Павло Лопата для Нового Шляху, Торонто.
Продовження з попереднього числа
Образотворчі студії, якими в Охтирці провадив Іван Багряний, припадають на 1939-ті та сорокові роки. Заняття в гуртку він вів цікаво, методично і грамотно та постійно українською мовою. Охтирський художник Павло Іванович Малаков знав Багряного особисто, а часом ділився з ним своїми знаннями в мистецтві та обмінювався чимось інтересним із світового мистецтва. Малаков згадував, що “графікою Іван Павлович просто захоплювався. Шрифти любив…”. А учень Сергій Євдокимович Рєзніков, що колись жив в Охтирці, й разом з Коров’яковським та іншими початківцями в групі відвідував образотворчий гурток Багряного, написав, на прохання Олександра Шугая і переслав йому з Москви, короткий спогад. Рєзніков, до речі, знав ще тоді, що Багряний мав цей псевдонім, але в його життя не втручався. В спогаді спочатку йде мова про зовнішній вигляд Багряного. Манеру розмовляти мав спокійну. Свої лекції збагачував репродукціями картин різних художників. “Жодного дня без лінії” – часто повторював. Щиро радів успіхами своїх студентів, котрих заохочував працювати олівцем, сангіною, вуглем, крейдою, пастеллю та аквареллю. “Десь напередодні війни він кудись подівся. Ходили чутки, що причиною послужила негативна реакція влади на оформлення Багряним одного із спектаклів…” – зворушливо подав Рєзніков. Насправді, після вибуху війни Багряний був на фронті, потім працював редактором української газети “Голос Охтирщини”, але зрозумівши ворожу політику німців роботу залишив. Перед тим, як у 1945 році йому вдалось вирватись далі на Захід, вспів заробити на життя малюванням декорацій у харківському театрі. Потім зв’язався з підпіллям та УПА на Волині. Працював у відділі пропаганди і малював карикатури та плакати. Перейшовши Львівщиною та Карпатами, опинився спочатку в Австрії, пізніше в західній Німеччині, де неустанно працював як письменник, публіцист, політик, основоположник УРДП, засновник і довголітній редактор газети “Українські вісті”, а до того ж приєднався до заснування УНРади. Не лишав і поезію та драматургію.
Не буде зайво додати ще кілька фактів, які торкаються І. Багряного-художника. Малюнки, які були створені ним на засланні, привіз із собою до Охтирки. Папір від часу почав псуватися, тож дружина Івана Антоніна Дмитрівна їх перевела на полотно нитками. На цих вишивках було зображено пару ізюбрів та й самотнього красеня-оленя, в якого гіллясті роги підняті високо, майже торкаються місяця в небі. З розкритої пащі йде пара, мов дим, над червоними яснами. Синьо-жовтими нитками вишито стрімкі гори та чорними три ялинки попереду. А вже поселившись на постійно в Новому Ульмі, Багряному пригадалось: коли переховувався від ґестапо в одній родині в Галичині, яка мала трьох річного сина, син часто приходив до нього в гості, питаючи, що вуйко пише. Писав тоді там свої первинні “Звіролови” (“Тигролови”). Одного разу хлопець запитався, чи вуйко щось напише для таких, як він. Багряний обіцяв, що напише. Він таки написав казку у 1943 році, а через два роки, весною 1945 року, її було поміщено в дитячому журналі “Малі друзі” у Львові. 1947-го року свою обіцянку хлопцеві виконав другий раз, надрукувавши першу віршовану казку під назвою “Казка про лелек та Павлика-мандрівника”.
В ній розповідається про фантастичні пригоди хлопчика у далеких світах, які переконують дітей, про те, що найкраще жити вдома, в Україні. Книжечка на 48 сторінок, великого формату, появилася у видавництві “Прометей” в оформленні обкладинки та збагачена багатьма малюнками автора. На сторінках книжечки поміщено 12 ілюстрацій на повну сторінку та безліч дрібніших тваринного світу: лелеки, зайчики, вовки-сіроманці, слони, гіпопотами, крокодили, мавпи, жирафи, зебри, носороги та розмаїття інших, в яких переважають рисунки того ж хлопчика Павлика у різних обставинах. Багряний, маючи здатність промовляти своїми словами до дітей, написав ще одну казку: “Телефон”, що вийшла 1960 року в Новому Ульмі, також наповненою гумористично-ліричною віршованою розповіддю та рисунками автора.
Велику популярність Багряного набув віршований сатиричний твір-повість про Ді-Пі, надавши їй назву “Антон Біда – герой труда”, що вийшла друком 269 сторінковою книжкою малого формату у 1956 році у видавництві “Україна”. Книжка поділена на дев’ять розділів. До кожного з них автор додав свої чіткі рисунки, виконані пером і тушшю. Перший розділ починається рисунком, що зображує величезну в профілі голову Сталіна із звіриним вухом та розкритою щелепою із зубами в ній. Голова Сталіна нахилена вниз, готова схопити юного пастуха овець. Хлопець, Антон Біда, піднявши руки перед своє обличчя, пробує захистити себе перед скаженим з Кремля “отцем народів-людоїдом”. Голову Сталіна нарисовано Багряним з п’ятикутною зіркою на чолі, настороженими вухами та пазурами хижака. Цей малюнок поміщено в книжці на одній з перших сторінок. Крім цього – ще вісім інших розділів і рисунок на обгортці, на якому зображено постать хлопчини з полатаними сорочкою і штанами та клунком, повішеним на жердині, спертої на лівому рамені.
Іван Багряний любив малювати портрети, які складаються із самостійних композицій. Декотрі є випадковими, але й в них бачимо індивідуальні манери художника. Восени 1943 року з тисячами українців, що вирішили втікати з України на Захід, подалася й Докія Гуменна –визначна українська письменниця, народжена у 1904 році. На деякий час 1944 року вона зупинилася у Львові, де Іван Багряний виконав її портрет пастельними красками. Оригінал зберігається в Архіві-Музеї УВАН у США. Того ж самого року художник створив ще один “Портрет Григорія Китастого”. У 1997-му році в Києві появився альбом з багатьма чорно-білими й кольоровими репродукціями творів художниці Аки Перейми. На одній з передових сторінок альбому поміщено її портрет роботи Івана Багряного, під яким зазначено: папір, пастель, 1945, 34 х 29, власність Аки Перейми. У цьому портреті маляр уважно й старанно проробив обличчя молодої, тоді вісімнадцятирічної та її сорочку з широким золотисто-коричневим коміром. На темно-сірому тлі чітко намальовано спокійне лице портретованої та гарно уложену зачіску на їй голові. Багряний артистично-виразно схопив у цьому моделі елегійний погляд світлих очей у зіставленні з дитячими рожевими вустами.
Багряний помер 25 вересня 1963 року, не доживши до своїх 58 років. Поховали його на цвинтарі в Новому Ульмі, де лишив дружину Галину Багряну (з дому Здолбунова) та сина Нестора (народився 16 травня 1950 р.) і дочку (на десять років молодшу від Нестора) Роксолану.
Про Івана Павловича Багряного, його життя, його біографію та різноманітну діяльність як талановитого поета і письменника і як про велику людину, обдаровану щедрою силою та неабиякою енергією, писали Дмитро Чуб, Григорій Костюк, Олексій Коновал, Павло Орленко, Дмитро Бучинський, Семен Підгайний, Остап Тарнавський, Василь Гришко, Віталій Бендер, Олег Гаврильченко, Анатолій Ткаченко, Олександр Шугай, П. Шинкар, С. Косенко, К. Гіммельрейх та ряд інших. Літературно-бібліографічну студію про Івана Багряного написала Юлія Войчишин (Вінніпеґ, УВАН, 1968, стор. 86)
Share on Social Media
