Микола Сварник для НШ–УВ
Беррі – гарне, спокійне містечко, але в плані активність української громади в ньому донедавна не була організаційно оформлена. У місцевій Церкві Воздвиження Чесного Хреста збирались парафіяни, втім, отці-настоятелі мінялись, а громада старішала. Трохи більше українців бувало сезонно, у дуже специфічних місцях – на таборі Сокіл у Гакстоні та на котеджах вздовж берега озера Сімко в час дачного сезону.
Але все дуже різко змінилось із початком останньої, воєнної хвилі імміграції. До Беррі і околиць почали прибувати українські втікачі. Оскільки більшість новоприбулих – це мами з дітьми, стало більше малих дітей. Стало досить багато жінок різного віку, які шукали житла і роботи. Приїжджали і повні сім’ї, з трьома поколіннями, деякі мали навіть по 3-5 дітей. І українці-старожили були покликані відгукнутись на ці нові потреби.
Давній мешканець Беррі Роман Плав’юк каже, що новоприбулим, які знали мову, мали попередню освіту, вдавалось підшукати навіть досить непогані посади, наприклад, у школах. Але ті, що не знали мови, мусили виконувати підсобні роботи. Місцева громада зорганізувала групу допомоги, збирала й роздавала одяг, постіль, посуд та інші необхідні речі. На великдень роздавали картки на купівлю продуктів харчування (Grosery Gift Cards). Тоді Роман відчув, що їхня, навіть невелика, допомога дає новоприбулим відчуття того, що їх тут потребують, цінують і не забувають про їхні потреби. Тарас каже, що це відчуття у якийсь момент розчулило і тих, кому він помагав, і його самого.
Але, як виявилось, у цьому новоствореному середовищі, яке поєднувало «старих» і «нових» українців, виникли і специфічні культурні потреби – навчання дітей елементам національної музики, мистецтва, розвитку їхньої національної культури. Ксенія Якуша, яке мешкає в Беррі вже кілька років, каже, що новоприбулі, які звертаються до їхньої ініціативної групи, бажають не лише, щоб їхні діти гарно проводили дозвілля, але й щоб діти були долучені до українських традицій, до українських співів, до нашої культури загалом. Ксенія каже, що її власні онуки, приїхавши з України, з російськомовного міста, не знали колядок, а тут у товаристві раптом заспівали, як солов’ї! Тепер вони розучують новий український танок, і почувають себе дуже гордо в своїх вишиванках.
Людям потрібна підтримка, і у всіх разом – величезна жага спілкування, дружби, товариськості. Виникла ідея про українське дошкілля та школу. Словом, все як у історіях про всі попередні хвилі імміграції, тільки на сучасному рівні.
Зараз – такий момент, що українцям помагають люди, цілком не пов’язані з українською громадою. Англомовні канадійці, спостерігаючи в новинах, що діється в Україні, і знаючи, що тут є новоприбулі, приходять і дають гроші та іншу допомогу. Через церкву місцеві мешканці жертвували на потреби українців. Також доброчинні сервісні організації, як Ротарі-клуб, Лайонс, Ківаніс та інші, – це наша донорська база, каже Роман Плав’юк.
На Різдво група організувала Вертеп, у якому виступали переважно діти з невеликою допомогою дорослих. Мало-помалу утворилась досить численна громада. На зустрічі та урочистості стали приїжджати депутат парламенту від Етобіко-Центр Іван Бейкер, Президент Українського Національного Об’єднання Канади Юрій Клюфас, за їхньої участі відбулись серйозні розмови про майбутнє громади.
І тоді прийшло рішення організувати осередок УНО. Це дає ініціативній групі можливість зареєструватись, отримати необхідні дозволи і розвинути необхідні сервіси для місцевої громади. Найперше потрібне якесь громадське приміщення, де б було місце для танцювальних занять (адже, як відомо, гопак є найпопулярнішим видом спорту українців); і для інших видів спорту, і для художніх занять, і для музики, і також для роботи психолога. За спостереженнями психолог необхідний багатьом, адже практично кожен несе в собі приховану травму. Це травми і війни, і втрат, і розриву сімейних стосунків, і багато інших. А ми ж хочемо, щоб наші діти росли щасливими, вільними, продуктивними.
Днями ініціативна група у складі Ксенії Якуші, Романа Плав’юка та Ірини Леськів відвідала офіс УНО-Торонто, де мала тривалу нараду з Екзекутивним директором УНО-Торонто Тарасом Рогатином та працівниками офісу УНО. Тарас Рогатин радив сконцентруватись на трьох напрямках, розділити і правильно розвивати їх: освіта, дозвілля, культура; планувати на певний час – від одного до 5 років; які ресурси звідки дістати, і які стратегії застосувати. Як кажуть – все дуже просто: почати й закінчити! А національний президент УНО Юрій Клюфас пообіцяв новоствореному осередку організаційну підтримку і консультування щодо їхнього планування, організаційного розвитку, написання заявок на фінансування та у інших процесах, а також надати всі необхідні контакти і рекомендації, щоб помогти організації зрушити з місця у їхньому новому статусі філії УНО.
Ксенія, Роман та Ірина мріють якнайскоріше пустити в дію садочок. Звичайно, з ним є безліч різних умов та вимог, але як було би чудово, щоб діти могли разом спілкуватись, бути доглянутими і дати батькам змогу спокійно влаштовувати їхні численні іммігрантські клопоти та працювати, заробляючи на життя для сімей.
Є надія, що новостворена орга-нізація плекатиме також лідерські якості, дасть українській громаді Беррі та околиць тих активістів, які їй необхідні, щоб провадити українське життя і задовольняти запити їхніх членів.
This article is written under the Local Journalism Initiative agreement
Share on Social Media
