Василь Марочкін для Нового Шляху, Торонто.
Успіх книг Романа Колісника можемо пояснити безперечно талантом літератора, його великим життєвим досвідом, високою освітою і знанням життя народів багатьох країн в різні періоди найновішої історії. Себто, він оперує не лише суто українським, у вузькому розумінні цього слова, баченням світу, а має значно ширший простір для оцінки і узагальнень. Знаючи українські проблеми, він також дивиться на світ більш широко, оскільки тривалий час жив в Європі, Австралії і Америці.
Ознайомившись з книгою Р. Колісника “Найкращі хлопці з дивізії. Гуморески, оповідання, фейлетони, виступи”, автор цих рядків відразу пригадує видання січових стрільців за часів Першої світової війни і визвольних змагань – гумористичний часопис “Самохотник”. Книга Р. Колісника – цінне джерело для майбутніх дослідників історії повсякденного життя цього військового українського з’єднання. Талант художнього слова у цій книзі дуже вдало підсилюють малюнки і шаржі Романа Раделецького і Мирона Левицького.
Книга Р. Колісника “Останній постріл” двічі опублікована в Україні, подає правдиву картину життя і побуту українців-дивізійників в час війни без жодних прикрас і фантазій, чим і становить надзвичайну цінність для вдумливого читача. Не меншу цікавість викликає книга: “Дивізія “Галичина” в запитаннях і відповідях ветеранів”(Львів, 2009 р.) у співавторстві з Б. Мацівим і Л. Мухою. Це виключно документальна річ, без жодних сентиментів, цінна для дослідників-істориків.
Не буду зупинятись на розгляді життєвого шляху цієї справді непересічної людини, а вкажу лише на книгу Я. Гайдукевича “На життєвих і творчих перехрестях: Роман Колісник” (Тернопіль, 2012 р.- 408 стор.)
Хочеться зупинитись на книзі Р. Колісника “Україна у снах і наяву: Безладні записки збаламученого діаспорця” – (Київ, 2015 р., 316с.), що побачила світ у видавництві “Ярославів Вал” з талановитою передмовою Михайла Слабошпицького. Почнемо з того, що Р. Колісник, як ніхто інший, має моральне право давати критичну оцінку подіям і явищам, що мали місце в Україні в роки незалежності, розглядати дії політиків, які з калейдоскопічною швидкістю з’являлися на українському олімпі. Читаючи цю книгу, розумієш, що це не звичайний побутовий гумор, а крик душі заслуженого українського патріота, який в молоді літа, коли найбільше хочеться жити, сміливо підставив чоло під кулі загарбника-ката, не ховався за чужі спини і не промовляв сакраментальне для більшості українців “моя хата скраю…”
Уже в першій частині книги в промовистій назві: “Колесо історії обертається”, автор дуже стисло і правдиво дав характеристику тій тисячолітній, глибоко помилковій і шкідливій практиці українських політиків – спиратися не на власні сили, а шукати зверхників і покровителів-чужинців. Щоправда, до оцінки гетьмана Б. Хмельницького варто підійти з іншою міркою.Це був звичайний сотник і в перших роках своєї діяльності цей невисокий соціальний статус мав сильний негативний вплив на Хмельницького. Себто, ми повинні враховувати ментальність людини 17-го століття. Але він досить швидко став політиком найвищого рівня і якби не передчасна смерть, то безперечно, Україна мала б іншу долю. Пригадайте становлення династії Вазів у Швеції. Там був моноліт нації. Всенародна підтримка свого короля. В Україні – навпаки: розбрат, сварки, конкуренція за гетьманську булаву…
Стосовно В. Ющенка, про якого теж пише Р. Колісник. Це, безумовно, трагічна, а може і комічна постать на українському політичному небокраї.За усіма мірками, це бухгалтер районного рівня, не більше. І не варто списувати його недоліки на хворобу. За президента-шапкокрада сказано багато, у тому числі Р. Колісником. Його шапки і тюремні терміни молодості – це тема окрема. Хлопець в дворічному віці залишився сиротою. Жив з бабусею і делікатесом йому була смажена картопля. Не виправдовую, але в такій ситуації мені чогось пригадуються слова Спасителя: “Нехай першим кине камінь…” А вже його президентство – інша річ.
Загалом українські політики, про яких пише Р. Колісник, це досить непримітні постаті. Протягом усього періоду незалежності революційні хвиля обуреного і доведеного до відчаю, але недосвідченого в політичних позалаштункових комбінаціях, українського народу, виносили на поверхню тріски, сміття… Це був другий, запасний ешелон партійно-совєтської номенклатури, цілковито надійний комуністичний кадр, їхні сини, дочки, зяті… Награбоване за роки комуністичного правління, переписували на тещ, сестер, братів тощо… Головне для комуністичної бюрократії в 1991 було втримати владу і зберегти кадри, переодягнувшись з більшовицької кривавої “гімнастьорки” в сучасні європейські одежі, узаконивши народне добро, як свою приватну власність і ставши успішними бізнесменами.
Р. Колісник підійшов до висвітлення українського політичного життя найновіших часів дуже делікатно. А слід було взяти до рук рубанок і стругати ту гнилизну до твердої основи, добряче нагрівши чуба. Взагалі, названа книга являє собою лабіринт різноманітних тем, політичних подій, характеристик окремих осіб, економіки, юридичних інституцій… Про Л. Кравчука і Л. Кучму зауважу лише, що ще в далекому 1991 році за два тижні до обрання Кравчука президентом, в газеті “Самостійна Україна” автор цих рядків застерігав, що обрання цієї особи матиме трагічні наслідки для України. Ця особа надзвичайно хитра, підступна і в часи комуністичного правління належала до найвищого синедріону під назвою Політбюро ЦК КПУ. Пригадую ще більш далекий 1987 рік. Я, в силу життєвих обставин, пішов ва-банк у конфлікті з партійцями. Дав Щербицькому характеристику на ім’я його безпосереднього зверхника М. Горбачова, за якою того жодна тюрма не прийняла б, лише шибениця. На дворі був лише початок 1987 року. Але пригадую, як ці кравчуки бігали в кабінет до Фелікса Рудіча (зав відділом науки і культури), щоб глянути на мене.
Р. Колісник у своїй книзі, на мою думку, пропустив дуже суттєву деталь в оцінці двох перших президентів та й інших колишніх секретарів ЦК, обкомів, міністрів і т.п. Річ в тому, що їхні особові справи перебували в Москві, оскільки за своїм становищем вони належали до номенклатури Політбюра ЦК КПСС. Ставши самостійними правителями, вони залишалися прив’язаними до міцних московських мотузок, як ляльки. А там був (можете не сумніватись) серйозний компромат на кожного з них. Отже, навіть при великому бажанні порвати з колишнім хазяїном, вони цього зробити не могли… Це пояснює, чому два Леоніди все більше занурювалися в московське багно. Не може країна розраховувати на хороше демократичне майбутнє, коли в ній продовжують правити ті, хто правив при колишньому режимові. Не була переведена люстрація партійно-совєтсько-гебістських кадрів. Ніхто не був покараний за свою злочинну діяльність. Звідси і маємо те що маємо…
А що в книзі? “Брати приклад з президента Леоніда Кравчука? Він не дав собі шансів на приклади.” Слушно пише Колісник про постпрезидентську політичну діяльність Кравчука, що зазнала також повного банкрутсва. Але… В читача може скластися враження, що Кравчук – звичайний пересічний горе-політик і тільки. Але це не відповідає дійсності. Принагідно, пригадав собі лист-відгук Оксани Забужко в “Літературній Україні”, яка висловлювала задоволення, що нарешті кадебістів визнали вбивцями В. Івасюка. Свята простота! Кадебісти – лише виконавці волі товаришів з відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ за вказівкою старших товаришів з ЦК КПСС. Але ж особові справи й досі в Москві, попрацювати з ними не дадуть.
Цікавою для читача має бути розділ з промовистою назвою: “Курси корупції”. “Звідки взялося стільки багатіїв,” дивується автор книги, “гейби з нічого. Ті, які мали й мають владу, приватизовують державне майно. Християнський народ має десять заповідей Божих…” І тут важко сперечатись з Романом Колісником. Від сумної пам’яті 1917-го року, коли та шайка захопила владу, вона в першу чергу повела наступ проти християнства, кинувши брутальний виклик сомому Спасителю. А те, що вони, в масовому порядку, почали ходити в церкву і публічно молитися, ще нічого не означає. Це зміна декорацій і тільки.
І насамкінець не можу не згадати вступну статтю шановного М. Слабошпицького. Як і все, що робить і пише Слабошпицький, це високий рівень справді талановитого майстра слова. Це однозначно і не потребує коментарів. Але вчувається (і впадає у вічі), що пан Михайло уникає дати свою оцінку тим чи іншим подіям українського життя і, особливо, особам. Тим паче, що він у ті часи ніколи не стояв осторонь, а був свідомим українським діячем.
Раджу читачеві взяти до рук названу книгу Романа Колісника, талановитого письменника, мудрої людини, яка багато прожила, багато бачила і має що сказати людям.
Share on Social Media
