О. Андрій Зелінський під час перебування в Канаді
Микола Сварник для НШ-УВ
На початку березня в Інституті східно-християнських студій ім. Андрея Шептицького відбувся показ документального фільму Валентина Дігтяренка «Капелани». У фільмі представлено постаті чотирьох військових капеланів: о. Любомира Яворського, о. Андрія Зелінського, о. Ігора Федоришина та о. Івана Ісаєвича. Фільм показує думки, мотивації і долі чотирьох священників, які окрім звичайного служіння Богу і Церкві, ризикують своїм життям задля того, щоб бути близько до військовослужбовців, і особливо там, де солдати найбільше потребують заспокоєння, заохочення та духовної підтримки – на фронтовій межі.
Війна це завжди страшно. Страшно, коли проливається кров, коли гинуть побратими, коли насильство, рани і смерть чатують кожну хвилину, більше того, вони неуникненні і закономірні, як фронтова статистика.
У цих умовах віра служить захистком і потіхою в ситуаціях, де іншого безпечного місця, аніж місце в свідомості, просто не існує.
Щоб могти служити іншим і могти заспокоювати їх, скріплюючи віру і надію, священник сам має мати і відповідну підготовку, і відповідну силу духу, і відповідний склад характеру.
Фільм представляє чотири постаті військових капеланів у їхніх розповідях від першої особи, особистих рефлексіях, на перший погляд розрізнених і неспланованих, які автори фільму старанно підібрали, скомпонували і вклали у завершену оповідну форму.
Паралельно з чотирма фрагментованими монологами у фільмі показана поїздка групи військових у супроводі капеланів на прощу до Люрду – святого місця у Франції. Ця подорож, разом з подорожніми епізодами, розмовами та контактами з іншими людьми, в основному також військовими, розгортається від зборів, через проїзд різними країнами і до самого приїзду до святих місць, який є своєрідною кульмінацією і завершенням оповіді.
Мені пощастило особисто знати одного з героїв – о. Андрія Зелінського, який, до речі, гостив на парафії Св. Димитрія в Торонто кілька років тому, у грудні 2016-го. Вже тоді він був військовим капеланом, і навіть написав книжечку про своє служіння «На ріках Вавилонських». Пізніше він видав іще одну книжку «Моя мандрівка у Країну морпіхів».
Під час війни на Сході України отець Андрій Зелінський був пліч-о-пліч із воїнами, ділив із ними їхню тривогу й неспокій, підтримував живих і відспівував мертвих бойових побратимів, дивився в очі смерті й цінував кожен новий день. Його книжка – це щоденник про те, як важливо прагнути до перемоги і розуміти, що найважливіша перемога — над самим собою; про те, як важливо мріяти, не зупинятися і вірити у нездоланну силу добра.
О. Андрій Зелінський провадив реколекції на парафії Св. Димитрія, розповідаючи про шукання свого шляху, шукання себе самого у вірі, смиренні і боротьбі.
Я знав його ще молодим студентом, волонтером у нашому Навчально-реабілітаційному центрі «Джерело», де він відзначався терпеливістю, добротою і гумором, а також добрим організаційним хистом.
Андрій Зелінський обрав шлях борця, шлях воїна. Зараз він вишколює воїнів, які готуються відвойовувати наші рідну землю, жертвуючи здоров’ям, комфортом, і навіть самим життям за ціль, до якої прагне народ, і над якою простягається Боже благословення, в тому числі й через служіння таких священників-капеланів, як отець Андрій Зелінський.
На демонстрації фільму в Інституті Шептицького були студенти інституту, якими лагідно провадив о. Петро Ґаладза. В той вечір був великий снігопад, а також деякі інші події в українській громаді, то ж «чужих» гостей було мало, але час на перегляд фільму «Капелани» був потрачений не марно.
This article is written under the Local Journalism Initiative agreement
Share on Social Media
