Тарас Добко, Український Католицький Університет.
Спочатку як людство ми перейшли від кризи в однині до криз у множині, і, нарешті, – до глобальної кризи.
У вересні минулого року Папа Франциск звернувся до світової громадськості з ініціативою об’єднатися довкола Глобального договору про освіту (Global Compact on Education), який «потрібен для того, щоб навчити нас універсальної солідарності та новому гуманізму». Підписання пакту відбудеться 15 жовтня 2020 року в Римі. На даний час напрацьовано Instrumentum Laboris — робочий документ, який висвітлює суть та контекст цієї ініціативи, а також пояснює місію і візію глобального освітнього договору.
Ініціатива Папи Франциска є логічним продовженням його глобальних починів, чий сенс найвиразніше висловлено в енцикліці «Laudato Si» (Славен будь. Про турботу за наш спільний дім). У ній подано запрошення долучитися до вирішення наявних екологічних проблем на євангельських засадах. Примітно, що енцикліка стала першою, переклад якої на українську мову було оприлюднено на веб-сторінці Святої Столиці.
Однією з ключових думок енцикліки «Славен будь» є теза, що подолання основних екологічних викликів нашої планети і забезпечення сталого розвитку людства не є лише технологічною задачею, виконання якої залежить передусім від відкриття нових джерел енергії, винайдення нових енергозберігаючих технологій, пристроїв та інших винаходів. Не вистачить також суто політичних кроків, навіть на глобальному рівні, коли країни візьмуть на себе зобов’язання дотримуватись правил гри, дружніх до нашої планети та стану її здоров’я. На думку Папи, необхідно навернення людини, переоцінка нею своїх цінностей, яка врешті приведе до докорінної зміни сприйняття, ставлення і поведінки, способів взаємодії між людьми і природою, навіть самоусвідомлення людини та її місця у світі. Відмова від традиційних правил економічної поведінки, опанованої споживацтвом і гонитвою за прибутком як єдиним мірилом економічної успішності, від культури відходів, яка швидко знецінює речі та перетворює їх на сміття, від ментальності індивідуалізму з її недооцінкою спільноти, солідарності та взаємозалежності та похідним від неї культом негайного задоволення — усе це є передумовою для сприйняття планети як нашого спільного дому, за який всі ми відповідаємо і зобов’язані оберігати.
Як наслідок, Папа закликає до екологічного навернення, тобто «зміни серця», щоб ми могли «почути як крик землі, так і плач бідних». Відтак на сторінках енцикліки він викладає моральні передумови «інтегральної екології», яка охоплює екологію довкілля, економіки та суспільства, екологію культури, повсякденного життя та екологію людини з її наголосом на людській гідності, спільному добрі, справедливості між поколіннями і сталій природі людської істоти.
Трансформація ментальності, зміна серця, навернення, нове самоусвідомлення — це все плід освіти та освітніх практик. Папа Франциск наголошує, що справжня освіта — «це не лише наповнення голови концептами, а навчання тому, як вживати три мови: розуму, серця і рук». Завдяки освіті людина вивчає знання, вишколює практичні навички і формує ціннісні ставлення. Лише так вона стає освіченою людиною, а не ходячою енциклопедією, професійним інструментом розв’язання практичних задач, чи безпорадним мрійником. Лише освічена людина спроможна на творчість, лідерство, самозарадність, відповідальне і зріле ставлення до інших людей, природи і Бога, здатна «переступити через розбрат і чвари, відновити тканину стосунків задля більш братнього людства».
Здавалося б, з початком нового тисячоліття перед людством відкривалися нові обнадійливі перспективи. Та навіть побіжний погляд на теперішній стан глобальної політики, економіки, довкілля, міжнародної безпеки, експансії технологій, забезпечення прав людини, охорони здоров’я та інших сфер життєдіяльності спонукає до скромності та зречення будь-якого тріумфалізму. Спочатку як людство ми перейшли від кризи в однині до криз у множині, і, нарешті, – до глобальної кризи. Ми, таке враження, стоїмо на порозі ідеального шторму — в умовах досі незнаних складнощів і небаченої невизначеності.
Не дивно, що Папа Франциск наголошує на «‘освітній надзвичайній ситуації’, що засвідчено невдачами у наших зусиллях формувати людей зі здоровим глуздом, здатних співпрацювати з іншими і наповнювати своє життя сенсом». В таких надзвичайних обставинах освіта стає «спільною справою», res-publica і вимагає об’єднання зусиль учнів і студентів, вчителів і викладачів, батьків і родин, бізнесу і мистців, уряду і неурядових організацій, благодійників і релігійних організацій. Папа наводить відому африканську приказку, що «для отримання дитиною освіти потрібне все село», і закликає зацікавлені сторони творити найрізноманітніші союзи для зведення глобального «освітнього села».
Виконання такого завдання в кризових умовах — справа непроста. На думку Папи, вона потребує відваги. По-перше, відваги поставити особу в центрі «освітнього села», по-друге, творчої і відповідальної відваги віддати цій спільній справі найкращі сили і, по-третє, наважитися формувати людей з настановою служіння у своїх спільнотах.
До чого таким чином запрошує Папа Франциск?
Дозволю собі припустити, що, по-перше — до розуміння освітнього середовища не лише як засобу підсилення економічної вартості та конкурентоспроможності індивіда на ринку праці, його спроможності до працевлаштування в економіці знань і, як наслідок, придатності сприяти загальному економічному зростанню. Освіта теж не має зводитися до індоктринації навіть у нейтральному сенсі цього слова — забезпечувати національну і культурну інтеграцію індивіда, а також його громадянську лояльність. Справжня освіта ґрунтується на комунікації цінностей, а не нав’язуванні молодій людині рамок штивної ідентичності. Освіта передбачає поцінування і живий досвід гостинності, солідарності, дружби, емпатії і співчуття, краси і інших життєдайних цінностей. Така особа спроможна на діалог у правді, красі та добрі, переступати межі набутої ідентичності та впізнавати в інших своїх братів і сестер, незважаючи на їхнє етнічне походження, національність, соціальну роль, майновий стан, мову, релігію, стать та інші відмінності.
В такому освітньому середовищі молода людина здатна усвідомити не тільки те, що і як вона повинна робити у суспільстві, а й знаходить відповідь на питання чому. Слід звернути увагу на засадничу відмінність між двома підходами до базової навчальної настанови. Є «постмодерністська педагогіка», яка сповідує ціннісно-нейтральний підхід і одним з найбільш продуктивних способів інтелектуального спілкування вважає іронію і гру. Це нібито дозволяє зберегти здорову критичну дистанцію зі змістом навчання і особою викладача, демократизувати стосунки, уникнути інфантильного підпорядкування його авторитету. Тіньовою стороною медалі є поширення саркастичного ставлення до змісту навчання, небезпека зарозумілості та зверхнього ставлення до текстів і їх авторів. І, що найгірше, втрата спроможності вільного від упереджень сприйняття цих текстів і висловлених в них ідей, без чого, наприклад, неможлива будь-яка серйозна праця з джерелами. «Класична установка» шанує текст і його автора. Якщо хтось прагне чогось навчитися, має прислухатися до мотто Сократа «Я знаю, що я нічого не знаю». Без такої настанови пошанування є ризик, що молода людина може втратити здатність набувати переконання, досвідчувати причетність, приналежність і вкорінення, а відтак долати анонімність, і зрештою знаходити відповідь на питання «чому» — а це засадничі речі для досягнення інтелектуальної і людської зрілості. Так молода людина зможе відчути себе в центрі навчального процесу як його ціль, а не засіб.
Одним з ключових завдань освітнього процесу є також відкривати перед молодою людиною перспективу спільного добра. Що її взаємодія зі світом не зводиться до захисту її приватних інтересів, самозбереження і самовиживання, утилітарного використання чи корисливого отримання задоволення. Світ є більшим за проекцію мого дорогоцінного «Я».
Девід Брукс у книзі «ДНК особистості» змальовує перехід від культури скромності до культури «Великого Я», від культури, що спонукає нас ставитися до себе скромно чи навіть забувати про себе заради вищої цілі – до культури, що заохочує людей вважати себе пупом Землі та центром Всесвіту. В одній парадигмі нас запрошують бути «більш скептичними до власних бажань, краще усвідомлювати власні вади, більше зосереджуватися на боротьбі зі своїми недоліками та перетворенні слабких сторін на сильні. Люди цієї традиції менш схильні вважати, що потрібно обов’язково негайно ділитися з усім світом кожною думкою, емоцією чи досягненням… Люди, які так живуть, вірять, що характер не є чимось природженим чи тим, що виникає мимовільно. Щоб виховати характер, потрібні зусилля і майстерність. Він вибудовується не лише завдяки самообмеженню і труднощам. Його також лагідно виховують любов і радість… Жодна людина не здатна навчитися володіти собою без сторонньої допомоги…, щоб раз у раз перемагати егоїзм, гординю, жадібність і самообман. Кожному потрібна рятівна допомога ззовні – з боку сім’ї, друзів, попередників, правил, традицій, інституцій, взірців, а для віруючих — від Бога». Унаслідок зсуву до «Великого Я» змінилися вихідні уявлення про людську ідентичність, згідно з якими наше глибинне «я» — досконале. «Від природи існує хороше істинне „я“, якому можна довіряти, з яким звірятися і встановлювати з ним зв’язок. Особисті відчуття — це найкращий путівник із питань, що добре, а що зле». Від традиції змагання з собою задля відкриття і творення себе кращого відбувається перехід до культу саморозкріпачення, самовираження, самоздійснення і самозвеличення.
Щоб не піддатися антикультурі «Великого Я», потрібно знайти щось більше від себе, чому ти готовий послужити і заради чого жити. Людина не може повноцінно жити без ідеалів, які її надихають, заряджають енергією, заводять. Усвідомлення певного ідеалу може стати моральним джерелом, яке надихне молоду людину, дасть силу чинити добро і ставати доброю. Моралізаторство, що надає моральні інструкції, але не спонукає любити те, що добре, є безсилим допомогти людині в емансипації від себе самої. Іноді треба напружитися і звільнитися від себе, щоб відкрити реальність і нею захопитися.
«Служіння має стати не просто одним з багатьох видів діяльності, а засадничим методом, з поміччю якого передається все знання і набуваються всі вміння». Вже замало задовольнятися освітою для служіння. Сама освіта, на думку Папи Франциска, має стати різновидом служіння, «завдяки чому наші брати і сестри стають як дорогою, так і метою освіти». А оскільки «служіння є опорою культури зустрічі», навколо освіти як служіння зможуть об’єднатися та об’єднати найкращі сили всі, кому небайдуже майбутнє людства і його спільного дому.
Share on Social Media
