Павло Лопата для Нового Шляху, Торонто.
Валерій Гнатенко належить до числа художників, які творчо почали працювати у 70-х роках минулого століття. Не були це найкращі часи-часи тихої брежнєвщини, в епіцентрі яких були арешти Василя Стуса, Миколи Руденка, Левка Лук’яненка, Олекси Тихого, Мирослава Мариновича, Миколи Матусевича, Олеся Бердника, Миколи Горбалая, В’ячеслава Чорновола, Леоніда Плюща, Йосифа Зісельса та безлічі інших діячів української культури.
Органи КДБ намагалися придушити тоді всякі опозиційні рухи, особливо дисидентські у боротьбі за громадські права в СРСР. В Україні панувала тоді російська мова тому, що наш сусідній ворог перестав боятися українців. Він вважав, що українська мова безперспективна. Такої думки були й самі українці. Та не всі.
Коли влітку 1967 року Валерій Гнатенко їхав поїздом із Львова до Одеси, він став в обороні зовсім незнаних йому дівчат, що говорили між собою по-українськи. Йому тоді щойно минуло 20 років життя. З наведеного видно, що він обрав для себе правильний шлях, хоч міг обрати інший, і був би пристосуванцем, і жив би спокійніше, безпечніше та корисніше для свого здоров’я. Гнатенко хотів бути особистістю.
Народився 16 березня 1947 року в місті Рені, розташованому на лівому березі Дунаю поблизу гирла ріки Прут, у Одеській області. Буджацькі степи, які охоплювали південну частину Одещини, чари рідного краю та його природи завели Валерія до малярства. Місцева культура українців, молдаван, болгар і греків, жителів німецьких і французьких колоній, наштовхнули його до зайнять мистецтвом. Перші уроки малювання здобув у Дитячій художній школі у Білгород-Дністровському (1960-1964), а потім став студентом Одеського державного художнього училища, в котрому раніше здобули мистецьку освіту Євген Буковецький, Павло Волокидін, Киріяк Костанді, Петро Нілус та інші.
Анатомія людського тіла, з якої Валерій робив перші зарисовки, дали йому основний фундамент для майбутньої самостійної творчості. У той сам рік, коли Гнатенко скінчив свої студії 1970 року, він одружився на дівчині-львів’янці Стефанії Гулик, активній учасниці правозахисного руху в Одесі, переїхав до Львова, де став студентом Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, факультету художньої кераміки на вечірньому відділені. Не марнуючи дорогий для себе час, Гнатенко, водночас працював у науково-реставраційних майстернях, які дали йому багато досвіду та наповнили його творчими планами на майбутнє.
Вміння реставраційної техніки завели до села Кути, біля Олеська, де з іншими фахівцями займався відновленням іконостасу в місцевій церкві. Він скоро налагодив контакти із старожилами, слухав їхні життєві історії й навчався жити з усіма дружньо. У вільний час ходив по селі на етюди, а також робив малюнки селян. Виконав картину одного літнього дідуся олійною технікою на полотні під назвою “Пан Бляшко” (1972). Знавець реставрації монументального мистецтва, Гнатенко, разом з іншими художниками, протягом 1971-1976 років, реставрував й інші історичні пам’ятки: в Успенській церкві у Львові, у церкві св. Онуфрія у Дрогобичі, розписи в Ужгородському замку, у Вірменському соборі в Івано-Франківську, у Скиті Манявському та деінде. Саме ці зайняття, ця реставраційна робота, додали багато до його творчості. Він став незалежним від офіційних мистецьких спілок, завданням яких був диктат чи не для всіх мистців малювати за вказівками партії та правилам “соцреалізму”. Така праця, якою здебільше займався Валерій, давала можливості для існування.
Мабуть, комусь із ряду радянських властей не сподобалась робота Гнатенка. У січні 1972 року, як і в багатьох людей в Україні, зроблено обшук у квартирі Гнатенків та звинувачено їх в антирадянській пропаганді. Півроку тривали допити у КДБ вже хворого батька однорічного сина Назара. Хотіли позбутися з праці та інституту. Запропонували допомогти йому лікуватись за якусь співпрацю з органами КДБ. Не було б добрих друзів у нього, могли б все зробити, щоб людину змусили бідувати. Велика численність друзів уникали зустрічей з ним, але більша частина співпрацівників стала на його боці, й рішила допомогти.
Виключення з інституту не перешкодило Валерієві займатися образотворчою працею та роботою в місцевому виробничому комбінаті. Картини митців Львова мали тоді в собі нові стилістичні напрями, позбавлені трафаретності-шаблонності, і різнилися від одеських. У львівських відчувався модернізм, принесений з Парижу довгорічним викладачем Львівського інституту Романом Сельським. Одеситові прийшлось абсорбувати нові мистецькі ідеї. Мистецтво Олекси Новаківського, якого особливо поважав, лишило свої сліди в Гнатенка, зокрема в одному з кількох автопортретів, виконаних олівцем на папері 1972 року. Мистець зобразив себе з маленьким поворотом голови ліворуч. У лівий бік повернутий і його погляд. Худорляве обличчя, облямоване хвилястими лініями буйного волосся, що чуприною густо звисає над вухо, пейсами по боках його щік, а також вусами, бородою та ледь помітним ковнірцем сорочки, нагадує автопортрет Новаківського. Згаданий автопортрет випередили кілька інших, які Валерій намалював олією на полотні, пастеллю та мішаною технікою на папері.
“Автопортрет з піднесеними руками” – зовсім експресивних кольорів. З обличчя портретованого виринає смуток із сльозами. Можливо, особисте, не зовсім веселе життя, призвело художника намалювати такий твір, в котрому бачимо натяки на страждання, подібні до Христа. З наведеного випливає, що мистець намагався відобразити внутрішній стан людини, замість зовнішньої подібності. Психологізм вабив Гнатенка більше, аніж зовнішня привабливість моделі. На зеленого кольору папері увічнено портрет професора Туркевича (1972), також нетотожний до живого Юрія – науковця фармацевтичного факультету Медичного інституту у Львові. Домінуючою частиною в роботі, зробленої пастельними фарбами, являється голова з високим чолом та скерованим поглядом вниз.
1972 рік для Гнатенка був майже трагічним. Кадебісти вимагали, щоб він зрікся дружини. Замість того, силою творчої думки взявся намалювати її портрет. Обрав для нього лишень голову, зображену фронтально, з її замрієністю в обличчі та душевним спокоєм, ба навіть усмішкою на обличчі. Можемо догадуватися, які близькі відносини були між подружжям з життєрадісним настроєм. Портретовану дружину Валерій хотів бачити веселою. Інакшої собі її не уявляв. Вона ж була для нього музою, по фаху мистецтвознавцем, допоміжною для піднесення його інколи похмурої емоційності. Відмінний від поперденього портрета дружини, створений олівцем на папері портрет Валерій намалював олією на полотні, тільки роком пізніше. Для посилення психологічного стану Стефанії, її зображено з цигаркою у правій руці близько уст. Вона у цьому випадку не позувала маляреві. Таку її запам’ятав, коли сиділа у львівській кав’ярні, і таку передав на полотно своїми пензлями вишуканих кольорів.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
