Оксана Коломоєць, голова ОУК
Шановні членкині ОУК, гості, сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять незабутньої Ольги Басараб, нескореної жінки-громадянки, що впала жертвою від методів польської поліційної системи 12 лютого 1924 року.
Олег Ольжич, сам будучи борцем за незалежність України, писав про своїх побратимів у цій справі таке:
Ми вийдем жорстоке зустріти,
Заховане в ранковій млі,
І стануть не луки, не квіти —
Каміння саме на землі.
І будуть: не сонце, не обрій,
А сірість похмурого дня,
(На сірім граніті хоробрі
Різьблять своє мужнє ім’я)
Шляхи — велетенські гадюки…
Невгнутий, розмірений крок…
Діла і змагання сторукі,
І смерть — як найвищий вінок.
Саме цей вірш може бути епіграфом до короткого за часом, але дуже насиченого боротьбою за національні вартості свого народу життя Олі Левицької-Басараб. Прослідковуючи за основними подіями життя Олі, ми ще раз переконуємося, як історія формує долю людини.
Ольгу Басараб знали як національно дуже свідому українку, взірцеву патріотку, громадянку з високим почуттям відповідальності за долю українського народу. І не тільки Ольга була палкою українською пат-ріоткою. Серед нашого жіноцтва патріоток було чимало, але ні Ольга, ні інші українки своїм патріотизмом ніколи не чванилися, розуміючи глибоку суть справжнього патріотизму: кожна людина повинна бути патріотом, але цим пишатися не слід, бо чистий, непохитний патріотизм має своє коріння у почутті обов’язку та відповідальності за своїх ближчих і дальших братів та сестер.
Її особистість формувалася в особливих умовах. Перш за все родина Левицьких по батьковій лінії і Стрільбицьких по материній були давніми українськими родами священників — освіченими, висококультурними, національно гордими.
Батько Олі Михайло Левицький був активним діячем у політичній боротьбі проти москвофільства і полонофільства, за культурне й економічне піднесення селянства свого повіту. Дітей своїх виховував у дусі народолюбних і козацьких традицій українського народу.
Мама Олі Савина Стрільбицька ще перед заміжжям брала активну участь у поширенні культурних українських цінностей серед молоді, була одною з перших українських вчительок Галичини, справжнім ангелом милосердя для бідних селян того часу.
А дід по мамі був запальним революціонером і демократом, і як студент філософії у Львові брав участь у барикадних боях на вулицях Львова в 1848 р. Любив він про це своїм дітям та внукам розповідати у своїй пасіці як приклад, гідний до наслідування.
Як бачимо, глибоке релігійне та національне ви-ховання йшло завжди в парі. І діти вже в дитинстві знали, що вони з поневоленого українського народу, що задля праці для нього, в любові до нього і для боротьби за його волю вони мають виростати. Ще діти читати не вміли, а знали вже твори Шевченка напам’ять. Крім того, батько гартував дітей фізично. Вони мусили вправляти руханку, ходити босі по снігу, вчив їх плавати у Стирі, заправляв бути твердими на біль і невигоди.
Самостійне життя Олі почалося ще з першого класу народної школи далеко від батьківського дому у Німеччині. Батько хотів, щоб діти навчилися чужих мов і пізнали інші краї, людей, життя. Хоч як важко було малій ще тоді Олі жити далеко від дому та батьків, але була відмінною студенткою, старанною і акуратною в навчанні. Та й пізніше показала свої здібності у діловій школі при Інституті для українських дівчат у Перемишлі, а потім і в ліцеї, який закінчила з відзнакою.
Треба сказати, що це була виняткова школа, яка виховала багато дівчат на взірцевих українських громадянок. Свою шкільну освіту доповнювала вона наполегливо читанням позашкільної лектури і не тільки творів художніх, але й світоглядних.
Твори Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Ніцше, Гайне та ін. стали основою її активного та заразом критичного й завжди шукаючого кращих доріг світогляду. Також наука чужих мов та літератури завжди притягала її, вчилася наполегливо латинської й грецької мов, читала Горація й Гомера в оригіналах.
Як і в ліцеї, так і пізніше в університеті Оля не тільки відмінно вчиться, а є і в центрі культурно-громадської праці — чи то є активним членом і організатором українських молодіжних гуртків, чи редактором часописма.
Врешті стає вона і членом товариств «Січ» і «Пласт». Саме завдяки громадській діяльності зустрічає у Львові Дмитра Басараба, який теж є активним українським діячем, випускником Львівської Політехніки, по професії інженером-будівельником. Так спільна мета у боротьбі за українську державність поєднала два серця — Дмитра Басараба та Ольги Левицької.
А був це дуже напружений час у політичному житті Галичини. Був це час, коли українська молодь переходила від мирних засобів політичної боротьби до ідей національної революції, яку проголосили в своїх резолюціях на ІІ-му Всеукраїнському Студентському З’їзді у Львові в 1913 р.
А 1914 приніс воєнний алярм. Тому шлюб Дмитра і Олі відбувся напоспіх у липні 1914 р., а потім разом з ним виїхали до форту Мальборжет у Альпах на італійській границі. Дмитро був призваний до армії.
Чоловік загинув відразу на початку війни від вибуху гранати. Це був незвичайний удар для Олі. Любила вона свого чоловіка усім своїм єством, мала надію колись створити для себе і для родини „свій дім”, якого доля не подарувала їй в юнацтві й молодості. Олі було 13, коли вмер батько, потім дід і мама, і вже в 26 літ Оля стала вдовою.
Покрив її цей удар смутком на ціле життя. Відразу навіть здавалося, що цей удар зломить її морально й фізично, як колись зломив її маму. Та глибокі громадянські інтереси врятували її від цього. Вона віддалася згодом повністю опіці раненими жовнірами, а головне українцями, розсипаними по шпиталях Відня й околиці. Напевно саме ця праця по догляду за пораненими лікувала і її глибоку рану — втрату чоловіка.
Напевне, огортаючи кожного пораненого опікою, заспокоювала біль і свого серця. За свою віддану працю вона дістала відзнаку від Міжнародної організації Червоного Хреста.
Тим часом наближалися великі події. Царська Росія розпалася, в результаті революцій і боротьби створилася нова суверенна українська держава, спочатку над Дніпром, потім і в Галичині. Оля вирішила присвятити своє подальше життя ідеї, для якої виховували її батьки, до якої шукала власних шляхів у своїх юнацько-молодих літах, для якої й жив її чоловік Дмитро.
На запрошення уряду молодої Української Республіки стає вона секретаркою українського посольства в Фінляндії. Восени 1918 р. у Галичині йшла підготовка до Листопадових днів. Нитки цих приготувань бігли з Придніпрянщини від Корпусу Українських Січових Стрільців до Відня, де знаходився тоді український політичний центр. Оля покидає вигідний пост у Фінляндії, щоб стати на службу українській справі. Австрія розсипається, різні її народи проголошують свою незалежність, між ними й Західна Україна.
Після повернення до Львова вона стає членом УВО, Української Військової Організації, що мала продовжувати у підпіллі велику традицію збройної боротьби за волю України. Треба сказати, що УВО притягувала її не тільки самою боротьбою, в якій і задля якої практично жила Оля. Тут вона зустріла знову давно знайомих людей, а самого полковника Коновальця Євгена знала добре ще зі студентських часів.
Стала вона також секретаркою філії «Союзу Українок» на місто Львів і членом гуртка «Пластприят». Як член філії «Союзу Українок» займалася організацією та культурно-освітньою працею серед українських жінок.
Та головна її праця зосереджувалася в УВО. Була це праця невидна й незнана навіть для найближчого її оточення, як свідчив її брат Северин. Неспостережливо для інших стала вона й її квартира місцем, де збігалися основні нитки краєвих і закордонних зв’язків УВО.
Трагедія, яка трапилась 9 лютого – обшук в кімнаті Ольги Басараб – стала кульмінацією її життя. Поліцією було знайдено пакет з розвідувальними матеріалами, які свідчили про те, що вона була розвідницею УВО.
Поліцейські здогадувалися, що їм вдалося заарештувати поінформованого представника укра-їнського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були «інтенсивними», інакше кажучи, із застосуванням тортур. Олю жорстоко били, викручували руки, ламали кістки. Оля знала, що живою з камери вже не вийде. Тому перед смертю ще встигла видряпати на тюремній стіні слова: «Вмираю замучена. Помстіть». А в ніч на 13 лютого Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.
Ця подія спричинила масове обурення. Кампанію протесту розпочав «Союз українок» 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Масові протести охопили українську громадськість. Навіть єврейський клуб виступив до польського уряду з вимогами створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в’язнів у польських в’язницях.
Польська влада змушена була розпочати слідство. І на дев’ятий день після трагедії поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці. Офіційне повідомлення про самогубство було одразу ж опротестоване громадськістю – в’язничні ґрати знаходяться надто високо, щоб Ольга Басараб самостійно змогла прив’язати зашморг. До того ж під час медичного обстеження було виявлено сліди тортур. Тому українська громадськість була переконана, що Ольга померла після тортур, а повішення уже було інсценоване поліцією. Так трагічно обірвалося життя одної з найяскравіших постатей українського жіноцтва.
Ольга Басараб відмовилася складати зізнання, не назвала нікого із своїх однодумців – членів УВО. Вона стала прикладом для багатьох наших жінок і дівчат, що сповідували ідеї українського націоналізму, ставши на шлях боротьби ОУН і УПА.
Беручи собі за приклад посвяту й жертовність Ольги Басараб, наше славне жіноцтво без хитання узяло на себе тягар і знегоди, пов’язані з боротьбою проти жорстокого й підступного ворога Української Нації.
Пам’ять про Олю Басараб жива і тепер. Ім’ям героїні сьогодні названо чимало жіночих товариств та об’єднань українок у всьому світі. Щорічно й на чужині, а навіть в часи совєтські, в умовах глибокого підпілля в Україні вшановувано славну дату Ольги Басараб.
Могила Ольги на Янівському цвинтарі у Львові впродовж багатьох років була місцем паломництва тисяч українців, а її життєва постава – прикладом для наслідування нових поколінь революціонерів. На могилі Героїні молоді патріоти складали і складають присягу бути вірними її заповітам, ідеям УВО та ОУН.
На честь Героїні піснярі складають пісні, поети оспівують її славне ім’я. Тому хочу закінчити свою доповідь віршем Лесі Храпливої.
Ользі Басарабовій
Леся Храплива
Якби ми могли так,
Якби мали силу,
Пташкою злетіли б
Над Твою могилу.
Всі ми розказали б,
Що не вмерло діло,
Що життя за нього
Віддала Ти сміло.
Ми Тобі сказали б,
Що в чужому краї
В серці Україна
В нас завжди вітає:
Що хоч Ти навіки
Очі вже закрила,
Любимо Вкраїну,
Як і Ти любила.
Share on Social Media
