Треті чорноволівські читання у видавництві “Смолоскип” (продовження)

Виставкова зала українського самвидаву «Смолоскипу» під час конференції. Автор: Наталя Коваль

Микола Третяк для Нового Шляху, Київ.

З попереднього числа

Із доповіддю “Вячеслав Чорновіл як об’єкт секретної справи КДБ “Блок” виступив Олег Бажан, доцент кафедри історії Києво-Могилянської академії: “Справу “Блок” прийнято називати спецоперацією, але це скоріше була справа колективної розробки, що велася з початку шістдесятих років. Наприкінці десятиліття за нею проходило приблизно 29 осіб. У сімдесятих вона поповнилася на двох людей, але ще були “близькі зв’язки” – близько 530 осіб. Чому справу почали реалізовувати саме 1972 року? Через те, що на початку сімдесятих років ми почалось занепокоєння радянських органів безпеки й компартійної верхівки сплеском суспільного інтересу до самвидаву. Тому саме влітку 1971 року ЦК КПРС і ЦК КПУ приймають постанови про заходи проти розповсюдження нелегальних матеріалів. На їхній підставі КДБ УРСР почала розробку операції. На 1971 рік “чекісти” усвідомили, що “Український вісник” є осердям самвидаву. Серед найпоширеніших авторів відзначали Вячеслава Чорновола разом з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком і Михайлом Брайчевським. До речі, про кожен номер “Українського вісника”, який знаходили, повідомляли ЦК КПУ й особисто Шелеста. Для проведення арештів не вистачало якоїсь ланки, приводу – ним став бельгійський студент Добош, який прибув наприкінці 1971 року до Києва. Його зустрічі з українськими дисидентами документували. 4 січня Добоша заарештували. Тоді ж визнали за доцільне провести серію арештів – про що поінформували Шелеста. І саме Шелест 11 січня написав резолюцію про згоду на арешти дисидентів. Про поведінку заарештованого Чорновола Шелеста теж інформували регулярно: він не давав показів, не підписував протоколи. Його незламність непокоїла вище партійне керівництво, і Шелест вимагав ужити заходів, щоб натиснути. Серед цих “заходів” було і затримання Валентини Чорновіл із Атеною Пашко, й брехня про арешт Косіва”.

Годі було не зауважити у виступі Олега Бажана ролі Петра Шелеста в тодішніх репресіях. Ролі, про яку не слід забувати, особливо в контексті поширеної сьогодні тези про Шелеста як “ліберального керівника” УРСР. Доповідь Бажана викликала також обговорення різноманітних подробиць зі стеженням за дисидентами та провокаціями проти них. Згадували й деяких агентів КДБ – на жаль, не називаючи справжніх імен: як зазначила Валентина Чорновіл, “інакше нам довелося б перестріляти одне одного”.

Грані особистості та втілені прогнози

Виступ Валерія Островського, доцента кафедри теорії та методики навчання Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, мав назву “Вячеслав Чорновіл і Зеновій Красівський: переплетіння доль і звершень”: “Рух опору поєднав долі людей, які за інших обставин, мабуть, не поєдналися б. Їх об’єднував спільний ворог”. Так сказав Валерій Островський про Зеновія Красівського, ультраправого співтворця найпотужнішої підпільної організації – Українського національного фронту – та про значно ліберальнішого Вячеслава Чорновола. Серед інших моментів спільної боротьби та спілкування двох дисидентів науковець розповів і про парадоксальні збіги в їхніх біографіях – наприклад, про те, що Красівський одружився з Оленою Антонів, на той час колишньою дружиною Чорновола. Згадав він і про курйозну історію. Наприкінці вісімдесяих років до Львова приїхала з Америки журналістка Марта Коломієць. КДБ заявило і написало в радянських ЗМІ, що Чорноволу вона передала 1500 доларів, а Зеновію Красівському… купила в магазині автомобіль “Жигулі”. Правда була в тому, що автомобіль було придбано на кошти Надії Світличної для її брата Івана, який щороку бував на курорті в Моршині в будинку Красівського.

Павло Сацький з Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана представив доповідь “В’ячеслав Чорновіл і вибори Президента України 1991 року: альтернатива для регіональних еліт”. У своєму виступі він показав, як В’ячеслав Чорновіл передбачав небезпеку для України від утвердження регіональних кланів, утворених великою мірою зі старої партноменклатури, та пропонував протиставити їй реальне самоврядування (для якого вживав непопулярний сьогодні термін “федералізація”).

Сергій Адамович із Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника виступив на тему “Ідея соборності в творчій спадщині та діяльності В’ячеслава Чорновола”: “Вячеслав Чорновіл завжди був соборником, і часом це йшло навіть на шкоду розвитку Руху”, – розпочав із досить провокаційної тези прикарпатський дослідник. “Так, з точки зору прагматики, йому не варто було б витрачати ресурси на створення структур на Сході, натомість, зосередивши зусилля на Заході. Це дало б кращі результати на виборах. Але він мислив масштабами цілої країни. Це виявлялось і в особливій увазі до Криму, і в спробах підтримати шахтарські страйки ще наприкінці вісімдесятих років. Також, як на мене, в програмі УГС було дві цікаві речі, що їх, на жаль, не використали потім. Перше – це теза про те, що Україна не матиме територіальних претензій до сусідів, якщо там не утискатимуть українців. Друге – ідея кримськотатарської автономії в Криму.

Інна Бурда, доцент Київського національного університету будівництва і архітектури мала доповідь “В’ячеслав Чорновіл. Штрихи до портрету”. Вона дослідила постать Чорновола з психологічної перспективи – показала його лідерські риси та травми, що вплинули на його бачення історії та перспектив. Це – Голодомор, розстріл дядька та голод 1946-1947 років.

Останнім виступив модератор конференції Василь Деревінський, професор Київського національного університету будівництва і архітектури на тему “Грані особистості В’ячеслава Чорновола”: “Суспільство до сьогодні має не досить об’єктивне уявлення про Чорновола. Тому важливо показати різноманітність цієї постаті. Уперше Чорновіл проявив себе як літературний критик. Друга грань – Чорновіл-публіцист. Досить сказати, що на львівському телебаченні в нього були прямі ефіри. А його “Лихо з розуму”, “Будні мордовських таборів” та інші тексти – це дуже цікава публіцситика. Ще одна грань – організатор преси: “Українського вісника”, “Час Time”, прес-служби УГС тощо. В’ячеслав Чорновіл не вивчав ніякої підпільної діяльності, але зумів стати добрим підпільником, умів так працювати, щоб не давати КДБ доказів – скажімо, про його редагування “Українського вісника”. Також у нього було досконале знання юриспруденції. Завдяки чому написав “Правосуддя чи рецидиви терору?” – фактично посібник, як треба поводитися з радянськими “правоохоронцями”. Та й на судах він сам себе захищав, не потребував адвокатів. Наступна грань – керівник. Наприклад, керівник обласної ради – перший колишній політв’язень, який очолив область і став реформатором, дієво керував. І, звісно, грань політика, лідера Руху.

Як повідомили організатори Третіх Чорноволівських читань, невдовзі побачить світ збірник доповідей, що прозвучали на конференції.

Десятий том

Другою частиною Чорноволівських читань стала презентація згаданого вже десятого тому творів В`ячеслава Чорновола. Цей том містить статті Чорновола останніх років його життя (1998 і 1999), тогочасні виступи у Верховній Раді, документи Народного Руху тощо. Нагадаємо принагідно, що ввійшло до решти томів. У першому томі ви можете прочитати ранні літературознавчі праці Чорновола, зокрема тексти про Грінченка, Шевченка, Самійленка та Грабовського (серед них і опрацьовані в архіві в Якутії). У другому томі є твори, написані в, сказати б, ранньодисидентський період – “Правосуддя чи рецидиви терору?”, “Лихо з розуму” й інші заяви, скарги, листи тощо. Третій том – це шість випусків позацензурного часопису “Український вісник”.

Продовження у наступному числі