Репортаж під час повітряної тривоги: Юлія Скарлат з Києва

Юлія Скарлат для Нового Шляху – Українських Вістей з Києва.

Це Київ. Ми знову на зв’язку. На відміну від Броварів та Гостомеля в нас ще є зв’язок, а це означає, що прокидаючись, ми першочергово відповідаємо на всі запитання «як ви?». Здається, їх мільйон. І це той мільйон, котрий набув особливого сенсу з 24-го числа. Найважливіший мільйон для кожного з нас.

Після завершення комендантської години місто потроху меншає. З кожним днем, з кожним евакуаційним рейсом киян стає все менше. Проте це не про підтримку та концентрацію морального духу. У ці дні з нами вся країна. І, здається, навіть вся міжнародна спільнота — ми так відчуваємо.

І не дарма. Днями президент Володимир Зеленський запросив усіх друзів України відвідати Київ. Так, неспокійний, адже наше небо ще не закрите від російських ракет і літаків, а рішення про посилення арсеналу в повітрі ще не ухвалене. Прем’єр-міністри Польщі, Словенії та Чехії прибули до столиці, не змусивши її довго чекати. Світова підтримка важлива, і вони про це знають — у такі дні здається, що перемога не за горами. І не дарма.

Вибухи лунають все частіше. Але в нас більше немає страху. Можливо, так лише здається. А можливо, страх і справді має здатність закінчуватися. Проте новинним стрічкам оптимізму дещо не вистачає. «Ситуація в Києві загострюється» — і знову мороз по шкірі. Все ж нам здається: страх тепер з нами завжди, просто ми перестали приділяти йому увагу.

Подільський. Шевченківський. Дарницький. Святошинський. Голосіївський. Райони, що постраждали від ворожих ракет. І це лише за останній тиждень. Здебільшого житлові масиви, дитячі школи, приватні авто. Про які військові об’єкти взагалі йдеться? Про які об’єкти критичної інфраструктури?

«У мене більше немає дому». Ні, це не слова з пісні «Один в каное» — улюбленого гурту українців. Таке повідомлення днями я отримала від жительки Подолу. Іноді здається, що ми живемо в реальності, котра ні за яких умов не мала з нами статися. Але сталася.

У дівчини з Подолу та ще кількох сотень киян більше немає дому. У центрі Європи в 2022 році їх позбавили права на власне майно. Київ палає, і це боляче. Реальність, у котрій ми опинилися, шокує та болісно ниє в області серця. Принаймні ми ще відчуваємо, а значить, ми ще живі.
«Київ палає». Цей вислів більше не безглузда метафора. Вчора українська столиця за забрудненістю повітря стала найпершою у світі. Концентрація шкідливих забруднювачів у 33 рази перевищувала норму, рекомендовану ВООЗ. Звісно, не про такі рекорди ми мріяли, загадуючи бажання в спокійну новорічну ніч. Проте нас запевнили: ситуація цілком контрольована, тому населенню нічого не загрожує. А кияни звикли довіряти своїй владі. Віднедавна.

Відзначившись жахливими показниками, згодом шкідливий смог зник. І перед традиційною ніччю у бомбосховищах ми встигли прогулятися парками та скверами. Все ж у Києві весна — війна її не скасувала, не зупинила. І це дарує надію. Це вкотре дарує кожному з нас надію.
Ходимо пустими рідними вуличками. Усміхаємося один одному так, наче ми — старі знайомі. І, мабуть, так воно і є. Сьогодні ми — найважливіші один для одного люди, об’єднані спільним болем та мріями. І тепер так буде завжди.

Разом ми заслуговуємо на ще один рекорд. Тепер у номінації «Найсоборніший народ світу». Це ми. І я нами безмежно пишаюся. А ще нами пишається світ!

Не дарма ж, українців на чолі із Зеленським планують номінувати на Нобелівську премію миру. На жаль, такою ціною, однак ми її варті. Як ніхто. Як ніколи.

Навіть у такі непрості часи місто живе. Не так активно, як за мирних та щасливих часів, проте Київ продовжує жити. Свою роботу відновлюють міні-ярмарки та столичні ринки, подекуди відчиняють свої двері затишні міські заклади, функціонує комунальний транспорт, працюють заправки, автосервіси, аптеки, зоомагазини, банки. Безперервно продовжує здійснювати свою важливу місію і гуманітарний штаб. Волонтери накопичують запаси продовольства та забезпечують медикаментами й продуктами першої необхідності самотніх людей літнього віку, людей з інвалідністю, одиноких матерів з маленькими дітьми. Там, де це можливо. Тоді, коли це можливо. Ці люди — більше, ніж номінанти на Нобелівську премію миру. Це люди свого міста. Його герої. Його надія.

Кажуть, скоро замість сирен у Києві буде бузок. Думка, котра знаходить відклик у серці кожного киянина. Ми так мріємо про бузок, про справжню весну, про мирні ночі та заклопотані, як раніше, дні. І, засинаючи під чергову повітряну тривогу, ми знаємо, що все буде. Все буде мир. Все буде Україна!

Share on Social Media