Канади, Австралії та Німеччини, які зібрали загалом понад 170.000 дол., ОДУМ у співпраці з проводом УПЦ в США зміг поставити пам’ятник Митрополитові Липківському. 22-23 жовтня 1983 року в Українському пантеоні у Баунд Бруці відбулося “Всенаціональне свято відкриття й посвячення пам’ятника національному героєві Василеві Липківському, митрополиту Київському і всієї України”. Увечері 22 жовтня у просторій залі Дому української культури було велике урочисте прийняття, з офіційною частиною та багатою мистецькою частиною, і банкет за участю 400 гостей і представників українських церковних, світських і громадських установ, включно з організаціями молоді. На другий день відбулося посвячення пам’ятника.
Член УРДП та ОДУМ інший мій земляк Олексій Пошиваник писав у часописі “Народна воля” у числі від 10 листопада 1983 року: “В неділю, 23-го жовтня 1983 року, в православному Центрі Саут Баунд Брук поруч церкви-пам’ятника св. Андрія Первозванного відбулося урочисте відкриття і посвячення пам’ятника великому митрополитові Василеві Липківському — батькові Української Православної Церкви та великому патріоту українського народу. Зранку падав дощ, було холодно. Після відправи Святої Літургії понад 1000 громадян і Одумівців в одностроях з прапорами, у дощовиках і з парасольками, зібралося навколо пам’ятника. У великій присутності духовенства і владик, Блаженніший митрополит Мстислав завершив чин посвячення пам’ятника митр. В. Липківському — першого пам’ятника великому митрополитові у світі — у вільній державі Вашінгтона на українському клаптику землі Саут Баунд Брук…”.
До речі, у 2012 році мною ще за часів режиму Януковича у місті Лохвиці, де у 1920-их роках побував Першоієрарх УАПЦ Василь Липківський, було встановлено скромну меморіальну таблицю з його направду пророчим висловлюванням: “…Коли ти не станеш об’єднано в обороні Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі”. Як бачимо, наше свідоме чи несвідоме іґнорування цієї настанови великого Митрополита заледве не призвело до повної окупації України внаслідок московсько-путінської аґресії у 2014-2017 роках.
Згодом, у 1986 році, пані Галина Грушецька зініціювала створення та очолила Комітет для фондування добудови Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, наприкінці 1990-их років наша землячка працювала диктором “Голосу УАПЦ” при УПЦ у США та брала участь у заснуванні Товариства української мови та Українського пра¬вославного товариства імені Святого Андрія (1990) в Чикаго. Від 1991 року вона була засновницею і головою товариства “Полтавщина”, за допомогою якого побудовано Покровську церкву у мікрорайоні Сади-2 міста Полтави.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
