Юрій Білінський, Новий Шлях – Українські Вісті.
Вадим Красноокий, чиї виступи останнім часом прикрашають чи не усі значні концерти в українській громаді Онтаріо, – не лише видатний музика. Вже багато років він працює як продюсер, а тепер вирішив отримати справжню продюсерську освіту. Зараз Вадим проходить інтенсивну програму з музичного бізнесу у Humber College, в яку входить стажування у одному з провідних канадських музичних колективів чи фестивалів. Ми зустрілися з Вадимом перед його цьогорічним виступом у Centennial Park на святкуванні Дня Незалежності України.
Ви вже багато років у продюсерській справі, як у Вас виникла потреба вчитись цьому?
Тема музичного бізнесу мені знайома, але канадський погляд на це зовсім інший і багато на що у мене зараз відкриваються очі, все розкладається по поличках. Ми в Україні все робили інтуітивно. Я один з тих людей, які створювали сьогоднішній український шоу-бізнес, який все ще дуже недорозвинутий по світових мірках. Особливо українські артисти завжди мали свої ілюзії, хоча вони на те і артисти, що живуть у своїй реальності. З іншого боку, я відчуваю, що у мене є явна перевага в порівнянні з тими молодими канадськими хлопцями і дівчатами, з якими я вчусь, бо у мене вже є досвід у цій галузі.
Що робилось і робиться неправильно в українському шоу-бізнесі?
В Україні довгі роки взагалі не було ніякої державної підтримки для шоу-бізнесу. Перший закон у цій галузі, про україномовні квоти для пісень на радіо, був прийнятий менше, ніж два роки тому. Канадський досвід тут дуже цікавий і можна проводити певні паралелі з Україною, тому що Канада теж знаходиться поруч із великим ринком, з яким також нема мовного бар’єру – Сполученими Штатами. Усіх англомовних канадських музикантів, як тільки вони доростали до якогось рівня, просто купували в Штати, і вони ставали американськими зірками. Десь років тридцять тому уряд це зрозумів і почав проводити протекціоністську політику, вливати бюджетні кошти в цю сферу. Це дало результати через роки і зараз у Канаді є багато світових зірок. Раніше були хіба такі зірки, як Paul Anka, Neil Young, Brian Adams, Celine Dion та Leonard Cohen, про яких було широко відомо, що вони – канадці. А з 1990-х у світових чартах з’явились уже десятки канадських артистів, серед них Avril Lavigne, Shania Twain, Nelly Furtado, Barenaked Ladies, Alanis Morissette, Justine Biber, Drake, Tragically Hip. Хоч вони зазвичай і переїжджають ближче до роботи – у Голівуд чи Нью-Йорк, але залишаються канадськими громадянами, платять канадські податки. Але найголовніше, що всі знають їх як канадських артистів і це дуже хороша реклама для Канади як музичної країни. Канада – невелика країна за населенням, але канадський музичний ринок – шостий у світі, це серйозний результат. Скільки тут відбувається фестивалів, скільки створюється музики, тут дуже багато артистів. Цей досвід дуже цікавий для України.
Чому в Україні ще досі нема зірок світового масштабу, можливо справа у мовному бар’єрі?
У нас є багато талановитих музикантів, яких дуже любить українська публіка. Наприклад, Океан Ельзи в Україні збирають на стадіонах більше людей, ніж будь-яка закордонна зірка, коли приїздить до нас. Але вони не знайшли виходу на західного слухача. Втім, зараз вже є гурти дуже високого рівня, які співають в першу чергу англійською мовою і досить якісно співають, такі як The Hard Kiss. Їхній продукт – абсолютно світового рівня. Там може бути питання акценту, але чимало європейських гуртів теж співають з акцентом.
Що нового Ви дізнались на курсі музичного бізнесу?
По-перше, я мав досить приблизні знання про шоу-бізнес, які я раніше отримав самотужки. А виявилось, що багато що працює не зовсім так. Крім того, Канада має свою специфіку порівняно зі Штатами. Цей курс мені допоміг побачити всю картину бізнесу від початку до кінця – що треба робити з артистом, який починає, а що – з артистом, який уже щось створив. Що треба зробити, щоб продукт був не тільки якісним і цікавим, а ще й успішним. Я знайшов відповідь на питання, яке мене завжди цікавило – чому з сотень талановитих артистів і в Канаді, і в Україні тільки одиниці стають супер-успішними. Практично в усіх випадках великий успіх артиста це робота команди людей, з яких частина взагалі не артисти. Це – правильне розуміння, що артист створює, для якої публіки, як до цієї публіки це донести. Дуже рідкі випадки, коли артист сам собі менеджер і розуміє, як це все працює. Тому що це дві різні справи, які одна одній заважають.
Тобто, якщо дати кожному талановитому артисту правильний менеджмент, то кожний може стати успішним в шоу-бізнесі?
Однозначно. Просто може бути різний рівень успішності і не всім артистам потрібно бути світовими зірками.
Але є й інша крайність – беруть абсолютно нікого і роблять з них успішних зірок тільки за рахунок успішного менедменту.
Не можна сказати, що в таких випадках беруть зовсім нікого. Можливо, беруть ще несформованих артистів. Але все одно їх відбирають з великої кількості талановитих. Є варіанти, коли менеджер створює весь продукт, відбирає музикантів і робить з них зірок. Але все одно не відбирають тих, які не вміють співати чи танцювати. Обов’язкова умова, і це те, чого не вистачає більшості артистів, це готовність дуже багато працювати. Тому що дуже часто перші успіхи засліплюють і на цьому кар’єра багатьох артистів закінчується. Нас вчили як музичних менеджерів одному з основних правил – ніколи не починайте працювати з артистом, який не готовий вкладати себе в проект настільки ж, наскільки ви готові себе вкладати. Тому що це робота дуже важка з музичної і артистичної точок зору.
На якому рівні співає Джастін Бібер?
Це – світовий рівень, об’єктивне мірило його успіху. Публіку можна надурити в короткій перспективі, але він залишається великим артистом вже багато років. У музиці найбільший ризик, що завтра ти можеш стати нікому не цікавим. Не можна втрачати форму, треба весь час публіці давати щось більше. Тільки великі артисти роблять це. Крім того, помилково міряти артиста тільки вокальними здібностями. Є люди, які фантастично співають, але не стають великими співаками. А, наприклад, канадець Леонард Коен співав трошки повз ноти все життя. Але він створював образи в своїх піснях, які запам’яталися людям. І його пісні переспівуються вокалістами, які співають набагато краще за нього. Ці пісні живуть і будуть жити, оце великий артист.
Чи є в Україні поп-співаки рівня Джастіна Бібера?
Є потенційно такі, але їм важко вийти на певний рівень. Ця сфера відвертої поп-музики у нас була традиційно російськомовною, і там співаки легше за інших переходять на російську, тому що треба заробляти гроші. Вони завжди їздили в Росію, частина там залишилася, а ті, хто не залишився, все одно співає російською. Наприклад, Іван Дорн, який став дуже знаменитим. Він завжди підкреслював, що він – український артист, але зараз він розійшовся з українською публікою, тому що в цій конфліктній ситуації, коли йде війна, люди в Україні очікували, що він буде підтримувати своїх більш відкрито. А він хотів і нашим, і вашим, а так не буває.
Як Ви ставитесь до українських співаків, які співають в Росії?
На жаль, а може і на щастя, це той момент, коли треба робити вибір, хто ти, з ким ти. Артист повинен розуміти, де знаходиться його публіка, для кого він співає. Культурний простір був довгий час спільним для України і Росії, і це було погано, тому що він був російським. Тепер українська сцена відокремлюється від російської, все більше і більше українців слухає в першу чергу українських артистів, все більше і більше російські артисти будуть сприйматися як чужі. Наприклад, Ані Лорак і Таїсія Повалій повинні якось відповідати за свої звання Народної артистки України. Вони зараз в дуже складній ситуації, тому що їхні гроші – в Росії. І відмовитися від грошей через любов до України, це мабуть найскладніше, що може зробити артист. Відповідно, я розумію тих, хто не зміг зробити правильний вибір, але їхня публіка робить для себе висновки, їхня популярність зараз в Україні дуже сильно зменшилась. Тому що люди гинуть на війні. Зараз українські артисти вже в більшості готові заповнити усі музичні ніші, робити україномовну музику з нуля. Є тиск громадськості, щоб виконувався закон, прийнятий Верховною Радою, є дуже багато небайдужих, які моніторять, тиснуть на радіостанції і створюють їм проблеми, якщо ті не виконують закон. Найбільш динамічна частина – це молодь. Ті, хто народився на зорі Незалежності, їм уже по 27 років, це вже серйозна частина суспільства, яка впливає на процеси. Україна дуже динамічно розвивається – незважаючи на всі ці кризи, а часто завдяки ним. Українці звикли жити в тонусі і ніколи не розслаблятися.
Що Ви думаєте про політичні амбіції Святослава Вакарчука [Це питання було задане до того, як 24 серпня стало більш зрозуміло, що Вакарчук швидше за все не буде висуватися кандидатом на наступних виборах президента]?
Наскільки я його знаю, він би цілком міг їх реалізувати. Питання в тому, коли він буде до цього готовий і чи він сам цього хоче. У мене багато років є враження, що він до цього йде. Але якщо він піде у серйозну політику, це буде політика абсолютно нової генерації, з абсолютно іншого тіста, порівняно з усім, що там є зараз. І очевидно, буде дуже важливо, чи буде достатньо нових людей для його команди. Я впевнений, що Вакарчук розуміє цю проблему, бо він дуже розумний хлопець і знає українську політику краще за мене. Виглядає так, що він на ці президентські вибори не піде.
Є думка, що за тої системної корупції, яка склалася в Україні, потрібен дуже рішучий президент, який би винищив корупцію сокирою. Чи готовий до таких дій Вакарчук?
Я сподіваюсь, що до винищення сокирою не дійде. Таких настроїв в Україні достатньо, на українського Піночета знайдуться кандидати з тих, хто воював. Це великий ризик, тому що Піночет, це досить рідкий приклад того, коли диктатор насправді налагодив економіку. Та якою ціною це було досягнуто, чи ми хочемо платити за це тисячами людських життів? Але водночас, щоб побороти корупцію, значну частину сьогоднішніх політиків треба пересадити.
Чи готовий Вакарчук ув’язнити значну частину нинішніх можновладців?
Я не знаю його настільки близько, щоб відповісти на це запитання. Але принаймні ясно, що наступна президентська кампанія буде дуже брудною і якщо він піде на президента, його обіллють таким брудом, що потім буде важко відмитися. Тому є питання, коли Україна буде готовою до Вакарчука-президента. Для цього потрібний мабуть інший політикум, а суспільство до цього набагато більш готове.
Share on Social Media
