Пам’яті Миколи Мороза присвячується

    Mykola with Chrystia, semi-retired and travelling

    Уляна Глинчак для Нового Шляху – Українських Вістей.

    Нещодавно українська громада Торонто провела в останню дорогу відомого канадсько-українського бізнесмена, мецената і засновника спільного українсько-канадського підприємства “Кобза”, активного діяча в розбудові та збереженні української музичної культури, світлої пам’яті Миколу Мороза.

    Інженер-будівельник за професією, український патріот за покликанням, Микола Мороз завжди знаходив можливості бути корисним своїй громаді.

    Вікіпедія має сторінку про Миколу Мороза, де коротко описана його діяльність: “Микола народився в Гамбурзі (Німеччина) 1945 року. Батьки Миколи — Григорій Мороз та Катерина Мороз (Мохнушко), родом з села Миколаївка Буринського району, котрі свого часу залишили рідні терени, емігрувавши за кордон. У віці 22 років Микола переїздить до Канади.

    Mykola Jump in Germany

    Із 1982 року почав займатись будівельними інвестиціями. Вперше приїздив в Україну 1982 року.

    “СП Кобза (Україна-Канада)” було створене в Києві в грудні 1988 р. Миколою Морозом (фірма “Ластівка”) та головою Фонду Культури Борисом Олійником для популяризації української культури у світі. Воно спеціалізувалося на музичній діяльності і активно діяло у 1988—1996. У цей проєкт Микола Мороз вклав понад три мільйони доларів. Найбільше досягнення “Кобзи” — організація першого фестивалю “Червона рута” в Чернівцях (1989).”

    Друзі, колеги та рідні, яки 6 листопада зійшлися, щоб пом’янути Миколу, розповіли цікаві факти з його життя.

    “У тата було цікаве життя, але ще я багато речей дізнався про тата після його смерті, як, наприклад, про деталі його роботи в “Кобзі”, – сказав син Максим Мороз, який провадив вечором разом із дружиною Миколи Христиною Цурковською. “Також Микола Мороз започаткував фонд для стипендій талановитим дітям у селах та містах України, які не мають змоги оплатити навчання”.

    Іван Москалик виступив від імені Петра Вертелецького і розповів історію воєнних часів: родини Морозів та Вертелецьких разом опинилися в Німеччині в таборі Гайденау серед пяти мільйонів біженців.

    “Тут, в цьому таборі, дітям, серед яких був і Микола, було добре – для дітей були школи, Пласт, ватри в лісі, усім запам’ятався особливий спомин, як діти збирали голки сосни для кадила в церкві. Недалеко табору був зруйнований замок – де діти бавилися і назвали це їхнім замком у бек’ярді. Німецький період для родини Морозів були добрі часи, там Микола отримав там свою освіту і навчився етики роботи”.

    Петро Вовкодав, чоловік Миколиної сестри Ліди, познайомився з Миколою в Німеччині: “Після того, як табір закрили, родина Морозів перебралися до квартири. Микола після завершення школи почав здобувати освіту в будівництві. В ті часи він з сестрами заснував танцювальний ансамбль Дніпро, їхня група також танцювала для югославського ансамблю”.

    Там, після завершення школи, Микола записався в коледж на програму інженера. Під час навчання Петро і Микола разом ходили на забави.

    В Торонто Микола продовжив своє навчання на інженерному факультеті. Вже будучи в Канаді, Микола та його сестра Наталка забрали своїх батьків з Німеччини до себе.

    Winning the Cup for the UofT Engineering team

    Христя Ковальська: “Я познайомилася з Миколою в 1970-х роках. Він був дуже активний в громаді, його дуже любила моя мама, вона разом з Миколою була в комісії прав людини при КУК, і мама з захопленням говорила про Миколу, що він мав візію і завжди до кінця виконував громадські проєкти”.

    Пані Ковальська також прочитала листа від відомого виконавця та перекладача Віктора Морозова, який згадав, як завдяки Миколі познайомився з Мотрею Онищук, яка пізніше стала його дружиною.

    Андрій Семотюк, який знав Миколу з молодих років, приготував дуже цікаве відео спогадів про життя Миколи Мороза в Канаді.

    А ось із спогадів, які прислала родині професор Романа Багрій: Микола надав “Financial support for Ukrainian academic projects at York University, which include a film festival with many directors from Ukraine attending. Mykola housed the group at his “Eldorado” building on Lakeshore. There were many artists who stayed there including Feodosyy Humeniuk.”

    Дуже гарно про цінний вклад Миколи Мороза у збереження українського фольклору та розвиток сучасної української музики розповіла пані Даґмара Турчин-Дувірак:

    “Мої найраніші спогади про Миколу Мороза пов’язані з кінцем 1980-х і Києвом. Я тоді, після захисту докторату, працювала в Інституті Музикології, фольклору і етнографії ім.Рильського Академії Наук України, і пам’ятаю ті часи як надзвичайно бурхливі, сповнені маси подій в усіх ділянках суспільного життя України, коли буквально на очах ламалася і руйнувалася заржавіла і наскрізь прогнила машина комуністичного режиму. Мабуть найбільші зміни відбувалися в царині української культури, і власне Микола Мороз став одним з найяскравіших рушіїв і каталізаторів її відродження. Коли Микола приїхав до Києва в 1988-му році, то привіз з собою бандуриста Віктора Мішалова, який перед тим навчався в Київській консерваторії, і тому запізнав Миколу зі своїми знайомими – молодими українськими музикантами, які виявилися і моїми товаришами, в першу чергу, Анатолієм Калениченком і Тарасом Мельником. Пам’ятаю, як одного разу при зустрічі Толя і Тарас захоплено розповідали мені про зустріч з канадським бізнесменом, великим патріотом України, що готовий вкласти кошти в розбудову української культури і зокрема музики. Я не увійшла, на відміну від моїх товаришів, до складу нового товариства, яке невдовзі оформилося в спільне українсько-канадське підприємство “Кобза”, з тієї причини, що вже тоді збиралася повертатися до рідного Львова, оскільки отримала запрошення працювати в Львівській консерваторії. Однак я брала участь в початкових дискусіях і засіданнях, де формувалися головні напрямки майбутньої діяльности підприємства в ділянці музики. Так, однією з найпріоритетніших ділянок ми визначили збір і запис українського музичного фольклору, пісень, бо тих людей, що зберігали ті пісні у своїй пам’яті, залишалося все менше. І так наш колега Михайло Хай зайнявся тією ділянкою і вдалося зібрати по селах, записати і розшифрувати багато неповторних пісенних зразків, які без цієї роботи були б втрачені назавжди.

    Інша ділянка – відродження української духовної, церковної музики, що була майже цілком занедбана в совітські часи. Цю працю очолив ще один аспірант Інституту ім.Рильського Мстислав Юрченко. Він не лише відшукав і видав рідкісні хорові партитури, але і як диригент організував хор і виконав ці твори, а завдяки знову ж таки створеній Миколою Морозом високоякісній студії звукозапису записав їх і випустив у широкий світ. Власне, студія звукозапису з найновішою західною апаратурою, яка завдяки Миколі з’явилася у Києві, це був ще один надзвичайно важливий напрямок розвитку української музики. Власне в цій першій в Україні недержавній студії було записано близько 30 аудіокасет української музики різних напрямків. Та, як на мене, чи не найбільшим досягненням Миколи Мороза і його “Кобзи” став перший фестиваль української популярної музики “Червона рута”, що відбувся у вересні 1989 р. в Чернівцях. Ідея фестивалю, властиво, належала не “Кобзі”. Але коли дійшло до реалізації цієї ідеї, то ні в Міністерства культури, ні в інших державних установ, грошей на це не знайшлося. За рятування проєкту взявся Микола і “Кобза” і в результаті фестиваль став надзвичайною подією в житті України. Я тоді вже працювала у Львові і для поїздки на фестиваль організувала велику групу своїх студентів. Атмосфера була незабутня, але також все було організовано на найвищому рівні. На фестиваль приїхали не лише виконавці з усіх куточків України, але і українські музиканти з різних країн світу, і Микола забезпечив їх і квитками на літак, і готелями, і необхідними подорожніми коштами. Для виступів на стадіоні Микола привіз найкращу звукову апаратуру з Польщі і Німеччини. Концерти записувалися, а потім вийшли касетами у світ. А після фестивалю той же Микола Мороз і “Кобза” влаштували більше 300 концертів переможців учасників по Україні, Західній і центральній Європі і Північній Америці.

    With Ostap Hamulak and Musicians

    Взагалі, концертна діяльність становить ще одну надзвичайно важливу ділянку, яку з великим успіхом ініціював і розвивав Микола Мороз. Завдяки його підтримці, талановиті музиканти-солісти і музичні колективи змогли брати участь у міжнародних конкурсах і фестивалях, а також виступати з гастролями за океаном, як, наприклад, театр “Не журись” в Торонто, чи тріо “Золоті ключі” у Великобританії і Канаді. З іншого боку, Микола Мороз також фінансував гастролі визначних представників діяспори в Україні, як, наприклад, “Візантійського хору” з Нідерландів чи піаніста Любомира Мельника зі Швеції. Останній мав гастролі по всій Україні і у Львові його концертами займалася я, на прохання мого товариша з “Кобзи” Толі Калениченка. У Львові я, до речі, зіткнулася із ще одним проєктом Миколи Мороза – спільним українсько-канадським підприємством “Студія Лева”, що було засноване 1990 року. Тут знову ж таки стараннями Миколи була відкрита високоякісна студія звукозапису, а діяльність “Студії Лева” зосереджувалась на записах і популяризації української музики. Студія Лева за підтримки Миколи також організувала музичний фестиваль “Марія” в Трускавці. В проведенні перших двох фестивалів я брала безпосередню участь.

    Особисто з Миколою Морозом я познайомилась ближче вже після приїзду до Канади, в гостинному домі нашого спільного товариша Віктора Лагоди. При зустрічах Микола завжди вражав своєю щирістю, безкорисливістю, справжньою відданістю Україні, і , незважаючи на часом дуже несприятливі обставини, незгасним оптимізмом і життєлюбством, яким він запалював всіх навколо себе. Про “Кобзу” і її діяльність Микола згадував з жалем: фірма була змушена закритися в 1996 році, а на її проєктах Микола втратив мільйони. Але та діяльність, яка обернулася для її засновника фінансовою руїною, для української культури стала надзвичайним успіхом і за це українці будуть назавжди вдячні Миколі Морозу.

    Спочивай з Богом, дорогий Миколо! Вічна Тобі пам’ять!“

    Попри вклад у розвиток музики Микола Мороз та його товариство Кобза випустили два фільми “Лебедине Озеро. Зона” та “Кисневий Голод”, які були відзначені на фестивалях у Каннах, Венеції та Tессалоніках. У кредитах цих фільмів вперше була згадана Україна, як партнер, яка тоді ще входила до СРСР.

    А ось ще один теплий, родинний спомин про Миколу Даніели Cтоділки, доньки його подруги останніх літ Христини Цурковської, яка виголосила їх по-англійськи:

    “Forward-looking, cultural stimulus, energetic, dedicated, patriot, patron, leader, brother, father, son, spouse, team-mate, colleague, uncle, engineer, sportsman, dancer, starshina, commandant, defender, traveler, stepfather, liberator and a true friend. His patron saint, Mykolai, is appropriate. Through hard work and dedication in his professional career, the Mykola we know became self-made. His life was exemplary, and he knew what to do with it to the very end – lead and serve greater causes than himself.

    I got to know Mykola shortly after he and my mom, Chrystia, paired up. I recall her driveway at home one year being tunneled through by chipmunks, and she needed the help of an engineer to repair it. Oh, no rush, when you have “odna khvylyna”, a semi-retired type of engineer. Over a cup of coffee at McDonald’s one day, she was introduced to the structural engineer Mykola by his friend at the time, the late Bohdan Myndiuk, and the rest is history.

    While Mykola and Maksym’s home in the Lakeshore area was slated for tear-down to make way for a housing project, Chrystia welcomed them into her own home. The entire basement of her house was converted to a workspace, an engineer’s office. Mykola and Chrystia would drive out for coffee and snacks every day. It became their favourite pastime. They bonded culturally, intellectually, spiritually and romantically. We should be excited to hear of widows and widowers fortunate to find love in their senior years, they certainly did. Few know that their next trip to Ukraine would include a plan for their wedding at a Ukrainian wooden church in a village outside of Lviv.

    Mykola with Chrystia travelled where and when possible, with many cafes stops along the way.

    They made time to stop and smell the roses. Trips would include Rome and its architectural marvels, Buryn in Ukraine, Lviv – which was a home away from home, Sanibel Island in Florida, Vienna, Kyiv, castles in the “Zolota Pidkova” or the Golden Horseshoe outside of Lviv, Nanaimo in BC, blueberry and apple farms, and cottaging at Lake Simcoe – especially during these last years of the pandemic. Mykola was a fine swimmer, a regular runner, and an awesome cook – especially in making his hearty borshch.

    At dinner’s end, when my spouse and I visited, we often spoke about the world outside of ours. And if he had spare time, outside of his hobbies like connecting with his thousands of facebook friends, he would debate with us on topics of the physics of our universe, wave-particle duality, and where science meets the edge of human existence, where science meets our soul.

    Our family has grown as we bonded with Mykola’s. Our hearts have grown bigger, because of you Mykola Moros. Your spirit is with us. May we learn from your example in living life to the very fullest and always look at the road and sky ahead. Вічна Йому Пам’ять.”

    Авторка цих рядків починала свою канадську кар’єру в “Кобзі”. Я пригадую надзвичайно приємну атмосферу в цій компанії, де з повагою відносилися до працівників, і нам, молодим, які тільки покинули своїх батьків і опинилися в широкому світі, особливо приємно відчувалася майже сімейна підтримка з боку Миколи Мороза, а також його покійної подруги, матері Максима, Марії Наумчук. В “Кобзі” завжди велися розмови про політику, культуру та українське мистецтво, підтримували українських художників та музикантів. Миколу дуже турбувала корупція в Україні, але він, будучи позитивно настроєним, вірив, що в Україні знайдуться люди, які зуміють шанувати та розбудовувати своє.

    У мене зберігся найкращий спогад про пана Миколу Мороза – це аудіокасета колядок Хорової Капели імені Л. Ревуцького, яку свого часу випустила “Кобза”. Цю касету я беру з полиці і слухаю на Різдвяні Свята, і ця надзвичайна музика своєю гармонією завжди створює казковий настрій різдвяної пори, нагадує мої початки на еміграції та дружній колектив “Кобзи”.

    Легкого лету у засвіти, пане Миколо!