Богдан Михайлишин.
Збірку малої прози Василя Марочкіна “Місяць любови” надруковано 2023 року. Знаю, що поціновувачі малої прози на неї увагу звернули. Бо і для читацьких відгуків, і впевненішого пера часу ніби й немало. У час війни та майже масового переселення – переважно читачок – за кордон і для її оцінювання, і для заслуженого популяризування його все ж недостатньо.
Не мушу, але дуже кортить визнати, що бути цілковито безпристрасним до автора згаданої у заголовку збірки малої прози мені важкувато. Річ у тім, що без перебільшення років 35-40 тому я прочитав у “Літературній Україні” його оповідання “Ціп”, яке теж увійшло у цю збірку. Відтоді й бере початок моя до нього читацька повага. Ба більше… Відтоді він став упізнаваним і, смію стверджувати, шанованим і сотнями слухачів вечірніх підготовчих курсів української мови, які збиралися вступати у Василеву й мою колишню матір-годувальницю – Львівський Національний університет. Перших дев’ять років я там працював лаборантом лінгафонного класу, а двічі щотижня, вечорами, як міг збагачував їхні знання української мови. І багато чого вони навчалися завдяки “Ціпові”, текст якого слугував для лексичного, морфологічного, синтаксичого, а інколи й морфемного та словотвірного аналізів. А для диктантів та експрес-переказів залишався майже незамінним. Інколи й етюд “Жито”, який теж опублікувала “Літературна Україна”, робив тишу в аудиторії мертвою. Навіть не просто мертвою, а якоюсь сакральною від змальованої правдивої простоти людського буття. Зайве писати, що чи не єдина тоді “Радянська школа” чогось бодай подібного у примітивні тексти збірників диктантів чи переказів не вводила.
Хоча у потилицю вже дихала горбачовська відлига.
А що більше ці короткі перли перевертали у головах юнаків і юнок вечірніх підготовчих курсів сприйняття національної історії, бо зі шкільних підручників їхні автори змушені були брутально викидати цілі століття. Тексти Василя Марочкіна залишалися в головах надовго та спонукали думати.
Наше ж знайомство – і початок поваги вже не лише читацької – беруть початок у котромусь із дуже молодих 2000-х. Під ту пору він уже кілька років “канадував”, а я ж лише іммігрував. В українській високої проби літературі, отож, він довгенько. Подробиць, як ми “знайшлися”, вже й справді не згадаю.
Його тексти радше не обпалюють як хроніки про нинішні згарища в Україні після іранських дронів, але це, безсумнівно, й не розважальне вокзальне читво, яким, нудячись, скорочують час. Це наша минувшина у найширшому й найкращому значенні цього слова.
Василевим письменницьким амплуа є історична проза; розлога й пекуча, гірка й терпка як власне вся українська історія. Вона давно стала його гучномовцем правди. Він на літературному фронті. Зосереджуся на кількох її вимірах.
Війна завжди мала не лише лінії зіткнення. Тепер, щоправда, цей віками сформовуваний стереотип ведення воєн суттєво порушений, бо в Україні нема нікого й нічого поза зоною досягнення випущених Росією ракет і дронів. Так званий активний тил, або вдало вжитий автором і вже, допускаю, мало кому відомий архаїзм запілля все ж не втрачає свого воєнного значення.
Без претензій на якесь узагальнення, більшість його оповідань зі збірника “Місяць любови” присвячена не стільки перебігові, місцям і подробицям зіткнення військовиків, як саме перебуванню та вмінню і вояків, і цивільних діяти та виживати у тім запіллі. Автор просто купається у розмаїтті назв прозових творів короткої форми. Тут – буду за алфавітом – бувальщина, вінок ліричних образків, диптих, етюд, історична повість, легенда, новела, образок, оповідання та інші.
Своїм розмаїттям застарілої лексики історик за фахом В. Марочкін частенько, упевнений, примушує задумуватися редакторів і коректорів. Незмінне чи не століттями слово кава давно стало і своєрідним символом зустрічей, і залишилося улюбленим напоєм. А от каварня, а не узвичаєне кав’ярня мені у тексті “Останньої зустрічі із Максом” трапилася вперше. І він його не один раз повторює в інших творах збірки, мовби призвичаюючи до нього свого чительника. А це слівце я б вважав авторовою даниною Львову польського часу, бо саме у тексті про цей період я на нього набрів.
А от кав’яр – замість широковідомого ікра – я б польському часові вже не відписував. Tут і тло ширше, і – без жодних етимологічних експромтів – історія глибша. Визнаю правильність саме марочкінського варіанту.І це без етимологічних словників і навіть міжмовних порівнянь. Наївно сподіватися, що він невзабарі витіснить неправильний, але спроба це зробити є. До речі, у новелі “Політ з мерцями” така ж розправа усправедливлює слова алькоголь, і лямпа, вважаю. А з іншого твору до них приєднується ще й галéрія.
Полякам би й на гадку не спало якось видозмінювати французькі балькон (крім наголошення належного складу), клясу та іншi на догоду “великому и могучему”. А от нашій мові це були заборонили. А в останньому слові ще й рід змінили. Не галичанам у побутовому спілкуванні, однак.
Дуже малознайомим і водночас цікавим вважаю іменник притрапунок. Як на мене, корінного галичанина, воно і морфемно, і контекстно в’яжеться із польським trafunek. Цілком ймовірно, що сягає глибше, але це не місце для лінгвістичних розправ.
Не можу обійти мовчанкою і слова сальва. Передусім смію припускати, що крім науковців його значення знає вже небагато краян навіть мого віку та й старших, в Україні й не в Україні сущих. Перший склад цього, ймовірно, латинізма залишився й у нинішньому варіанті слова салют і, відповідно, його твірному однокореневому дієслові. Цікаво відзначити, що Василь Марочкін ужив його в описі весілля українців четвертого покоління Саскачевану. Барв і авторського захоплення у змалюванні цього дійства не забракло. Бував у канадських степах, чи то ба преріях, і Ваш покірний слуга, читачу. Від неозорості захоплює подих.
Все ж відоме короткість – сестра таланту з’явилося на світ не комусь на догоду. Це передусім і вимога, і вміння висловлювати думку стисло і водночас точно й багато. Структурно вдалі, виважені, максимально насичені твори малої прози В. Марочкіна засвідчують і гостре око споглядача, і філігранне володіння художнім словом. А у збірці таких тематичних в’язаночок чи не більшість.
Недолюблюю слова динаміка, що стало майже паразитом у різних узагальнено-природничих текстах, витісняючи влучніші, нерідко питомі, але від цього не менш наукові слова. Але втиснути у п’ятисторінковий текст оповідання “Остання зустріч з Максом” бурхливий роман, щасливе багаторічне співжиття, очікуване охолодження почуттів, а на додаток ще й смерть з похороном набагато старшого коханця та вінчання його вже колишньої все ще молодої коханки в один день – це вже словесне мистецтво. Або, як любив повторювати про подібний рівень один із моїх уже покійних однодумців, “Це вже з горішньої полиці”. Тропічність тут очевидна, впевнений. Як і зрозумілість.
Тема кохання, але вже під іншим кутом зору, цікаво порушена у ще кількох творах В. Марочкіна. Це оповідання “Його перша любов” та етюди “Благословенна мить” і “Покинута”.
Ризикну нарватися на обурення дуже вже вимогливих поціновувачів визнаної та вистояної, так би мовити, незаперечної класики … В. Марочкін своїм лаконізом не надто відстав від класика, який написав чи не найкоротшу й до сліз проникливу супер-мініатюру, лапідарнішу ніж більшість просто афоризмів і цитат. “Продам дитячі черевички. Невзувані”. В оригіналі це, щоправда, шість слів. “For sale, baby shoes, never worn”. Так от, диптихом “Осіння пора” наш краянин втиснув в одинадцять рядків людське життя. Ще коротшими є ціла низка образків і етюдів (“Книга життя”, “Шматочок літа”), які я б узагальнив такими собі словесними коралями, що повагом ходять по багатоколірних і всесвітньо упізнаваних українських вишиванках. Не набагато довшими є етюд “Недоступний кущ” і образок “Дві дороги”. Перелік легко б продовжити.
Дванадцятисторінковий вінок ліричних образків “Хвала тобі, світе!” – це свого роду славень людинолюбію; без зайвої патетики! Передусім людині та дечому, чим вона послуговується: покинутій церкві, воротам, дорозі. Особливо пройняв (бо для розділу справді малий) розділець “Чолом тобі, княжий Львове!” Додам лише, що це місто Василевих і моїх студентських років. Тут від віночків пов’язаних з містом Лева дат, прізвищ, порівнянь із іншими містами Європи – та навіть назв його різними мовами – вдумливий читач, що бодай один раз стісував і свої обцаси об його розмаїтий брук, може просто очманіти.
Відстань і час все ж притуплюють почуття. Ми з автором збірки вже з горбочка, як казали у моєму селі. Тепер, гадаю, майже не кажуть. Просто нема кому, бо повмирали і повиїжджали. Попри все – життя триває. Скрізь.
Редакційні обмеження – річ потрібна. А ще й редактор зайвину повикраює. Якщо б не це, то Ваш покірний слуга, шановний чительнику, закраяв би Вашого часу ще більше.
До слова. Збірку завершує повість “Чотири бочки токаю” на 176 сторінок. Лексично вона без перебільшення багатюща, і водночас хронологічно обмежена та сюжетно вміло сконденсована. А ще, додам, політично узагальнювальна, навіть пояснювальна, коли її проектувати на різночасові й переважно дуже непрості українсько-польські відносини. Письмак цих рядків, шановний читачу, просто мав би чималі труднощі гармонійно поєднати свій скромний аналіз її з оглядом малої прози. Власне, не лише лексично, але й художньо, навіть епосно. Тут вона – даруйте старому таку оксюморонність – аж непристойно багата. А тому цілком заслуговує окремої розправи. І ця не надто забариться, йму віру.
І насамкінець моє, цілком заслужене Сhapeau monsieur авторові збірки, як частенько висловлюють комусь і вдячність, і визнання, і повагу літнього віку шляхетні й зазвичай побожні квебекці, шанобливо скидаючи правицю навіть до непокритої голови.
Share on Social Media
