Новий Шлях.
Минулого року до Канади приїздив славетний лірник і кобзар, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України Василь Нечепа. Народжений в козацьких краях, біля містечка Носівка Чернігівської області. На професійній сцені Василь Нечепа – вже 30 років. Окрім десятків щорічних сольних концертів, пан Василь працює із національною капелою бандуристів. Про своє життя Василь Нечепа радо поділився із “Новим Шляхом”:
“Ізмалечку мене грі на скрипці вчив Олександр Сопіга – фронтовик першої світової війни. Побачивши високу європейську культуру під час війни, він мені, семирічному хлопчику, наказав, що я повинен бути скрипалем і співаком, щоби берегти і примножувати славу нашої великої української культури. Я був йому як син. Після закінчення школи я переїхав до Чернігова і понад 15 років там мене вчили співу два фронтовики вже другої світової війни, орденоносці, випускники київської консерваторії – Любомир Андрійович Глінка і Леонід Миколайович Пашин, останньому я встановив меморіальну дошку в Чернігові.
Я кобзарюю 30 років – кожен рік по 100 концертів. Проїхав 40 держав, виступав у 35 столицях. До 200-ліття Тараса Шевченка я відспівав 200 концертів. І на Майдан їздив, коли горіло все, і в Москву. Для мене кобзарювання це обряд.
Своїм життям я продовжую творчість свого вчителя – Олександра Самойловича Корнієвського, який вчив мене грати на лірі. Завдяки його науці я зміг відродити репертуар славного лірника Гребеня, учня Терешка Пархоменка, після того, як мені вручили його пісні на концерті у 90-х роках. Йому я відбудував меморіальну хату-музей в селі Дмитрівка, де він жив, і де навіть його оригінальна піч збереглась.
Також я видав книжку “В рокотанні-риданні бандур” (2006) і тепер куди не приїду – вона всюди. У нас задача зробити її дешевою, щоб школяр музичної школи міг її купить і почитать, про що пише Корнієвський.
У нас в Україні є Національна спілка кобзарів, яку ми створили у Львові в 1990 році. Проте коли постала нова, концертна бандура Корнієвського, в кобзі ніби відпала потреба. Тому в Спілці кобзарів України кобзарів немає, хоча поіменно назвати їх можу. Наприклад, Володимир Кушпет є кобзарем-лірником, викладає в Стрітівській вищій педагогічній школі кобзарського мистецтва біля Києва.”
Про чернігівську, київську і харківську школу бандури
Відомо, що в Канаді переважно грають харківським стилем – двома руками на харківських бандурах (так, як Віктор Мішалов). Про харківську і стару концертну (т. зв. київську) кобзарські школи знають всі. А про стару чернігівську школу знають дуже мало. Тому ми попросили пана Василя розповісти нам, що ж розрізняє три школи. Василь Нечепа:
“Чернігівська бандура – пра-пра-прабабуся сучасної бандури. На її основі Олександр Самойлович Корнієвський створив сучасну (київську) бандуру. Спочатку в чернігівській було 16 приструнків, не було чорних клавіш (так, як в роялі) і струни були “з розливом”. Тобто, якщо я сьогодні не пограю і завтра не пограю, то в неділю я на струни вже не попаду. А Корнієвський прибрав розлив, однаково зафіксував струну і поміж приструнками добавив ще приструнок – получився хроматин (по пів-тону), і поставив демпфер (перемикач). Проте в 1937 році його забрали і кинули до в’язниці на 10 років за витвір “националестического инструмента”. Через 24 роки (у 1961 році) він повернувся. Зараз ці бандури можна побачити на сцені, але фабрики, де вони виготовлялися, вже немає.
Отже, сучасна концертна бандура є хроматичною, тому на ній можна грати Баха, Бетховена, і таке інше. Так, як грає Мішалов, на чернігівській не заграєш. Була ще одна кобзарська школа – зінківська, або харківська, яку розробив Гнат Хоткевич. На ній можна грати двома руками.
Є потреба у популяризації чернігівської школи бандури, тому що харківську бандуру і харківський стиль популяризують всі, а оцей напрямок дуже мало популяризовано. Це такий чисто український інструмент.”
Про учнів
Дізнавшись про величезний досвід у кобзарській справі, ми поцікавились, чи немає у пана Василя учнів, аби передати його знання та вміння наступним поколінням українців.
“В Чернігові у мене є кобзарський гурт “Соколики” і за 25 років через нього пройшло більше 400 бандуристів, а в чернігівській обласній філармонії я створив капелу бандуристів.
У 88-му році в Київ приїхали з Америки Браян Черевик, Стенфан Шонфельд і Девід Купер, щоб у мене навчиться грать на лірі. А до нас у Чернігів не пускали, бо там військовий аеродром. Привезли їх з КГБ-стами на тиждень, поселили в готелі недалеко біля мене і ми в філармонії проводили уроки. Я тоді для них замовив дві ліри, вони недорогі були – за 600-700 рублів – і переслав через Товариство України. Девід Купер і Браян Черевик були з консерваторською освітою і опанували ліру, а Стенфан Шонфельд ні, він був інженером.
А тоді до мене приїхав світовий музикант Олег Оловніков. Це віолончеліст, який закінчив київську аспірантуру як віолончеліст-симфоніст, грав весь репертуар написаний для віолончелі в усі часи. І він попросив мене навчити його робити вібратто (коли звук переливається і трохи міняє висоту).
А ще в мене є кандидат, посланий Богом. Це мій онук Михайло, йому зараз 7 років. З року він грає на лірі, співає. Ще в мене Маруся є, два роки їй, вона хвилин 15 пограє і все. І Одарка в мене є 19-тилітня, але ця не буде музиканткою, я зразу бачу. Та і Маруся не буде. А мого Михайла я поведу до Володимира Кушпета в Києві, щоб навчити грать із харківською, такою, з якою його тато закінчив консерваторію. Оце хлопець сам просить поспівати. Це буде діло. Ми на ювілей перемоги Конотопської битви приїхали, там його запитали, ким він хоче бути, а він шаблю взяв свою і відповів “я буду як дід – великим співаком, кобзарем і козаком. Буду свою землю боронить”.
Ще одного студента я навчив на лірі грати, коли працював в Міжрегіональній академії управління персоналом. Там з’явився такий настирний хлопець, Андрієм звали. І я йому сказав, що якщо він хоче навчитися, то повинен сам мене знаходити в Академії. Я так до Корнієвського їздив і він мене вчив. Так що на лірі я передав знання.”
Але, як каже пан Василь, людину просто так не навчиш – вона повинна захотіти навчитись. “Для того, щоб навчить людину, вона повинна цього захотіть. Якщо людина хоче, то вчитель їй це передасть. Я за своїми вчителями ходив, як за іконами, – за Пашиним, Глінкою, до Корнієвського їздив, і 10 років до Олександра Сопіги змалечку, з першого класу ходив щодня після школи.”
Трішки історії
Пан Василь також поділився з нами цікавинками з історії кобзи та ліри:
“Десь в 90-тих роках в селі Стрітівка (Кагарлицький район Київської області) Василь Степанович Литвин разом з Борисом Олійником створили кобзарську школу для хлопчиків з 5 років. Школа в системі Міністерства освіти. Там хлопці живуть, їх вчать, як на сучасній концертній бандурі грати, як писати вірші, як жити, майструвати і як куліш варити. І по закінченню вони отримують диплом музичної школи.
Віктор Мішалов у своїх наукових працях пояснював, що Батурин розділив Україну на дві школи – чернігівську і харківську. Чернігівська як була, так і лишилась. В 1911 році убили останнього чоловіка з чернігівської школи – Терешка (Терентія) Пархоменка. А харківську вдосконалили, розвинули, добавили струни, і школа отримала великий розвиток.
На лірах грали ще за 12 тис. років до н.е., це показано на фресках кам’яної могили. В 11 столітті струни для лір робили з кишок – витягували, натягували, сушили, розтягували, і грали. Це давня музика.
Також ми бачимо козака Мамая з кобзою – це дохристиянський музика, інструмент якого подібний до того, що зараз в Мішалова в руках. І на фресках Софіївського собору є чернігівський кобзар з інструментом. Кобзарі мали дуже довго вчиться, прислужувати пан-отцю, прати, на господарстві працювати і обов’язково скласти іспит з лебійської мови. В кобзарів взагалі була мова така, що її ніхто не міг зрозуміти – індійська. При зустрічі кобзарі говорили “ку день клеві лебень” – добрий день. А відповідь була “кобітобі кудень клевити”. Пісні співали цією мовою: “коли б мені мукси сяна, а до мукси ще тирина, і бутельбух вовчану, каравана чорнобрива”. Ніхто зі зрячих не міг знати, про що говорять сліпі. Я в Москві заспівав цю пісню видатному вченому Віталію Фурніці (він закінчив університет в Індії і санскрит знав), а він каже “козаче, не треба дурить, розказуй так як є – “коли мені” – “якби мені”, “мукси” – “хліб”, “сян” – старослов’янський обряд, “церковний”, а до мукси ще “тирину” – “сир”, а “бутельбух” – “пляшка”, а “вовчан” це “пиво”, а “каравана” це “дівка”, а “чорнобрива” це сучасне слово.” Тому й виходить “коли б мені хлібець святий, а до хліба трохи сиру, а до сиру пляшку пива, а ще й дівчина чорнобрива”. Ми, кобзарі, співали таких пісень, це лебійські пісні життя. І ото старий сидів і таке співав людям.”
Сьогодення
За словами пана Василя, “Кобзарство це – дух нації. І наша задача українська у широкий світ поширювати наші знання. Це те, що робили кобзарі – сліпий кобзар йшов поміж людей і розказував правду. Українські митці зараз також повинні нести цю правду. У нас в Україні нема однодумання, у нас тріщина, а тріщина така, що в нас нема єдності. Так я і прошу українців призабути трохи, в якій частині України вони народилися. Ненька у нас одна.”
Share on Social Media
