Ксенія Шмундир для НШ-УВ, Едмонтон.
«Однією з несподіванок фільму є те, що він цікавий. Бо зазвичай документальне кіно нецікаве масовому глядачу, інакше воно б давно склало конкуренцію художньому кіно. Документальне кіно має іншу функцію – проникнути в ситуацію, зафіксувати фрагмент часу, задати питання чи відповісти на нього. «Будинок “Слово”» робить оце все плюс є цікавим».
Режисер Тарас Томенко і співавторка сценарія, письменниця Любов Якимчук
Наприкінці травня цього року громада м. Едмонтон, столиця провінції Альберта, мала нагоду долучитися до перегляду довго-очікуваної прем’єри стрічки українського виробництва «Будинок «Слово». Нескінчений роман». Показ відбувся за сприяння Молоді українського національного об’єднання (МУНО) відділ м. Едмонтон у партнерстві з Film Hive & Ukraine Harmony.
Перш ніж перейти до опису фільму і його значення для української культури, давайте подумаємо, що спільного між фільмами «Олекса Довбуш» (1960), «Тарас. Повернення» (2019), «Заборонений» (2019), «Ціна правди» (2019, ко-продукція з Польщею), «Пульс» (2021) та «Довбуш» (2023)? Насамперед сюжети цих стрічок засновані на історичних подіях. Крім того, їх відносять до піджанру байопік. Цей термін як синонімічний до терміну «біографічний фільм» почали використовувати з 1950-х і відтоді вживають усе частіше. Такі стрічки розповідають про життя конкретної людини. Прикладами у світовому кіно є «The King’s Speech» (2010), «Lincoln» (2012), «Oppenheimer» (2023). Всі вони обʼєднуються спільними рисами: історична достовірність; висвітлення ключових моментів життя героїв, які визначили його самого або його спадщину; трансформаційні перформенси.
У 2024 до цього списку фільмів українського виробництва додалася стрічка «Будинок «Слово». Нескінчений роман».
Чим же вона вирізняється серед інших цього піджанру? Україна не може похвалитися великою кількістю хороших фільмів, заснованих на історичних подіях, незважаючи на насиченість ними нашої історії. За словами критиків, «Будинок «Слово». Нескінченний роман» – один з найуспішніших біографічних фільмів та ледь не найкращий художній історичний фільм про період ХХ ст., хоча планка настільки низька, що піднятися над нею було досить легко.
Про що фільм?
Фільм розповідає про цілу розстріляну і знищену радянськими спецслужбами генерацію українських митців 30х років ХХ ст. Мова йде про період в українській історії – «розстріляне відродження» або «Червоний ренесанс». В назву стрічки закладено посилання на твори, які так і не дозволили завершити тим, хто був не згодний з політикою партії.
Це драматична історія про те, як українських письменників та інших митців зібрали під одним дахом, щоб змусити їх працювати в ім’я системи. Вони мешкають у будинку з символічною назвою «Слово» у м. Харків, тоді ще в складі Української радянської соціалістичної республіки. Цікаво зауважити, що архітектура будинку має форму літери «С», що і знайшло свій відгук в назві будинку. Ця форма дозволяє більшості мешканців чути те, що відбувалося у сусідів і під неймовірний тиском доносити на них владі, тим самим перетворюючи будівлю на будинок-пастку.
Що це за будинок?
Будинок існував насправді і був зведений наприкінці 20х років ХХ ст. за наказом Й.Сталіна для українських літераторів, прогресивних інтелектуалів і інноваторів і їх родин за адресою вул. Червоних письменників 5.
Ці діячі вірили в радянську Україну в складі Союзу соціалістичних республік. Перші роки їм давали «подихати», і українська культура розквітала. Невдовзі вона стала неугодною більшовикам, бо ті чекали від митців вихваляння комуністичних ідеалів. Раніше запроваджену українізацію згорнули. А у 1933 тоталітарна машина взялася знищувати жителів будинку.
Автори фільму включили трагічний епізод, який нагадує глядачеві про біографічний факт з життя одного з основних персонажів фільму: в розпал голодомору після поїздки в українське село письменник Микола Хвильовий пустив собі кулю в скроню, не витримавши жахів і масштабів смертельної машини москви. Смерть провідного письменника республіки стала символом краху української національної ідеї в рамках радянської системи.
Терор проти мешканців будинку набирав обертів і до 1938 року було репресовано митців з 40 квартир із 66. Більшість з них було розстріляно в урочищі Сандармох у 1937 році. Такою була ціна українського слова. Ця кривава сторінка української історії довгий час приховувалась радянською владою.
Цікавим є той факт, що в будинку досі живуть нащадки перших жителів: онука і правнуки Миколи Трублаїні, син Ігоря Муратова Олексій, є онука Якова Кальницького і Ольга Тичина – правнучка поета Павла Тичини, а також засновниця сайту http://proslovo.com/3d, де можна дізнатися про історію будинку і навіть побачити, хто в якій квартирі мешкав.
Від ідеї до екрана – 12 років
2012 – за часів президентства В.Януковича документаліст Тарас Томенко і письменниця та співавторка сценарію Любов Якимчук опрацьовували тони архівних даних про митців доби «розстріляного відродження». Вони по крихтах збирали відомості про жителів того самого будинку у профільних відомствах, інститутах та раніше засекречених архівах СБУ. Тоді дослідники мали відчуття, що «працювали в стіл», тому що не отримували підтримки спільноти і влади аби втілити задум фільму;
2014 – в результаті революції гідності Україна змінила напрямок руху і інтерес до всього українського виріс;
2015 – творці отримали фінансування одразу двох фільмів з назвою «Будинок «Слово»» – документального і ігрового. Документальний був підготовкою до втілення в життя художнього. В першому була використана виключно кінохроніка 1927-1933 років. Кінокритики радять дивитися спочатку документальну стрічку, і вже потім йти на художню.
2017 – початок зйомок;
2021 – участь фільму в Варшавському кінофестивалі;
9 травня 2024 – світ побачив прем’єру художньої стрічки про українських письменників, яких знищила радянська тоталітарна машина. Це ґрунтовне дослідження життя людей, які творили українську культуру майже 100 років тому.
Безперечно фільм можна назвати довгобудом. Але він дочекався моменту, коли аудиторія дозріла до такого кіно і готова повністю усвідомити масштаб трагедії. В часи, які охоплює стрічка, росія нищила жителів будинку, а в часи, коли вийшла прем’єра, та сама країна мало не зруйнувала будівлю, коли під час обстрілів м.Харків перед під’їздом впав ворожий снаряд.
Творці і акторський склад
Тараса Томенко – режисер-документаліст. Це його повнометражний ігровий дебют. Раніше він зняв документальний фільм «Терикони»
Михайло Любарський – оператор-постановник, був в складі знімальної команди комедії «Люксембург. Люксембург»
Шевкет Сейдаметов – художник-постановник, був у складі фільмів режисера Ахтема Сеітаблаєва «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги»
Алла Загайкевич – композитор, створювала музику до фільмів «Довбуш» та «Поводир»
Актори – В’ячеслав Довженко, Євген Ламах, Андрій Ісаєнко, Костянтин Темляк, Геннадій Попенко, Андрій Май, Валерія Ходос, Станислав Сукненко, Дмитро Олійник, Ніна Набока, Марина Кошкіна. Варто відмітити, що схожість на митців більш як схожа.
Головні персонажі
Більшість акторів втілюють образи реальних людей, українських митців. Головним героєм став вигаданий персонаж Акімов, алюзія на путіна, який пройшов шлях від маленького невпевненого в собі парубка до людини, яка має абсолютну владу. Роль протагоніста виконує Микола Хвильовий. Він є найбільш комплексним персонажем і лідером спільноти будинку.
Художні прийоми
Стрічка знята дуже гарно і естетично. Авторам вдалося передати дух часу і наростаючу атмосферу страху. Чорно-біла гамма, феноменально гарна операторська робота. Напочатку стрічка світла, стає все темнішою, що символізує перекриття повітря митцям. Наприкінці чорнота тисне так, що траурна атмосфера відчувається фізично. Стає зрозумілим, що система може змусити людину робити все, що система захоче, і навіть здавати своїх.
Декорації і костюми відтворювали за архівними матеріалами. Павільйон для зйомок будували за знайденими схемами справжнього будинку.
Персонаж Акімова – уособлення всього тоталітарного режиму, який кривдив український народ. Його в картині втілює образ довірливої і добродушної працівниці кухні Галя. Знахідкою авторів є зображення персонажа Акімова за великим столом, нібито акцентуючи увагу на невисокому рості Акімова порівняно з його робочим столом як символом тоталітарної влади. Цей прийом підкреслив дріб’язковість особистості персонажа.
Нам не показують всі жахи голодомору. Але в той самий час кадри пустих полів вражають. Глядач розуміє, наскільки спустошена Україна і яка безкрайня порожнеча навколо.
Загалом сюжет виважений і містить в собі багато сильних драматичних моментів. Це досягнуто в тому числі перформенсами високої якості. Найкращі сцени стрічки – поїздка Хвильового в село та його сни.
Фінальний кадр фільму – моторошний, де на чорному тлі наче титри, повзе безкінечний список митців, які стали жертвами репресій тоталітарної машини тих років.
Критика
В фільмі присутні художні умовності і не варто все сприймати за чисту монету. Так, Акімов, головний герой – збірний образ тих письменників, які доносили на своїх і працювали на радянську систему, і кімнати для прослуховувань в будинку в реальності не існувало. Було б добре, аби творці фільму розкрили, що персонаж Акімова був вигаданим.
Сам Акімов досить швидко звертає на темну сторону і без особливих вагань приймає пропозицію фальсифікувати авторство п’єси.
Хвильовий справді їздив в село, щоб побачити голодомор на власні очі. І він справді спалив свій останній роман. Але, на жаль, творцям не вдалося розкрити повністю образ письменника. У стрічці герой залишається незмінним протягом всього фільму. Це досить прикро, бо в реальному житті письменник гостро переживав внутрішній конфлікт.
Чи не поверхнево показують інших героїв? Як Раісу Троянкер – однобоке зображення, а Тичина запам’ятовується людиною, яка відвертається від зґвалтування жінки і йде геть. Майк Йохансон, Лесь Курбас, Володимир Сосюра – другорядні персонажі. “Будинок “Слово”. Нескінченний роман” важко назвати фільмом, який розкриває характери цих письменників. Фільм спробував охопити всіх, але вийшло, що всі інші – декорації. Не зважаючи на це, завдячуючи сильній акторській грі, цілком реально, що після перегляду глядач захоче дізнатися більше про них.
Також глядач мав би бути попереджений окремо про наявність сцен сексуального насильства, бо ми живемо в контексті війни, де такі жахливі травмуючі моменти є великою її частиною. Сцени довгі, гучні і занадто детальні. Зрозуміло, що вони мали за мету викликати у глядача шок і відразу. Але насильство в кадрі можна передати по різному.
Важливість фільму
Фільм все ж таки містить більше вдалих складових і свою просвітницьку місію виконує ідеально, адже це не просто фільм про історичні події, а мистецько потужна якісна робота.
За героями цікаво спостерігати, вони живі і живуть звичайним життям. Варто пам’ятати, що творці ставили перед собою амбітну задачу – за дві години хронометражу показати з десяток історичних постатей, в той час коли життя кожної з них заслуговує окремої екранізації. Тому фільм більше розрахований на глядача, який вже має хоча б мінімальне уявлення, хто ці люди.
Таке кіно як «Будинок «Слово». Нескінченний роман» є важливим внеском в українську культуру. В українському ігровому кіно тему 60-ків та розстріляного відродження майже не висвітлювали.
Сьогодення
А тепер уявіть, якою була б Україна сьогодні, її мистецтво, освіта, культура, якби ті люди могли творити надалі, а на їх здобутках і творах виховувалися цілі покоління? Українську культуру знищували століттями. Вона лежить в Сандермаху, Биківні і багатьох інших братських могилах в усіх містах України, де розстрілювали просто за те, що ти – українець. Там лежить наша велика культура.
В сучасних умовах не можна уявити теми більш актуально для екранізації. На превеликий жаль, за 10 років війни росії проти України ми вже маємо нове «розстріляне відродження». Такі культурні діячі як поет Максим Кривцов, письменниця Вікторія Амеліна, оперний співак Василь Сліпак, дитячий письменники Володимир Вакуленко – неповний список тих, хто формує ще один пласт українських митців, які не «дотворили».
Цей фільм має подивитися кожен і скласти свою думку. Українці мають ходити на фільми про своїх героїв.
Своєю участю в організації показу фільму «Будинок «Слово». Нескінченний роман» МУНО, відділ м. Едмонтон, вкотре відзначають українську культуру і творців, які своїми здобутками розвивають мистецтво та нагадують нам важливі історичні події України у формі кіно.
Долучайся до проведення різноманітних заходів МУНО з метою підтримки України у війні з росією та розвитку української культури у м. Едмонтон!
Шукайте нас в соціальних мережах:
• https://www.instagram.com/unyf.alberta
• https://www.facebook.com/profile.php?id=100089984003249
• https://t.me/unyf_edmonton
• https://unyfedmonton.ca/
Share on Social Media
