Микола Третяк для Нового Шляху, Київ.
24 грудня у видавництві “Смолоскип” в Києві відбулася наукова конференція “Треті Чорноволівські читання”. Її було присвячено вісімдесятій річниці від народження видатного українського політика, дисидента, публіциста В'ячеслава Чорновола. А також – виходу друком десятого тому його вибраних творів.
Постать Чорновола нині актуальна для нас, звісно, зовсім не тільки через круглу дату. В'ячеслав Чорновіл був тим політиком, котрий десятиліття тому ставив на порядок денний питання, що з ними нам доводиться мати справу сьогодні. “Анонсував” теперішні проблеми й біди – від зрадливості регіональних кланів і кримської “міни”, до потреби структурних реформ української демократії чи “неочікуваної”, як дехто каже, російської агресії. Чорновіл був рідкісною в нашій політиці людиною – не вихідцем із номенклатурних, кримінальних чи олігархічних кіл. Втілюючи таким чином так і не реалізований досі в Україні шанс на альтернативну державну еліту. Нарешті, знову багатьом стало зрозуміло, наскільки безцінним є досвід боротьби В'ячеслава Чорновола з російським імперіалізмом у його радянській модифікації. І не просто досвід боротьби, а досвід перемоги.
Отож, важливою і позитивною подією стала зустріч і дискусія дослідників спадщини та біографії Чорновола.
Шістдесяті-сімдесяті:деталі подій
“Я радий, що сьогодні зібралося стільки людей, зацікавлених В'ячеславом Чорноволом” сказав у привітальному слові на початку конференції директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків. “Ми свідомо займаємося поширенням знань про особистість Чорновола, про його діяльність, про його роль у будівництві української держави, про його передбачення. І, видавши десятий том творів В'ячеслава Чорновола, останній із запланованих (хоч, може, ще буде й продовження), “Смолоскип” демонструє можливість завершення великих проектів – а це був справді великий проект. Ми надзвичайно вдячні упорядниці всіх десяти томів пані Валентині Чорновіл за її зусилля та за її енергію. Користуючись нагодою, я хочу сказати також про два інші видання, які готувалися досить довго. Це – “Муза і чин Остапа Луцького”, книжка, що до її підготовки долучився Василь Деревінський, який буде модерувати нашу конференцію. І ще одна книга – “Партитури тексту і духу. Художньо-документальна проза українських шістдесятників”, докторська дисертація Олега Рарицького з Кам’янця-Подільського.”
Виступила на конференції й сестра В'ячеслава Чорновола, упорядниця десятитомника, Валентина Чорновіл: “Упорядкування десяти томів – це праця, про яку я зараз згадую навіть із страхом. Тому що тепер, знаючи, як мені довелося працювати, я би, може, й не взялася за таку справу. Але ці десять томів уже позаду. І мені приємно, що не тільки твори Чорновола вийшли в повному чи майже повному обсязі, але й досліджується творчість Чорновола. Я за натурою своєю песимістка, на противагу братові. Все мені здається, що в нас усе валиться, що ніякої перспективи немає і що вся молодь виїхала за кордон і Україна ніби гине. Але коли видаються цікаві книжки, коли відбуваються конференції, на яких є молоді люди, які хочуть щось знати й видати, звичайно, це додає оптимізму навіть мені, песимістці.”
З доповіддю “Чорноволівська акція 4 вересня 1965 року” виступив історик із Тернополя, доцент Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Ярослав Секо. Йдеться про акцію протесту проти арештів української інтелігенції, яка відбулася під час прем’єри фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” в Києві.
“Ця акція була стартом публічної громадянської активності Вячеслава Чорновола. І для цілого покоління шістдесятників вона стала своєрідним маркером. Я проаналізував спогади дванадцятьох свідків і учасників: їх співставлення дозволяє виявити дві умовні лінії в тлумаченні подій. Я умовно називаю їх “лінією Чорновола” та “лінією Дзюби”. Вони доволі відмінні в деталях. Саму акцію можна поділити на кілька фрагментів. Задум, виступ Івана Дзюби та реакція на нього осіб, відповідальних за проведення заходу, поведінка Чорновола і Стуса, та, нарешті, події після перегляду фільму. За версією Дзюби, задум полягав у тому, що він у своєму виступі повинен був повідомити присутніх про арешти, які відбулися в серпні. Серед втаємничених у цей задум осіб він називає Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзя та “не пригадую, хто ще”. Є інша версія, подана Вячеславом Чорноволом. Перед початком вечора вони зустрілися, за його словами, в скверику напроти кінотеатру, де обговорювали, що “треба щось робити, якось протестувати”. Дзюба теж ішов з таким рішенням, попередньо обговоривши його, “здається, зі Сверстюком”. Домовилися, що Дзюба виступить на сцені, а Чорновіл знайде можливість підтримати його із зали. Чорноволівська версія свідчить про спланованість події та відкидає будь-яку спонтанність. У Дзюби спогади інші. Він не згадує про зустріч із Чорноволом, а каже, що перед сеансом купив із дружиною букет квітів. Цей букет зіграв певну роль: з ним Дзюба піднявся на сцену, щоб привітати костюмера, і вже скориставшися цим, виступив із промовою. Версія Чорновола про попередню домовленість має підтвердження в спогадах Миколи Плахотнюка. Той писав, що теж мав намір протестувати (разом з Олексою Сергієнком), і з цим наміром прийшов до редакції, де працював Чорновіл. На це Чорновіл сказав, що не варто поспішати й що він іще порадиться з Дзюбою. Тут бачимо знову розбіжності – чи готувалась акція кілька днів, як пише Плахотнюк, чи один, за Чорноволом? Після самого виступу, відповідно до задуму Івана Дзюби, мав розпочатися показ фільму, але реакція – сирена, вигуки, скидання Дзюби зі сцени – призвели до виступу Чорновола і Стуса. Як відомо, виступ Дзюби пітримали словами “Хто проти тиранії – встаньте!”. Кому належать ці слова? У мемуарах є два варіанти. Дзюба називає Стуса, але не наполягає на цьому. Ірина Жиленко в листі 5 вересня 1965 року до Дрозда говорить: “здається, Стус”. У Миколи Роженка так само є спогад, що це був Стус. Михайлина Коцюбинська в одному місці робить акцент на Стуса, в інших каже, що то був Чорновіл. Але багато мемуаристів кажуть саме про Чорновола. Цікавим є запис Леся Танюка. Він був одним із тих, хто вів щоденники, і під 4 вересня в нього є запис про те, як у Дзюби хтось виривав мікрофона, ревла сирена, когось ударили, гасло й спалахувало світло, підвівся Стус і закликав присутніх до протесту, а тоді почувся голос Чорновола “Хто проти тиранії – встаньте!”. Була штовханина, й Стус повторив гучним голосом це гасло “як наказ”. І люди почали підніматися. Версія Танюка найбільш рання. Співставляючи різні версії, можна припустити, що першим, хто подав голос із зали, був саме Василь Стус. У цей момент його підтримав Чорновіл і оформив думки Стуса, надавши їм певної афористичності та спонукальності. Фраза могла звучати двічі. Привертає увагу і закінчення акції. Дзюба пише, що учасники очікували арештів і навіть не підходили одне до одного, розчинившись у натовпі. Чорновіл свідчить інакше: “Вийшли ми спокійно: Іван Дзюба, Василь Стус і я”. Він пише, що якийсь час вони ходили, міцно тримаючись за руки, Хрещатиком і чекали, що їх візьмуть, але їх не брали. Стус перший пішов додому, а потім і решта розійшлися. Все це свідчить про багато відмінностей, які є в різних спогадах про акцію. Дзюба наголошує в цілому на інформуванні публіки про події – про арешти. А Чорновіл ішов далі, ніж лише інформування. Він зробив політичний крок. Це свідчить, що в середовищі шістдесятників з’явилося коло, яке взяло на себе відповідальність. Лінія Чорновола – це зміщення акцентів від інформування до активного опору. Таке розщеплення події дозволяє її по-новому інтерпретувати. Це був не просто спільний виступ Дзюби, Стуса і Чорновола, але три акції, які мали трохи різне звучання.”
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
