Микола Сварник для НШ-УВ.
За 40 років роботи Українсько-Канадський Дослідчо-Документаційний Центр (УКДДЦ) підняв багато тяжких тем. Голодомор, еміграція, вивезення, насильне переміщення – це лише окремі сторінки доль тисяч і мільйонів представників нашого народу, який змагав до державності, а мусив виживати під ударами недругів. Зібрані по крихтах розповіді, документи, інтерв’ю свідків нашої історії будують велику картину, часто суперечливу щодо концепцій та нарративів, нав’язуваних зі сторони.
Однією з таких невідомих широкій громадськості тем є доля жінок, ув’язнених у нацистських концентраційних таборах. Про це мені вдалось поговорити з Калиною Безхлібник-Батлер, яка зараз якраз на порозі завершення великого етапу її досліджень про долю українок в найбільшому нацистському жіночому концентраційному таборі «Равенсбрюк» і публікації монографії на цю тему.
Почалася ця робота зі звичайного переїзду з хати до квартири, коли до рук Калини потрапили документи її родичів, які треба було посортувати. Там були матеріали з концтабору, які їй видались важливими з історичного погляду, і тоді Калина на пораду Іроїди Винницької написала звіт про них до Документаційного Центру. Виявилось, що в Центрі вже були деякі інші подібні інтерв’ю, зокрема з Равенсбрюка, переслухавши які, Калина довідалась не лише про табірний досвід жінок, але й імена ще інших їхніх подруг. Ниточка потягнулась далі. УКДДЦ вислав запит з проханням зголоситись тих, хто знав щось про Равенсбрюк. Через Христю Еліяшевську, чия мама була в Равенсбрюку, Калина довідалась імена ще інших жінок.
Зацікавившись, Калина почала ширший пошук і натрапила на списки в’язнів, де місцями були згадки про їхню національність чи місце походження, іноді за країною (Польща, Чехія, Угорщина), іноді за самим звучанням прізвища, дехто названі росіянками, польками, чи тих, що служили в Червоній армії – і після тривалої копіткої праці вийшла на 5 тисяч імен жінок, записаних як українки чи з території України. Несподіванкою було, що їх виявилось аж так багато (дехто оцінює їхню кількість до 8 тисяч). Характерні були випадки, коли німці не хотіли визнавати ув’язнених за українок, били їх за те, що вони не хотіли називатись польками чи росіянками. Звинувачення, за якими жінки потрапляли до Равенсбрюка, були різного спектру: расові (євреї, роми), соціально «неправильні» – неповносправні, психічно хворі, проститутки, лесбіянки, а також шпигунки, агентки, політично ненадійні, відверті комуністки чи належні до груп опору різних народів, у тому числі й до ОУН/УПА.
На питання, чи важко було всі ті речі вишукувати і систематизувати, пані Калина каже, що «допоміг» Ковід, бо чим іще можна було займатись… І зараз, озираючись на пророблену роботу, вона вже бачить інші суміжні дослідження – наприклад, про долі ув’язнених у концтаборах чоловіків.
Мені пригадалася Zoom-доповідь п. Калини з часів Ковіду, і вона згадала, що після тієї доповіді дехто зі слухачів зголосились з інформацією про своїх родичів, які також пережили ті страшні часи нацистського ув’язнення. Хоча загалом вона свідома того, що багато людей, цілі покоління, не знали правди про ті факти. Частково через те, що пізніше жінки, які пережили табори, не хотіли взагалі згадувати свій травматичний досвід, а не те що ділитися ним зі своїми дітьми та онуками.
Так чи інакше, відновлення історичної правди є важливим як для українців у Канаді, так і особливо для українців в Україні, адже її забуття, а ще більше, деформація, призводить до повторення тих жахливих історій у новій формі. Вихід монографії очікується за місяць часу у друкарні Trident Printers українською та англійською мовами, далі планується переклад на німецьку і французьку мови. Книжка буде поширюватись безкоштовно, за добровільні датки, бо метою є не заробити на ній гроші, а поширити правду про цю приховану сторінку нашої історії.
Ми можемо чути, що в колективній свідомості сучасних німців є почуття провини перед росіянами, яке парадоксальним чином гальмує передавання українцям, які страждають від російської агресії, німецького військового обладнання. Пам’ятаємо історію відтягування з постачанням обіцяних танків «Леопард» та іншої військової техніки і зброї. Ці уявлення про «бідних росіян» сформовані тривалою радянською пропагандою і цілковитою відсутністю правди про справжні страждання українців, яким німці завинили не менше, а може й більше, ніж росіянам.
Сподіваємось, що поширення крупинок історичної правди хоч трохи вирівняє баланс розуміння доль народів у світовій політиці і культурі. Дяка нашим працьовитим канадійським українкам за їхню роботу.
This article is written under the Local Journalism Initiative agreement
Share on Social Media
