Олександра Пасєка і Святослав Пилипчук, Едмонтон.
У листопаді 2024 року у широкий український прокат вийшов художній фільм про війну в Україні – «Буча», знятий під час активних бойових дій. Проте історія фільму «Буча» почалася ще у вересні 2022 року зі скандалу: побачивши трейлер майбутнього фільму, Українська Кіноакадемія виступила з гнівним листом “Не можна так скоро знімати картину на цю болючу тему”. Однак про рівень картини, що вийшла, свідчить той факт, що в жовтні 2024 року на Варшавському фестивалі вона отримала приз глядацьких симпатій.
В основу фільму покладено реальну історію литовця з казахським корінням Костянтина Гудаускаса, який вивіз з окупованих росіянами Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Ворзеля (Київська область) 203 особи, включно з видатним композитором Ігорем Покладом із сім'єю. Єдиним захистом волонтера був паспорт громадянина Казахстану. Костянтин був правозахисником і журналістом, який оприлюднив факти про фальсифікацію президентських виборів у Казахстані. Після програшу кількох судових справ Костянтин був змушений покинути рідну країну, оскільки місцева влада його депортувала. У 2019 році активіст переїхав в Україну, попросивши політичного притулку. І все у нього в Україні налагодилося. Він купив квартиру у м.Буча. Але тут сталося вторгнення РФ, яке він бачив на власні очі вже о 4.40 ранку 24 лютого 2022 року зі свого панорамного вікна: звідти проглядалося все, що коїлося у напрямку гостомельського аеропорту.
Рішення поїхати до Бучі й евакуювати людей є важливим та визначальним моментом для героя, та, на жаль, у фільмі воно показано спрощено. У своїх інтерв'ю Гудаускас розповідав, що 24 лютого зіткнувся з дилемою — виїхати за кордон і звідти підтримувати Україну чи залишитися тут і робити все можливе. Це важливий життєвий вибір, який дає особливу характеристику герою.
Чому Гудаускас вирішив залишитися? Як розповідає сам чоловік, це рішення прийшло до нього несподівано в черзі за хлібом. Йому хліба не вистачило, але незнайома жінка наздогнала чоловіка й поділилася своїм. Саме в цей момент Костянтин і вирішив залишитися в Україні. «Бо такі люди, готові в складну хвилину розділити з тобою шматочок хліба, просто не можуть залишитися самі, ти маєш бути поряд, ти не маєш права поїхати», — вирішив він для себе.
Вже з наступного дня він щодня прокидався, сідав у машину і їхав до окупованих Бучі, Гостомеля, Ірпеня та Ворзеля рятувати людей.
Режисер Станіслав Тіунов і сценарист Олександр Щур знайшли у своєму фільмі чудовий баланс художнього і документального. Польський актор Цезарій Лукашевич майстерно передавав усі почуття головного героя. Актор точно відтворив увесь спектр емоцій свого персонажа: шок, сумніви, страх і радість — якщо вдавалося когось витягнути із зони окупації.
Найбільше, що притягує увагу глядача, це перевтілення головного персонажа. Волонтер помиляється, але виправляє помилки і навіть вибачається. Барв у його характер додають діалоги Костянтина з Богом, у безнадійних начебто ситуаціях. Цезарій Лукашевич проявив себе в цій ролі як тонкий актор, що вміє передати поступову трансформацію персонажа.
У фільмі згадується жінка на ім’я Гайде, до якої саме Костянтин зателефонував з питанням «Що я можу зробити для України?». Варто зазначити, що Гайде Різаєва є кримською татаркою та активісткою, яка двічі потрапляла в полон бойовиків «ЛНР», де пережила тортури, знущання та втрату близьких.
Наприкінці фільму, коли полковник Стрельников повертається до Росії (і обіцяє повернутися з нападом на Херсон), його дочка прибігає до батька з подякою за подарунок. У руках вона тримає білі кросівки і каже батьку, що саме такі вона й хотіла, поки камера наближається до плями крові, що видніється на подарунку. Цією сценою фільм буквально підкреслює факт мародерства, злочинного характеру російських військових дій, що викликає справжнє відчуття жаху чи огиди.
Хтось може вважати, що не варто знімати фільми про війну, поки вона ще триває. З одного боку, це логічно, адже для глибокого художнього осмислення потрібна певна часова дистанція. Але є й інша сторона: за три роки росіяни створили велику кількість “контенту” про цю війну, зокрема повнометражні фільми, які вони активно просувають на престижних фестивалях, вкладаючи в це значні кошти. Якщо ми не відповімо, світ бачитиме війну лише крізь їхню пропаганду й може сприймати нас як злочинців. Тому знімати фільми про війну — це не лише мистецтво, а й важливий фронт боротьби за правду. Ми маємо показувати світові реальну картину того, що відбувається, і боротися з російською дезінформацією на всіх рівнях, зокрема й у кіно.
А як вважаєте Ви, чи варто знімати фільми такої тематики зараз?
В Едмонтоні показ фільму «Буча» відбувся 19 грудня у Landmark Cinemas, спільною співпрацею UNYF Edmonton, Film Hive Entertainment та Ukraine Harmony Foundation.
25 cічня мешканці м.Едмонтон мали змогу переглянути ще один документальний фільм-терапію «Перемоги 118», режисеркою якого є Тетяна Комунар.
Фільм Перемоги 118 – кадр з фільму
14 січня 2023 року стало трагічною датою для мешканців м.Дніпро та всієї України. Російська ракета Х-22 влучила в багатоповерховий житловий будинок на Набережній Перемоги, 118, призвівши до загибелі 46 людей, серед яких семеро дітей, та поранення десятків мешканців. Ця подія стала символом жорстокості війни та незламності людського духу.
Для вшанування пам’яті загиблих та документування цього воєнного злочину Платформа пам’яті «Меморіал» спільно з продакшеном Агенції «Або» створили документальний фільм-терапію «Перемоги 118». Режисерка стрічки, Тетяна Комунар, прагнула через особисті історії постраждалих показати глибину трагедії та шляхи до зцілення. Фільм досліджує одну подію як приклад випробувань, через які проходять українці під час повномасштабного вторгнення. Герої стрічки діляться своїми переживаннями, розповідають про втрати та про те, як знаходять сили жити далі. Серед них — Анастасія Швець, яка втратила батьків; Олена Самофалова, чиї батьки постраждали; Юрій Васецький, тренер з хортингу, який врятував кількох мешканців одразу після вибуху; та Марина Слободянюк, керівниця розслідувань організації Truth Hounds, яка розповідає про розслідування злочину та причетних до нього російських військових.
Прем’єра фільму відбулася 24 жовтня 2024 року у київському кінотеатрі «Жовтень». Захід зібрав велику кількість глядачів, серед яких були родичі загиблих, очевидці подій, представники громадськості та медіа. Після показу відбулася дискусія з творцями фільму та героями стрічки, де обговорювалися питання пам’яті, справедливості та шляхів до зцілення.
Важливість «Перемоги 118» полягає не лише в документуванні трагічних подій, але й у наданні платформи для голосів постраждалих, що сприяє колективному зціленню та усвідомленню масштабів трагедії. Фільм також є важливим доказом воєнних злочинів, який може бути використаний у міжнародних судах для притягнення винних до відповідальності. Крім того, стрічка нагадує світовій спільноті про триваючу агресію та необхідність підтримки України.
Після київської прем’єри фільм почав демонструватися в різних містах України та за кордоном. Зокрема, українська громада в м.Едмонтон, Канада, організувала показ «Перемоги 118» у Домівці Українського Національного Об’єднання. Захід відбувся за підтримки Молоді Українського Обʼєднання міста Едмонтон, та зібрав значну кількість відвідувачів, які прийшли вшанувати пам’ять загиблих та висловити солідарність з постраждалими. Після показу відбулася дискусія, під час якої обговорювалися питання війни, втрат та шляхів допомоги постраждалим.
Організація таких показів за межами України є надзвичайно важливою для підтримки зв’язку між діаспорою та Батьківщиною, а також для інформування міжнародної спільноти про реальні події та наслідки війни. Фільм «Перемоги 118» стає містком між тими, хто пережив трагедію, та тими, хто прагне допомогти і підтримати.
Створення фільму стало можливим завдяки тісній співпраці Платформи пам’яті «Меморіал» та продакшену Агенції «Або». Команда працювала безпосередньо на місці трагедії, збираючи свідчення очевидців, рятувальників та експертів. Режисерка Тетяна Комунар зазначила, що метою було не лише показати жахливі наслідки обстрілу, але й продемонструвати силу людського духу та здатність до відновлення. Фільм поєднує документальні кадри, інтерв’ю та елементи арт-терапії, що робить його унікальним засобом для осмислення та зцілення.
«Перемоги 118» — це більше, ніж просто документальний фільм. Це акт пам’яті, протесту та надії. Він нагадує нам про важливість людяності, солідарності та справедливості в часи випробувань. Кожен показ, кожне обговорення сприяють тому, щоб подібні трагедії ніколи не повторювалися, а винні були покарані.
Долучайся до проведення різноманітних заходів МУНО з метою підтримки України у війні з росією та розвитку української культури у м. Едмонтон!
Шукайте нас в соціальних мережах:
Share on Social Media
