Світлої пам’яті бл.п. Ніни Лугової (9.04.1927 р. – 28.06.2024 р.)

Галина Гайдай, село Гореничі.

Не стало серед нас унікальної людини. Здавалось, що її енергії і оптимізму вистачить на кілька життів. Наздогнало і вихопило від нас лелечине крило все­ таки і її. Багато хто скаже, що 97 років прожити при відмінній, гострій пам'яті з талановитим почуттям любові до людей і постійною реальною турботою про рідних, близьких, знайомих і незнайомих, – то Божа милість. Ця канадська українка була надзвичайно щедра на увагу і прихильна до всіх, хто мав якусь скруту. Про таких добродійників, як Ніна Лугова, говорять, що останню сорочку з себе зніме, але людину втішить. В гіркому 1996 році якраз на свят-вечір Різдва… саме Ніна Лугова зі своїм чоловіком Стефаном зустрічали у вінніпезькому аеропорту мого тяжко хворого чоловіка Василя Гайдая (канадійця, багатолітнього секретаря УНО Вінніпега, який повернувся на рідну Україну доживати віку, але невдовзі мусив повернутися до Канади на візочку, на лікування), і мене, громадянку України, яка зовсім не орієнтувалась в канадському житті. Чоловіка помістили в центральну лікарню Вінніпега. Мене – безкоштовно в готель, така була благодійна передноворічна увага-пільга для мене. Щоденно ця родина Лугових була з нами і серцем, і святковими смачностями, і коштами. Мого чоловіка не стало б лютого 1997 року о 16.45. А вже о 17.15 ця родина обійняла мене… аж на 27 років мого життя. Світлі, рідні, проникливі, осяяні величною добротою люди. Які б слова я не підбирала – не знаходжу відповідного, як мене оберігали і допомагали і Лугові старші, і Лугові молодші… Хоч я мусила повернутись жити й працювати в Україну, але двадцять разів я приїздила до Вінніпега на могилу мого чоловіка. Зустрічали і проводжали мене завжди Лугові. Скількох українців вони прихистили в своєму домі! І видатного актора Богдана Ступку, і знаного в світі історика, професора Володимира Сергійчука, і родичів митрополита Ілларіона, і мистецтвознавців київської Консерваторії, режисерів і операторів кіностудій Києва, і численних українців, не тільки родичів чи близьких. Кожному надавали тепло рідного дому і материнську смачну поживу. А що говорити про жіночий гурт старших українок Вінніпега, яких збирала Ніна Лугова біля себе, нікого не залишала без своєї уваги! На своєму авто вона їздила до кожного дому своїх подруг, з'єднувала всіх, щоб вони відчували дружнє плече і розраду! Не дозволяла бути самотніми нікому. Як її вистачало на всіх нас? Далеких і близьких. Навіть у 80 років вона їздила через материки, океани і непрохідні північні зони колишніх сталінських таборів в містечко Біла Холуниця – на могилку своїх бабусі, тата і мами, яких в часи другоі світової сталінські кати вивезли з рідної Волині до гулагівської зони ув'язнення. І тільки за те, що вони вірні українці. ЇІ найрідніші люди знайшли останній прихісток на вятській землі… До останньої хвилини життя вона турбувалась про родини своіх сестер, які безневинно, як і їхні батьки, витримували сталінські катування Північчю.

Сумує Молдавія, де київська родина Ніни Лугової зараз мусить рятуватись від жорстокої російської війни… Сумує Коломия, Волинь, де живуть родичі Лугових.

Сумує рідне село мого чоловіка, Василя Гайдая, Гореничі. Сюди, в сільську та шкільну бібліотеки, Ніна Лугова надсилала численні книги, видані у Вінніпезі Товариством «Волинь». Гореничі відзначили Ніну Лугову Почесною сільською грамотою, і вона дуже тішилась тим.

Ніну Лугову знала не тільки українська громада Вінніпега. ЇЇ знали і шанували українці Канади як Людину з великої Літери, як невтомного сердечного провідника до всіх українців світу.

Світла пам'ять і щиросердна вдячність Вам, дорога Ніно, і Вашому покійному чоловікові невтомному голові УНО Вінніпега Стефану Луговому. Ваші імена – це гордість українців Канади.

Share on Social Media