Select Page

Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Freedom Heart Ukraine
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers

Художники, яким доля судила жити менше 50 років (Частина 10)

Oct 8, 2020 | Featured, Arts & Culture

Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.

Із попереднього числа

Мистець Юхим Спиридонович Михайлів народився 16 жовтня 1885 року в місті Олешки на Херсонщині. Померти йому довелось далеко від рідної України 15 липня 1935 року, не доживши до своєї п’ятидесятої річниці від дня народження. Лишень три місяці бракувало, щоб був живим до свого круглого ювілею. Але якщо б і прожив ще тих три місяці, важко собі уявити, чи мав би змогу відзначити своє півстоліття як то кажуть “по-людськи“, як належиться для кожної людини, коли перебував тоді на засланні. Від квітня 1926 р. в Україні, за вказівками Йосифа Сталіна з Москви та їх реалізацією Лазаром Кагановичем в Україні, десятки років тривали планомірні репресії проти творчих і політичних українців. Очевидець цього жорстокого терору у 30-их роках минулого століття мистець Михайло Дмитренко (1908-1997) згадував: “На моїх очах нищили Михайла Бойчука і його школу. Я бачив трагедію всієї української культури, жахливий процес розстрілювання нашого національного відродження…“. 8 травня 1934 р. Юхима Михайліва було вислано на заслання на північ Росії до міста Котласа Архангельської області. Там він поневірявся 14 місяців. Вже із підірваним здоровя’м, винаймав кімнату, працював декоратором у Робітничому клюбі, мав непогані умови праці у великій майстерні, щотижня являвся до міліції, яка своєю зумисно “мудрою“ поведінкою впливала на його нерви. Хвороба виразки шлунку загострювалася, нервовий розлад збільшувався, спати було не можливо і як вегетеріянець жив з продуктів отримуваних від своєї дружини Ганни. Через деякий час Юхим захворів на маларію. З дня на день хвороба більше і більше погіршувала стан шлунку. Юхим щогодини ставав слабшим. Боровся за своє життя аж до самої смерті.

Ім’я художника Юхима Михайліва замовчувалося. Довгі десятиліття тривав трагічний період монопольного диктату соціялістичної бюрократії в мистецтві. Цей диктат здійснювала унітарна система, до якої належали окремі особи новітнього покоління мистецтвознавців. Вони свідомо не згадували імена тих мистців, які не вміщалися в рамки соціялістичної ідеології, а тим більше, їхнє мистецтво ще не вписувалося в інтер’єр соцреалістичного стилю в українському мистецтві. Сотні мистців оголошувалися “буржуазними націоналістами“ і залишалися забутими в радянські часи. Проте оминути всіх імен панівній системі і її пристосуванцям не вдалося.

Зате, що Михайлів здобув мистецьку освіту в художньо-фаховій школі ім. Строганова в Москві, опісля в училищі, в якому продовжував студії в майстернях відомих російських живописців-Валентина Сєрова та Сергія Коровіна, й закінчивши його, отримав звання “класного художника першого ступеня“, то ж його постать як високо освіченого художника, годі було не згадувати. З життям і мистецькою діяльністю в Москві Михайлів був пов’язаний від 1902 р. до кінця революції. Там появилися його перші мистецькі праці: “Кошик з грибами“, “Вітер“, “Мій сон“, “Весняна нічка“, Етюд сосен“ (всі 1904), “Вікно з книгами“, “Сум Ярославни“, “Лісова стежка“, “Сумна подія“, “Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле“ та ряд інших, виконані переважно технікою пастельних кольорів. У Москві познайомився з близькими до його душі картинами Миколи Реріха (1874-1947), який у своїх творах відображував культуру стародавньої України-Руси. За спогадами Ганни Олексіївної Михайлівої, з дому Нікітіної – дружини Юхима, у жовтні 1908 р. вони стали нареченими (дивись альбом “Юхим Михайлів. Його життя і творчість, 1885-1935“, Нью-Йорк, Лондон, Париж, Торонто, 1988, стор. 233). Разом ходили на концерти, театральні вистави та найчастіше до Третяковської галерії, де знайомилися із шедеврами пам’яток російського мистецтва. З тих часів наречена Юхима запам’ятала собі виступи знаменитого бандуриста Василя Ємця, Садовського, Саксаганського та інших особистостей, що приїзжали з Україну в Москву. Таким чином російського походження Ганна знайомилася з українцями, Україною та її історією минулого і сучасного.

У 1911 року Юхима покликали до війська й опинився в касарнях Катеринослава, в яких відбував щоденні муштри. На той час художнику пощастило потрапити до групи малярів, розмалювати полкову церкву й у вільний час допомагати в роботі місцевого музею, яким керували Трохим Романченко і Дмитро Яворницький. Після двох років служби в царському війську, в серпні 1913 р. повернувся до Москви, й через пів року, Юхим Спиридонович одружився. Знайшов собі місце праці у видавництві газети і здійснював ілюстрації на замовлення для дитячих книжок. Щасливому життю подружжя настав кінець на початку війни, коли його направили військовим в околиці Полоцька. Раненого на фронті відправили в тил, пізніше до московської лікарні, а як вже виздоровів, звідтам знов відправили на фронт. Після одної операції на шлункову недугу в Москві, згодом ще одного разу служби на фронті, відпустили додому. В міжчасі, в січні 26-го 1916 року, народився син Юрасик. У травні місяці 1917 р., делегованим на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, Михайліва вислано до Києва. Майже до кінця року працював у різних товариствах: діячів українського мистецтва, шкільної освіти, народної культури, науковому як член його етнографічної й археологічної секцій та комісії для охорони пам’ятників мистецтва і старовини. Спровадивши з Москви дружину й сина, Київ став містом для постійного проживання та культурної роботи. Відриваючись від праці й обов’язків у радах, комісіях, секціях та в інших установах, читав лекції народного мистецтва в Україні в Миргородському художньо-керамічному інституті і почав частіше сідати за мольберт. До переліку картин Юхима Михайліва, які з собою привезла його дружина з Москви, а їх нараховувалось біля 140 штук, включно з вінєтками для своїх віршів, потрапили нові: “Гетьманич“, “Книга мудрості“, “ Музика зір“, “Кам’яні баби“, “Золоті ворота“, “Ніч на Дніпрі“, “Загублена слава“ (булава, загублена в степу), “Десятинна церква в Києві“, “Червоний кінь“ та ряд других. “Це одна з кращих, найсильніших речей його – “Червоний кінь“ – писав у статті про Михайліва київський критик Евген Кузьмин в журналі “Життя і революція“ (Київ, 1928, ч. 7-8). “Цей червоний кінь – втілення сучасности, її зліту, невпинного бігу на тлі зорі нового життя – особливо цікавив нашого художника, він завжди до нього повертається, зміняє, домальовує…“, продовжував згадувати він про цей твір Михайліва.

Характеристику також художніх творів Михайліва, як наприклад: “Книга мудрості“ (1918), “Кам’яні баби“ (1919), “Мій сон“ і “Гудок“ (1921), “Брама“, “Весна“, “Автопортрет“ (1922), “Чайка“, “За завісою життя“, “Поезія ночі“ (1923), “Прометей“, “Гільотина“, “Путь еґо же не прейдеши“ (1924), “Сум Ярославни“, “Повний місяць“, “Портрет дружини“ (1925) та інших, подав у своїй доповіді Григорій Мейфет, прочитаній на засіданні Української Академії Наук у Полтаві, 23 травня 1926 року, опісля опублікованій в журналі “Червоний шлях“ (Київ, 1927, ч. 4). Віртуозно володіючи пастельними кольорами, той же Г. Майфет подав аналізу триптиху Михайліва “Україна“, що складається з таких трьох частин: “Старий цвинтар“, “Зруйнований спокій“ та “Блукаючий дух“ (дивись-“Юхим Михайлів“, альбом, 1988, стор. 31-46, в українській та англійській мовах).

“За своє коротке життя Михайлів створив понад 300 різних картин, переважно пастелі, хоч він залюбки вживав олію і акварелі. Все його мистецтво“, писала його дочка Тетяна, у заміжжі Чапленко, “можна поділити на три частини: національний ренесанс, минуле України і картини з песимістичним настроєм (після смерти його сина, помер 1924 року – примітка П. Л.). Але найбільше він був відомий своїми символічними пастелями. Тому його називали українським Чурльонісом. Під час війни мені і мамі вдалося вивезти чимало картин на Захід, а потім до Америки. Мій батько, Юхим Михайлів помер, як мені було 8 років. Звичайно, я не могла знати його, як дорослу людину, бо він говорив до мене, як до малої дитини. І ось 53 роки після його смерти я мала нагоду дізнатися, якою він був надзвичайно унікальною людиною. Справа в тому, жо в травні 1988 року з’явилися дві статті про нього в двох київських журналах: “Україні“ і “Вітчизні“. Крім того були опубліковані декілька його листів до його друзів: Трохима Романченка, Марії Грінченко і Павла Тичини. З них видно, яким він був великим українським патріотом. З цих листів я дізналася про його думки, пляни і почування як дорослої людини… 1915 року Юхим Михайлів в листі до Романченка писав: “…Ходив в Академію, вишукував українців, більш-менш талановитих, кликав до себе, одкривав для них свою галерію і бачив, як їх вражали мої картини. Їх дивувало, скажу більш, вони стояли неначе приголомшені і нарешті призналися, що не сподівалися у мене побачити те, що побачили… Тут вони зрозуміли, як і що можна писати. Можна дати пейзаж український без тополі і він буде український…“ (дивись Тетяна Чапленко “Без виставки мистецтво не існує“, “Свобода“, 1988, ч.160). Про добрячу, доброзичливу і вирозумілу людину довідуємося “Із спогадів про Юхима Михайлова“ поміщених у недільному випуску газети “Свобода“ (1952, ч. 3). Автор статті “Мистець і його пастелі“ В. С-кий (Володимир Міяковський, 1888-1972, псевдо Володимир Світлицький, примітка П. Л.), навів, крім іншого, про останню зустріч з Михайлівим: “…Це було в 1934 році, взимку надвечір. Я лише повернувся з заслання і ще не призвичаївся до Києва, як і Київ не призвичаївся до мене. Знайомі робили великі очі з переляканим обличчям переходили на другий бік вулиці. Юхим Спиридонович був один з тих вірних друзів, хто просто і сердечно привітав мене на вулицях Києва. Я йшов з донею додому з польської бібліотеки на Прорізній (тоді Свердлова) вулиці… Знайома, давно не бачена постать… Запрошував до себе… Коли ми прощались, я не гадав, що це буде остання зустріч…“. Той же самий Міяковський написав замітку “Виставка творів Юхима Михайлова в будинку УВАН“. Появилася надрукованою в газеті “Свобода“, з датою 26 січня 1962 р., в якій сповіщалося про виставку картин Михайліва в новому будинку УВАН в Нью-Йорку з нагоди відкриття цього будинку.

Відомий український мистець Михайло Дмитренко, що був учнем Михайліва, також був автором статті, поміщеної в журналі “Нотатки з мистецтва“ (Філядельфія, листопад 1966). На шпальтах тієї американської щоденної газети “Свобода“ появилися відгуки на виставки творів Михайліва, що відбулися в Українському Православному Центрі в Бавнд Бруку 1988 р. та в Порт Амбой (Нью-Джерзі) 1990 року. Змістовну статтю “Про реабілітацію та життя і творчість Юхима Михайлова“ написав автор багатьох статтей і мистецтвознавець Богдан Певний (1931-2002, ж. “Сучасність“, 1987, ч. 12). Коротку інформацію про маляра-символіста подано у четвертому томі “Енциклопедії Українознавства“ (Видавництво “Молоде життя“, НТШ, 1962, стор. 1560).

Перша згадка після смерті Ю. Михайліва появилася в одному рядку: “В той же час в АХЧУ виставлявся Ю. Михайлов, художник, який подібно до багатьох членів ОСМУ (таких, як Л. Чупятов, П. Голубятников), бачив перспективи розвитку радянського мистецтва виключно в так званих “новаторських засобах зображення і шукав вияву сучасності в заплутаній алегоричній формі“ (А. Попова, В. Павлов “Українське радянське мистецтво 20-30-х років“, Київ, 1966, стор, 34). Після випуску вже згаданого альбому завдяки видавничому фонду Владики Мстислава, Мирополита УАПЦ в діяспорі 1988 р., сміливо було друкувати статті про Ю. Михайліва в Україні (журнали “Україна“ та “Вітчизна“, 1988). На цьому місці доцільно згадати про щорічний випуск 23-го з черги збірника “Наука і культура“ Академії Наук Української РСР (Київ, 1989). На 575 сторінках книги опубліковано 94 статтей різних авторів на різні теми, в котрих висвітлено невідомі сторінки історії вчених та письменників. На її 8 сторінках є 24 кольорових вкладок народного і професійного образотворчого мистецтва України, виконаних різними художниками у різні роки 20 століття. Широко інформаційну і цінну статтю, призначену Ю. Михайліву поміщено в книзі на 6 сторінках, а також три чорнобілі репродукції з творів маляра й одну з твору художника Михайла Жука “Портрет Юхима Михайліва“ (1932). Написав її Юрій П’ядик під наголовком “І взяв з собою кошик мрій“, запозичених із вірша самого Ю. Михайліва: “Пішов я в путь шукати слави І взяв з собою кошик мрій, Як часом діти для забави Беруть ляльок на сонцегрій…“. Виразно професійну статтю Томаса Болта -американського історика і мистецького критика, поміщену в попередньо згаданому альбомі, використано для поширення відомостей про видатного живописця читачів журналу “Образотворче мистецтво“ (Київ, 2002, ч. 3, стор. 88-89). До слова, на його обкладинці якісно надруковано кольорову ілюстрацію з твору Михайліва “Чайка“. Інші дві, також кольорові, візуально збагатили статтю Т. Болта та чорнобіле фото з портрету мистця. Із появою видання “Україна у старій листівці“ (Київ, 2000), подано коротку біографію мистця та п’ять поштових листівок із таких творів Михайліва: “Творець Бога“, “Камінь“, “Мусяжний вік“, “Дніпро в Катеринославі“ та “Весна“ видруковані 1918 р. для розповсюдження Українським Червоним Хрестом з гаслом “Поможіть голодним в Україні“. Аніж познайомила з життєписом Ю. Михайліва Ірина Халявка з Києва читачів газети “Літературна Україна“ своїм дописом під назвою “Збережені сонати художника Юхима Михайліва“, вона, між іншим, відзначила: “Юхим Спиридонович Михайлів увійшов до реєстру “розстріляного Відродження“, “репресованого краєзнавства“. Він передчасно помер на висилці в Архангельській області і сьогодні мало відомий не тільки пересічному українцеві, а й фахівцям з мистецтвознвства…“ (“Л. У.“, 16 листопада 2006). А з наближенням 125-ої річниці від дня народження та 75-ої від дня смерті, Павло Лопата рішився написати статтю, котрій надав наголовок “Юхим Михайлів – репресований“. Завершену, переслав її до редакції газети “Гомін України“, яку вона надрукувала 29 червня 2010 року. Мистецький критик, дослідниця народного й ужиткового мистецтва, професор Львівської національної академії мистецтв Галина Стельмащук видала енциклопедичний словник “Українські митці у світі“ (Львів, 2013). В ньому поміщено короткі відомості про 142 мистців, до переліку котрих зараховано й постать живописця Юхима Михайліва. До цього матеріялу додала три кольорові репродукції з картин маляра: “Мій сон“ (1921), “За завісою життя“ (1923) та “Закуте мистецтво“ (1925) а також світлину-портрет мистця. Справедливо мені поінформувати про те, що ім’я цього художника було наведено 8 разів на сторінках “Історії Українського Мистецтва“ (Київ, том п’ятий, 1967) і поміщено репродукцію з його картини “Натюрморт“. Чому саме із цього твору, якого дійсна назва “Останній натюрморт“, легко додуматися. Ганна Михайлова (1890-1979), за порадою мистця Михайла Дмитренка, написала не тільки коментарі до картин свого чоловіка і згадки про їхній спільний життєвий шлях, але і про те, з якими надто важкими перепонами їй, дочці Тетяні та Льолі – сестрі Ганні вдалося, протягом шести років, від 1943 до 1949-го років, переносити картини і малюнки Юхима Михайліва з Києва до Америки (Альбом “Мандрівка творів Юхима Михайлова“, стор. 107-113). “Тепер, як картини вже безпечні в Америці, я відчуваю, що я дійсно виконала останнє прохання мого чоловіка, Юхима Спридоновича Михайлова: Збережи мою сонату Синьо-синьо голубу…“ – такими словами завершила писати Ганна про епізоди її скитальщини, через Львів, Криницю на Лемківщині, Словаччину, Австрію і Німеччину та табірне життя в Ґоґґінґені й кінчаючи з поселенням в США (м. Едісон, Нью-Джерзі). Завдяки вдові Ю. Михайліва Ганні, її дочці Тетяні та зятеві Юрію Чапленку, їхньою працею над багатьма матеріялами, появився цей альбом-монографія з багатьма кольоровими репродукціями врятованих картин Юхима Михайліва. Насправді, вона напрочуд цінна, із сторінок котрої читач має змогу довідатись про минуле трагічне життя мистця, що мав на меті не підкорятися соціалістичному реалізму в мистецтві в часах існування так званої Радянської України.


2 жовтня 1942 року померла українська скульпторка Наталія Мілян. 24 квітня того ж самого року їй виповнилося 46 років. Воєнні злидні та ще й тиф, що виявився в неї в середині вересня, таки здолали її сильний організм. Недуга прогресувала швидко і зломила Наталію досить раптово, перервала у розквіті творчих сил на життєвому тернистому шляху, по якому крокувало чимале число українських мистців, доля котрих змусила творити на чужині. Хоч народилася у Львові, але сімейно жила у Кракові, бо там її батько працював урядовцем продовж 40 років. Там Наталію ховали у хмарний осінній день. Перед могилою покійної скульпторки до сумної групи приявних одну-однісіньку прощальну промову виголосив Роман Купчинський (1894-1976) – поет, письменник і журналіст, який працював тоді у Кракові в Українському Видавництві (1941-1944) та його органу-щоденнику “Краківські вісті“. Потім труну спущено в яму поруч своєї матері.

Наталія Мілян переїхала до Кракова в ранніх її роках. 1915 р. скінчила вчительську семінарію, після якої студіювала рисунок і малярство у польських малярів Володимира Водзіцького і Петра Стахевича у приватному інституті ім. А. Баранецького. Другий вчитель Наталії, побачивши не тільки свій вплив у її мистецтві, але й рельєфність у її рисунках, радив їй, передусім під кінець четвертого року навчання, поступити на скульптурний відділ Краківської Академії Мистецтв (КАМ), в якій дійсно вона стала першою українською студенткою й ученицею проф. Констянтина Лящки (Laszczka) – представника академічного реалізму в скульптурному мистецтві. Українськими студентами, які коли-небудь студіювали в Академії мистецтв займався мистець Дам’ян Горняткевич, список якого доповнив д-р Богдан Стебельський. Тож в ньому навів ім’я Наталії Мілян, що навчалася у 1920-1925 рр., закінчивши 10 семестрів науки. Ліпити з глини що-небудь було легше, аніж часто купувати фарби, полотна, папір, вугіль, котрі постійно дорожчали. “Виліпиш якусь фігуру, голову, огляне професор, поправить, похвалить чи покрутить носом, здушиш масу знову в безобразну кулю і знов починаєш ліпити акт чи погруддя…“ – згадувала скульпторка. Успіхи студій в КАМ Мілянівної відзначалися зразково і здобувала за свої праці нагороди, зокрема за скульптурні роботи жіночих актів. Шість наступних на академічних виставках відзнак говорять про її пильну працьовитість, талант і здібність молодої художниці. За хист Наталії, відданість та посвяту своїх сил творчій роботі, заряд Академії призначив їй стипендію на продовження своїх студій за кордоном. Таке позитивне рішення членів сенату – польських професорів-викладачів КАМ до української національності студентки трапилося великою рідкістю. Ранніми творами Наталії, як напр.: “Портрет Адріянки“ (гіпс тонований), “Портрет Іринки“, “Портрет Юльки“, “Портрет професора А. Бурси“ та іншими, більш складнішими композиціями, вона показалася насправді серйозною студенткою і заслужила собі на виїзд до Італії. У містах Флоренція, Венеція і Піза Наталія студіювала різні види скульптурних творів і вивчала праці італійських майстрів, переважно мистецького стилю епохи Ренасансу і барокко, представником якого тоді виявився Лоренцо Берніні. Більш потужного потенціялу і більш зрілішою майстринею повернулася Мілянівна до Кракова. Замовлень на твори скульптури не було, а жити треба було якось і з чогось. Здавши педагогічний іспит, перейшла на вчительську посаду до гімназії “Рідна школа“, а потім до сестер Василіянок в Дрогобичі. Поруч роботи в школах продовжувала займатися скульптурою і тримати зв’язки з друзями у Львові, де була зближеною до Гуртка Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ), що діяв у 1922-1927 роках, а із заснуванням Асоціяції Незалежних Українських Мистців (АНУМ) 1931 року стала її членом. Вказують на це відповідні документальні дані АНУМ, до складу якої тоді належало біля 30 старшого покоління мистців і біля 10 молодшого.

Щоб Наталія могла покинути цей галицький закуток і переїхати до Львова і в ньому поселитися, треба було отримати дозвіл від польської шкільної влади, на що вона не погодилася. Тоді скульпторка, повна творчих розмахів, повернулася до Кракова, де крім праці в одній із місцевих шкіл, могла перебувати в мистецькому центрі. Знайшла місце для майстерні, працюючи в ній майже щоденно і створюючи нові композиції релігійної тематики, плоскорізьби та інші студії. Твори Н. Мілян виставлялися у групових виставках: 1931 р. – краківських художниць, що відбувалася в залях Сільськогосподарського товариства; 1934 р. – в місцевому Палаці краківських мистців, де показали чотири твори – дві жіночі голови і дві чоловічі. Від 16 грудня 1934 р. до 14 січня 1935-го у Львові проходила Шоста виставка малярства, графіки, рисунків і різьби, організованої зарядом АНУМ. До її каталогу написав Павло Ковжун, між іншим, таке: “…Наша шоста з черги вистава – це результат наших моральних і організаційних зусиль, щоб скоординувати наші мистецькі сили на лінії боротьби за якість мистецької речі, в якім би прояві вона не була. Прагнемо піднести рівень нашої мистецької культури, рівень нашого мистецького життя. Нашій умовній еліті хочемо дати те, чим найщиріше й найглибше розпоряджаємо, й те, що в нас цінять західньо-европейські кола…“. Крім таких мистців, як Надії Білецької з Праги, Миколи Бутовича, Оксани Лятуринської та Галини Мазепи також з Праги, Миколи Глущенка з Парижу, Олекси Грищенка з Франції, Лева Ґеца з Сянока, Марії Дольницької з Відня, Василя Масютина з Берліну, Холодного Петра молодшого з Варшави та Борачка Северина і Гаврилюка Володимира, Гординського Святослава, Климка Володимира, Ліщинського Омеляна, Ласовського Володимира, Сельського Романа та других мистців із Львова, Мілян Наталію з Кракова репрезентували такі твори: “Мадонна“ та “Голови І, ІІ, і ІІІ“. Виставку збагатили твори “Краківської мистецької групи “Зарево“, зокрема таких мистців: Марії Гарасовської, Дениса Іванцева, Михайла Кміта, Ярослава Красневича, Ярослава Лукавецького, Андрія Наконечного, Володимира Продана та Нестора Кисілевського. На цьому місці належиться додати, що до групи цього об’єднання “Зарево“, створеного 1932 р., належала Наталія Мілян. Вказує на це спільне фото, зроблене під час відкриття виставки творів А. Наконечного у Кракові у 1935 році. Тож скульпторка, як член гуртка, була учасницею всіх виставок, що влаштовувалися цим Об’єднанням. Одні з кращих робіт Наталія виставила на “Ретроспективній виставці українського мистецтва за останніх ХХХ літ“, яка тривала у вересні-листопаді 1935 р. в залях Національного музею у Львові. Були це дві скульптурні праці – “Мати“ і “Портрет Ольги Кобилянської“, на котрі доволі вибаглива львівська громада звернула неабияку увагу і які появилися репродукціями у журналах “Жінка“ і “Назустріч“. На їхніх сторінках регулярно появлялися фотознімки з її робіт. Прихильниця реалізму, створила ще й такі скульптури: “Русалка“, “Проєкт надгробка Івана Франка“ (1932), “Пробудження“, “Студент“, “Материнство“, “Портрет сестри“, “Портрет Л. Цегляж“, “Погруддя Богдана Лепкого“, “Портрет Олени Корваш“ та багато жіночих актів, створених у дереві. Їм притаманне просте моделювання, позбуте гладких фактур, зосереджене на виразі очей людини та обличчі портретованих, в котрих впізнається їхній вік та схожість даної особи.

Продовження у наступному числі

Share on Social Media

Announcement
Pace Law Firm
2/10 Years of War
Borsch

Events will be approved within 2 business days after submission. Please contact us if you have any questions.

Manage Subsctiption

Check your subscription status, expiry dates, billing and shipping address, and more in your subscription account.