Оксана Смільська у виставі “Риби не плачуть“
Катерина Озерянська, LJI Reporter для НШ-УВ
1 листопада у Торонто відбулася прем’єра вистави «Риби не плачуть» за п’єсою українського драматурга Олени Петровської. Постановку здійснила режисер Оксана Смільська, яка, прочитавши кілька творів авторки, обрала саме цю драму за її глибину, символізм і відвертість. Захід відбувся за підтримки Українсько-Канадської Фундації ім. Тараса Шевченка та Онтарійського театрального проєкту.
Ідея постановки народилася після знайомства Оксани Смільської з творчістю Олени Петровської, чия п’єса «Риби не плачуть» була написана в Нюрнберзі у 2023 році. У центрі сюжету жінка на ім’я Марта, чия історія переплітає тему війни, втрати й духовного очищення. Режисер зізнається, що довго вагалася, чи зможе передати на сцені всю емоційну силу цього твору. Значну роль у запуску постановки відіграв Олег Мар’євич, який як голова Онтарійського театрального проєкту взяв на себе не лише організаційну підтримку, а й технічний супровід – звук, освітлення, сценографію. Саме завдяки його вірі в проєкт, наполегливості і підтримці режисерка вирішила взятися за постановку. Важливою складовою успіху вистави стала робота актора Юрія Наконечного, до якого Оксана Смільська звернулася, коли шукала сценічного партнера для цього проєкту. Хоча актор спочатку вагався, чи зможе долучитися до постановки, згодом він погодився і став невід’ємною частиною творчої команди та приїжджав на репетиції з Гамільтона. Його образ Скрипаля вразив глядачів глибиною і щирістю, це персонаж, який мовчки передає те, що неможливо вимовити словами, і втілює в собі силу музики, пам’яті та людського болю.
Юрій Наконечний в ролі скрипаля
Дія вистави розгортається у внутрішньому просторі пам’яті, на межі життя і смерті. На сцені лише двоє: Марта і Скрипаль, між якими відбувається тонка, ледь вловима розмова без слів. Їхній діалог це зустріч жіночого болю й чоловічої тиші, співчуття, яке звучить у музиці. Простір сцени мінімалістичний, але сповнений символів: кілька старих валіз, лавка, пісочний годинник і акваріум із рибою, яка стає уособленням пам’яті, тиші та життя, що триває попри все. Ця стримана сценографія створює атмосферу зупиненого часу ніби між минулим і теперішнім, між реальністю й сном. Марта говорить голосом жінки, яка втратила все, але не перестала відчувати. Її монологи про дітей, війну, людяність і пам’ять. «Риби не плачуть, бо вже виплакали всі сльози, і море стало солоним», – ці слова з п’єси стали лейтмотивом постановки. Вони про тих, хто вже не може плакати, але зберігає в собі біль, перетворюючи його на силу.
Глядачі відзначили вражаючу щирість акторів. Роль Марти виконала Оксана Смільська, створивши образ, у якому поєдналися крихкість і незламність. Її героїня проживає біль втрати дитини, але продовжує шукати сенс існування у світі, що руйнується. Юрій Наконечний у ролі Скрипаля стриманий, заглиблений у себе, передає музику як пам’ять, що залишається після війни. Під акомпанемент класичних творів сцена перетворюється на простір співчуття і очищення. Вистава залишає сильне післявідчуття, мовчазну тишу після фінальної сцени. Публіка сприйняла постановку дуже емоційно, вистава стала не лише мистецьким, але й терапевтичним досвідом: нагадуванням про ціну людяності у світі, який часто забуває про неї.
Постановка відбулася за підтримки Українсько-Канадської Фундації ім. Тараса Шевченка та Онтарійського Театрального Проєкту, що продовжує розвивати українське сценічне мистецтво в Онтаріо. Організатори подякували глядачам, які прийшли підтримати митців, а також усім, хто долучився до створення цього проєкту. Вистава присвячена тим, хто залишився людьми навіть тоді, коли світ довкола втратив людяність. «Риби не плачуть» це не просто театральна історія. Це крик душі, що звучить тихо, але глибоко. Це пам’ять, перевтілена у мистецтво. І саме такі постановки доводять: український театр у Канаді не лише зберігає, а й розвиває власну культурну мову, стаючи дзеркалом болю, сили та краси народу.
Share on Social Media
