Наталія ГАВРИЛЕНКО
Для Нового Шляху – Українських Вістей
Я вже вдома
– Сьогодні треба встати рано, щоб зайняти чергу за питною водою, – розпочинає свій монолог 53-річна Людмила. Вона повернулися в рідне місто ще в грудні, в тяжкі, холодні часи вимкнення електроенергії. Водогін, який забезпечував водою все місто Миколаїв, розбомбили росіяни. Відтоді з крана тече жовта, солона вода, яку беруть з річки Південний Буг. Влітку 2022 пробили свердловину. Ото була радість. Бо до тої блаженної миті воду возила пожежна машина. Не всім вистачало, давали лише обмежену кількість для приготування їжі. Тепер люди щасливі, бери скільки хочеш, головне мати здоров’я донести…
За 10 місяців до…
…Одного лютневого дня, понад рік тому, в нашому районі Кульбакіно не залишилося нікого, окрім війни. Обстріляний аеропорт димів, догорали літаки, які так і не встигли побачити небо. Наш будинок поруч – тому ми першими почули та побачили весь жах наступу на Миколаїв. Спочатку з подвір’їв багатоповерхівок зникли діти, не видно було навіть котів та бродячих собак. Квиток на поїзд взяти було нереально, проситися до когось в машину не було сенсу – нема куди їхати… Сусідка зі сльозами на очах просила залишити в себе собаку, якщо ми не плануємо виїжджати. Відмовила. Я точно б з ним не впоралася. Наступного дня його приспали, родина виїхала за кордон, перша квартира на моєму поверсі осиротіла на невизначений термін… Через тиждень виїхала і я. З кожним місяцем війни будинок під №47 пустішав. Хтось виїхав з Миколаєва, хтось перебирався в безпечніші райони міста, а хтось здолав тисячі кілометрів, щоб заховатися від війни в інших країнах світу…Згодом в нашому під’їзді залишилися тільки одна сім’я… З великою зв’язкою ключів майже від кожної квартири. Власники залишали, благаючи наглядати, щоб ніхто чужий не оселився; дехто просив поливати квіти; зверталися й з проханнями переслати поштою на нове місце проживання необхідні речі чи документи.
Янголи-охоронці
Цій сім’ї щиро вдячні всі жителі багатоповерхівки. Юля з мамою та 20-річним сином живуть на 6 поверсі. Тоді в перший рік війни їй часто телефонували мешканці під’їзду. Розпитували про стан будинку після чергового сигналу сирени, просили сфотографувати улюблені квіти, що залишилися у квартирі – це була надія на повернення… Розпитували, згадували мирний час у своєму рідному місті… і плакали… по обидві сторони телефону плакали. І ті сльози не пекучіші від того чи люди залишилися у своєму місті, чи поїхали світ за очі. Болить однаково. Кожен з них дякує Юлі за небайдужість, за зворотний зв’язок з домом, називаючи її сім’ю янголами-хранителями.
Треба вижити
Зима, 2022 року. Мама… Інколи в неї здають нерви й вона під час повітряної тривоги вибігає на подвір’я. Стоїть, дивиться в небо і чекає…
Син… На ньому тримається фінансове становище, він працює дистанційно в одній київській фірмі. Його вчасна заробітна плата рятує від безнадії.
Шість місяців Юля не покидала територію навколо будинку, для неї реально існував тільки той світ, що вона бачила за вікном. Відтоді вона стала сміливішою, витривалішою і втомленішою. Від щохвилинної відповідальності за життя рідних. Від щоденних черг за гуманітаркою, водою… На обличчі з’явилися зморшки на десять років наперед… Душа вона навчилася боліти. З розумом трохи простіше, він реагує на всі ситуації згідно з правилами виживання. Треба вижити…
Вищі Сили
Єдина втіха – це подруга, яка працює в перукарні на першому поверсі сусіднього будинку, єдиній в нашому районі. Там Юля трішки переключалася, переконуючись, що життя, краса, спілкування, посмішка – це теж реальність.
Одного разу, обговорюючи насущні проблеми міста, до розмови приєднався чоловік, який чекав своєї черги на стрижку. Запитав Юлю, чим може допомогти. Запросив на каву.
– Де ж він її візьме, тут нічого не працює, – глузливо подумала Юля. Але не відмовилася. Він взяв її за руку і повів за собою мов малу дитину. Вона слухняно йшла поруч, серце тріпотіло. Не від страху. Він просто зник, немов ніколи й не було. Вона відчула благість турботи і опору людської руки – такої реальної, сильної, чоловічої…
Неподалік ще з перших днів війни зачиненого магазину тітонька продавала цигарки і каву в термосі. Вона коштувала, як в ресторані до війни. І була недоброю до нудоти. Та Юлі хотілося, щоб та кава не закінчувалася. Якби її можна було пити вічність… Щоб ще трохи побути поруч з цим чоловіком. Ця хвилинка безумовно за велінням вищих сил була лише початком їх відносин.
Тепер вона не сама по собі в побитому ракетами місті, не єдина в безмовній багатоповерхівці. Згодом переїхали до його приватного будинку.
– Так буде безпечніше, – переконав він.
Його турбота дивувала і захоплювала. А щоденна її медитація «треба вижити» трансформувалася в її свідомості «треба жити». Тепер і в неї є Янгол-охоронець.
Як вияснилося згодом, цей чоловік все життя проживав в цьому ж районі. І лише війна, смерть, розруха і страх об’єднали двох заради надії та майбутнього.
Без сумніву історія Юлії матиме продовження, в ній є дух перемоги.
Повернення
…Я повернулася до понівеченого Миколаєва в грудні 2022 і була першою, хто заселив побитий уламками холодний будинок: холодна квартира, розбитий від ударної хвилі балкон, вимкнення світла по 5-6 годин, відсутність мобільного зв’язку під час повітряних тривог, щоденні вибухи, що лунали вже з боку Херсона (це місто росіяни «гатять» майже щоденно). Бігти до бомбосховища далекувато, тому ховатися згідно з правилами воєнного часу виходить небезпечніше, ніж залишатися у ванні чи в під’їзді на першому поверсі. Будинок як поранений велетень з розбитими шибками, надкушеним боком від осколків ракети, стоїть доволі мужньо поряд з розтрощеними вщент.
З крана біжить солона, коричнева, піниста вода, мити посуд нею неможливо, залишається слизький наліт, печуть руки, крани вкрилися іржею. Перемо одяг в пральній машині, додаючи пом’якшувач для води, розуміємо, що скоро доведеться міняти пральку, довго не протягне. В кожній квартирі, навіть на 9 поверсі, були миші, вони теж тікали від вибухів, їм теж було страшно. Тому перші дві доби довелося жити з ними, поки знайшли отруту. Всі магазини, окрім великих супермаркетів, зачинені, вітрини забиті фанерою. Купити одяг чи парасольку неможливо, базари не працюють, селяни з миколаївських поневічених війною сіл перестали возити сир, сметану, молоко, м’ясо, сало. Найбільше хочеться домашнього сала до супу чи борщу. Подруга пригощала польським салом, на жаль, його їсти неможливо, воно пластмасове на дотик і на смак. Смажу на ньому картоплю.
Взимку 2023 нам привозили гарячі обіди. Ще машини немає, а черги вже формувалася в основному з людей похилого віку, які брали собі по дві-три порції. І вже ті, хто стояв за ними, залишалися ні з чим. Бабці одну порцію несли собі в квартиру, а решту віддавали котам та собакам. Ті ж слухняно чекали. Їх багацько – покинутих, голодних…
Весна 2023
З водою змін немає, з крана тече жовта і солона, її ще досі беруть для технічних потреб з річки Південний Буг. Читаю, що з цього понеділка після технічних несправностей містом поновлюють розвезення очищеної води. Нарешті.
Весною людей побільшало в місті, особливо жінок, деякі магазини, але далеко не всі, повертаються до роботи. Ще на початку весни в автобусний парк привезли, як гуманітарку, кілька новеньких автобусів для міста. Радію, бо пересуватися містом з обмеженою кількістю маршруток дуже тяжко.
Почали возити продукти на базар аж з Одеської області. Дорого, але вибір є. Більшість магазинів так і не відкриваються. Потроху відновлюють роботу підприємства, працюють необхідні організації та установи для життя міста. З початку повномасштабного вторгнення в Миколаївській області було пошкоджено чи зруйновано понад 17 000 цивільних об’єктів. При цьому в частину споруд і будівель влучало більше двох разів. Тому Миколаївщина бере активну участь у різних програмах з відновлення зруйнованих окупантами об’єктів.
Роботу в Миколаєві знайти дуже важко, переважна кількість підприємств не працює. Хоча адміністрація медичних закладів щиро радіє кожному медпрацівнику, хто повертається із-за кордону чи інших областей країни. Я так і не змогла одразу потрапити на своє робоче місце в перукарню, мені пояснили, що клієнтів мало, тому робота є в тих, хто не виїжджав з міста. Зрештою працюю три робочі дні на тиждень, радію.
– Останній тиждень часто лунають тривоги, росіяни тактику змінили – обстрілюють вночі. Сну немає, лягаю в одязі, щоб оперативно вискочити з квартири. Тому добре виспатися – це вже мрія, говорить героїня репортажу Людмила.
Люди повераються, бо мають найголовніше – надію
Моя знайома привезла цікаву історію зі свого рідного села Степова Долина, що на Миколаївщині. 67-річна бабуся Ганна нещодавно повернулася в село разом з коровою Ланою. Її евакуювали в безпечнішу область ще в перший місяць повномасштабного вторгнення. Та бажання доживати віку та порати господарство в рідній Степовій Долині виявилося для мужньої бабусі сильнішим від страху. Поля для випасу корови на наявність мін і вибухових пристроїв вона перевіряє металошукачем. Поліція надала такий прилад для пошуку небезпечних уламків від російських снарядів. Дрібні деталі вона збирає, а якщо знаходить великі, то викликає правоохоронців.
– Скільки ж треба часу, щоб поля Миколаївської області були безпечні для вирощування хліба, для випасання худоби? Наш Кім (голова Миколаївської обласної військової адміністрації – ред.) говорить, що на розмінування півдня України треба 7 років… За підрахунками економістів, розмінування одного квадратного метра коштує Україні 3-4 долари, – розмірковують миколаївці.
Кожен знайшов своє
З миколаївських п’ятьох сімей, з якими я товаришувала, майже 20 років, чотири сім’ї не хочуть повертатися назад в Україну.
Світлана, моя колега. Виїхала в Польщу разом із сином-шестикласником, влаштувалася працювати в шкільну їдальню, в тій школі навчається і син. Задовольняє все: і заробіток, і школа, і харчування, і житло, чекають закінчення війни, щоб і чоловік сюди переїхав.
Олена, сусідка. В перші дні війни виїхала аж в Ірландію з сином-восьмикласником, як біженці отримали кімнату в готелі, має грошову виплату і на дитину, і на себе, а нещодавно влаштувалася в кол-центр, бо знає англійську мову. Син навчається в ірландській школі та паралельно онлайн в миколаївській, мріє залишитися в Ірландії.
Добрі знайомі Лариса (59 років) і Володимир (63 роки) виїхали до доньки в Чикаго (США), оскільки обоє трохи знають англійську, через кілька місяців влаштувалися на роботу. Лариса трудиться в реабілітаційному центрі, розвозить обіди по кімнатах, а Володимир працює охоронцем в супермаркеті. Вирішили доживати віку в Америці.
Подруга Надія з донькою виїхала в Словенію, в Миколаєві на чоловіка залишила новозбудований гарний будинок та їхній сімейний бізнес, від якого через війну майже нічого не залишилося. Як біженцям у Словенії їм дали житло, матеріальну допомогу та роботу, дитина навчається в школі. Вирішили все продати в Україні та залишитися в Словенії.
– Знати свій шлях і пройти його – це не одне й те саме. Я чітко це усвідомлюю, – говорить Людмила. Я все свідоме життя прожила в Миколаєві. Тут похований мій син, є робота, квартира і моє життя. Шукати долі деінде більше не хочу. Та чи варто вже? Важко, страшно, іноді невимовно боляче дивитися на пошматований війною світ навколо. Але треба жити. Вірити. Творити. Надіятися. Перемагати.
Share on Social Media
