Галина Гайдай,
Гореничі-Київ
Вперше за чверть століття я живу з думкою, що доля змилувалася над Василем Гайдаєм і йому не довелося дожити до руйнівного 2022 року в історії України та в історії його рідного села Гореничі… Нова раптова, спровокована росіянами війна до його рідного дому люто увірвалася вже на світанку 24 лютого вибухами і артобстрілами, а вже 25 лютого армійцями Збройних сил України була зірвана наша гордість – красень-міст через річку Ірпінь, щоб армада ворожих російських танків та градів не захопила столицю – Київ, до околиці якого від гореницької межі менше як 5 кілометрів. Прикиївське село Гореничі, як і численні села й містечка на весь світ відомого тепер Бучанського району, в ХХІ столітті так само, як і в 1941 році ХХ століття, опинилося в блокаді, без ліків і продуктів, без будь-якого постачання. В лютому 2022 року не було ані зв’язку, ані світла, ані газу, ані інтернету. Від вибухів і обстрілів палали пристоличні логістичні центри та склади, виробничі комплекси, від яких Василеве рідне село Гореничі потонуло вдень у пітьмі. Димова завіса затягнула кожну хатину у пекельний вир. Вже і нам випала доля обороняти навіть своєю присутністю, плечем до плеча, власну землю. Нам вона, війна, відчутна на дотик, на запах, на свист і грім від літаків-винищувачів, які мало не торкали наші голови… Нам ця війна відкрила нас самих іншими. Чутливими один до одного, щедрими, жертовними. Місцеві совісні оборонці Володимир Іванов, Микола Винник і багато інших нікого не залишили без буханки рятівного хліба, спеченого в нашвидкоруч пристосованих сільських приміщеннях. Ризикуючи життям, на світанку безкоштовно довозили молоко від тваринницької ферми до селянських обійсть, а це відстань в добрих 7 кілометрів під ворожими градами. Всі чоловіки взяли в руки зброю, стали воїнами територіальної оборони. А жінки своїми руками виплітали захисні покриття для військової техніки. Селяни по-сусідськи ділилися всім чим мали – не минали кожну старшу людину, інваліда чи дитинку. Ділилися навіть ліками! Школа стала госпіталем. А обслугою – всі без винятку. Зносили з кожної хати ковдри, постіль… Створили свій сільський телефонний інформаційний сайт, пропонували своє житло, одяг тим, хто постраждав, і це триває по цю хвилину… Розпечена пастка війни від нас відступила, а була ж впритул! Нині вся Україна у війні.
Запізнавши безвихідь дістатися до Києва по Житомирській трасі, орда рашистів просунулась на Макарів, Ірпінь, Гостомель, Бучу, Бородянку, на північ, південь, схід, захід, перетворюючи в суцільну руїну багатостраждальну, але незламну Україну. Про рік катування України і українців ви згаєте з численних інформаційних повідомлень, до речі, і ваших сміливців-кореспондентів. Як і знаєте про мільйони біженців, яких прихистила не тільки Європа і Азія, а й навіть такий заокеанський континент, як Америка. І в Канаду прибули, рятуючись від війни, наші українські біженці. Чи не так само в роки Другої світової ставали біженцями наші земляки – співвітчизники, і серед них на той час неповнолітній мій майбутній чоловік Василь Гайдай? Він юнаком пішов у далекий канадський світ не з своєї волі, а з виру війни.
В його еміграції винні фашисти, незаперечні світові вороги. В нинішній еміграції винні найближчі сусіди, ще донедавна жителі однієї країни, які виявились жорстокішими за гітлерівців… Рашисти воюють і з українською армією честі, і з її волелюбним народом. Вони безжально нищать цивільних людей, матерів, батьків, дітей… Позбавляють іх світла, води, тепла… житла. Їхнє поле бою – суцільна ганьба. Вони як круки напали, без ліку скидаючи дрони й ракети на мирних людей, на мирну Україну…
26 років як Василь Гайдай відійшов у вічність… Виконавши свій особистий синівський обов’язок перед Вітчизною. Він повернувся на рідну землю як тільки Україна стала незалежною, щоб докласти свої сили й кошти, а головне останні миттєвості життя, на розбудову Батьківщини. На власні очі бачив і власною волею сприяв її відродженню й становленню, її розквіту, здійснюючи свою заповітну мрію – повернути соє віддане серце своїй рідній землі.
…Вже рашисти нищать його рідну Україну. Але фашисти нового тисячоліття не сподівались міжнародної солідарності навколо України… Наші сини й доньки з народами світу об’єднують сили й моральну гідність – щоб захистити, оборонити справедливу землю справедливого й миролюбного українського народу, який ні на кого не нападав, не нападає і не нападатиме. Який обороняє не тільки себе, а й найвищу цінність – право на мир для всіх людей.
Згадуючи Василя Гайдая в такий складний для України час, схиляю голову перед іменами кожного полеглого українського воїна-захисника, і як завжди, з повагою і вдячною пам’яттю озвучую імена кожного побратима Василя по життю і нелегкій долі, захисників України в роки Другої світової – Анатолія Жуківського, Петра Пісоцького, Івана Байрака, Антіна Добрянського, Юрія і Олександри Гвоздулич, Зеновія і Степана Лугового, Володимира Леськіва, Віктора Степаненка, Георгія Живило, Олекси Федорука, Петра і Галини Данелюків, Дмитра Яремчука, Степана Семуся, Миколи Парасіюка, Віктора Степанюка, Георгія Грицака, Володимира Климківа, Михайла Саракули, Григорія і Стефанії Зеневич, Миколи Мая, Георгія і Євгенії Канчір, Миколи і Галини Топольницьких, Миколи і Ірини Суховерських, Василя Атаманчука, Івана Хохлача, Демида Салючка, Андрія Славича, Миколи Сергійчука, Ірини Шимків, Віри Зелінської, Миколи Козаченка, Сергія Кудрі, Мирослава і Орисі Трач, Віктора Денеки, Романа Коваля, Річарда Корбана, Анни Вах, новпреставленого Володимира Самця.
Нехай легкою буде вам привітна канадійська земля. Світла і незабутня пам’ять і в Україні, і в Канаді!
Share on Social Media
