Мирослав Лазарук: Ріка (роман)

Ріка

Василь Марочкін для Нового Шляху, Торонто.

Народжений у верхів’ї Пруту, Мирослав Лазарук виростав серед чудових краєвидів Покуття, що своєю красою не поступляться й швайцарським Альпам. Кажу, як самовидець обидвох місцевостей. Отож і не дивно, що з-під його пера появився на світ новий роман “Ріка”, в якому оспівана ріка його дитинства.

Мирослав Лазарук – відомий письменник, автор трьох романів “Ріка”, “Вельзевулова мухоловка” та “Посаг для приречених” (нова редакція 2015 р.), в яких він заявив себе не лише талановитим майстром слова, але й глибоким знавцем людського життя в усіх його виглядах і проявах. Чоловік, який вже немало прожив на світі, обтяжений життєвим досвідом, помноженим на властиву творчій людині спостережливість. Це коротенький опис людської природи автора.

Мирослав Лазарук у романі “Ріка” визначився безперечним знавцем життя Ріки як живої істоти, з її життєво-корисними і, часами, трагічними для людини проявами, властивими для природніх явищ. Взагалі, на думку автора цих рядків, людина повинна розглядати усе земне, та й саму земну кулю, як живий організм, до якого слід і ставитись, як до живого. У тому, напевно, і полягає гармонія людини та природи, про що людство забуло і, безперечно, від цього багато втратило. Цим і пояснюються все частіші природні лиха, наслідки яких трагічні для людей. Себто, проблема, піднята Мирославом Лазаруком, є життєво важливою не лише для окремо взятої ріки Прут, а й для Дніпра, Дністра, Десни та багатьох інших рік, річок і зовсім маленьких річечок та струмків. Навіть за життя одного покоління ми на власні очі бачимо, як змінилася природа тієї чи іншої місцевості в гірший бік. Автор від самого початку твору співає ліричний славень Ріці, яку він знає від свого народження, а отже, як п’ять пальців свого п’ястука. Його твір – це поезія в прозі, це крик людини, яка бачить зміни, які переживає Ріка на його очах. І ці зміни не є втішними. Років десь так сорок тому буде, як автор цих рядків побував у Чернівцях і вище Чернівців по Пруту. Запам’яталася та річка чистою холодною водою (був травень і я не наважився викупатись, а лише занурив руки в її води). Якою вона стала нині, судити не можу. Лазаруку і тим, хто там живе, видніше. Крізь увесь твір, автор розглядає Ріку, як живу істоту і розмовляє із нею, як з велетенським живим організмом: “Ах, ти так, – уже кричу, сам свого голосу не чуючи. – Ти гадаєш, я не змінився, як і ти? Глибоко помиляєшся. Я дуже змінився…”

На жаль, за двадцять років, змінився (себто постарів, став мудрішим) не лише автор, але, судячи із його подальшого опису Ріки, змінилася і сама Ріка… Вдумаймось! Тисячі років Прут, та й інші ріки, по-суті, не мінялися. Принаймні чистотою води і багатством фауни. А за останні 50-40 років ці найцінніші властивості будь-якої ріки зазнали непоправних втрат. Згадаймо долю Дніпра із його застійними “водоймами-морями”. Чув, що й Дністру готують долю Славути, а там і Прут перегородять греблею… У свій час мені довелося три доби пливти із Києва в Херсон, а потім у зворотньому напрямку. Бачив і нюхом чув “пахощі” тих “морів”. І довелося також пливти Рейном і відчувалася разюча ріжниця. Красиві береги зі старовинними замками, доглянуті виноградники і, що найважливіше – кришталево-чиста вода. Західні європейці вчасно схаменулися і ретельно взялися відновлювати чистоту своїх рік. Досвід, який варто перейняти й в Україні. І як слушно зауважив автор передмови, патріарх красного письменства, достойний Роман Іваничук “Ріка в романі – то не лише вода, необхідна для людей, а символ вічності краю, бо й сам бере свій початок з вічності”.

Образно, з відчуттям неприхованої іронії, зобразив автор колишнє совєтське начальство. Назовні бундючне, чванливе, а по-суті, мало компетентне при вирішенні будь-яких господарчих справ: “На крутий височенний берег поз’їжджалося начальства сила-силенна, як не довготелесе, то опецькувате з животами, як діжки від огірків чи капусти… усі на різному транспорті, хто – на брезентових бобиках, а хто – на білих “Побєдах”, деякі, найповажніші леправі, навіть – на чорних “Волгах”. Були й кінні…” Себто, соціальна ієрархія совєтських верхів – очевидна.

І насамкінець, кілька дрібних зауваг таки мушу вказати, оскільки мова роману настільки багата і колоритна, та ще пересипана діялектами з Покуття, що окремі слова “ріжуть слух”. Скажімо, “Свята наївність”. Чи не краще було б – легковірність, довірливість? У баяна в тексті – ґудзики. Чи не краще – клявіші? Ґудзики в одежі, на дверних замках і т. п. Скотомогильник — безперечно русизм. Можливо – захоронення худоби?.. Вонючий – русизм. Краще – смердючий. Гарантія – зарука, запорука. Дамба, краще – гребля. Матюкається, а не краще – лається? Але це, можна сказати, дрібниці.

Правдиво, зі знанням справи, описав автор важку, повну небезпек для життя, працю бокорашів, які наважилися не в пору рушити свою дарабу Рікою… І Ріка цупко вхопила дарабу на мілині в холодну ніч і сподіватись на допомогу нізвідки…

В романі “Ріка”, як у тугому вузлі, з художньою майстерністю переплелися висока лірика, музика природи, щоденна важка праця людини-трудівника, трагедія людського життя, яке відібрала Ріка…

І хочу завершити свою коротку рецензію голосом Ріки: “Я біжу! Розступіться з дороги, бо я – ваша минущість”. І не лише минущість. Як бачимо з подальшого опису подій, куди більш важливим є для нас стан Ріки в теперішній час і в час майбутній…

Не буду переказувати зміст роману і давати окремі витяги з тексту. Це даремна праця. Його варто прочитати увесь. Шановний чительнику, завіряю тебе, ти не пожалкуєш, прочитавши цей, справді талановитий і повчальний твір Мирослава Лазарука, що вийшов у світ минулого року в престижному львівському видавництві “Апріорі”.