Ярослав Стех для Нового Шляху, Торонто.
Відзначаючи цей ювілей, ми маємо можливість повніше осмислити багатогранне життя Михайла Івасюка, яке переповнене цікавими подіями, щастям, радістю і одночасно великим горем. Заглиблюючись у його життєвий літопис, ми разом з Михайлом радіємо, сумуємо та спільно переживаємо його погідні і похмурі дні. Такі глибокі переживання роблять кожну людину більш уважною і небайдужою до людського життя. Кожна людина, немов той листочок, що силою буремного вітру є відірваний від дерева, відчуває біль розлуки, тужить за ним, за втраченим життям, яке зростало справжньою красою у вінку лагідного корінного сімейства. Михайло в нашій свідомості – універсальна постать батька і вчителя, письменника і мислителя, він був оберегом моральних і духовних надбань своєї сім’ї і свого народу, сівачем і продовжувачем кращих традицій розумного й доброго і намагався, щоб все найкраще стало вічним. Через його турботливі роки життя і добре серце пройшло всяке, що зветься за сукупністю крилатого вислову “Життя прожити – не поле перейти”.
Михайло Івасюк народився 25 листопада 1917 року в старовинному буковинському містечку Кіцмань. Місто Кіцмань розташоване на берегах річки Совиця (притоки Прута), тепер районний центр в Чернівецькій області. У Кіцмані не раз бував Юрій Федькович, сюди приїжджала Ірина Вільде, щоб тут навчитися “народного духа” українського звичаю. Тут набирався знань у чотирирічній початковій школі Сидір Воробкевич, палкий український патріот, який згодом закликав плекати “рідну руську мову”, розмовляти “своїм рідним словом”. У Кіцмані на початку нашого століття викладав у гімназії українську мову й літературу Сильвестр Яричевський, котрий, до того ж, керував хором товариства “Боян” і був одним з найдіяльніших учасників першого на Буковині товариства “Січ”. Для нього М. Івасюк створив кілька січових пісень, в одній з яких мовилося:
Як ту землю не любити,
Таж за нею серце гине,
Ах, для неї тільки жити,
Для вільної України!
Михайло Івасюк дізнався про ті імена українських діячів в молодих роках від свого батька Григорія, який розказував синові про свої культурно-освітні зустрічі, які відбувалися у віддаленому м. Чернівцях. При тому слід додати, що батько Михайла вмів цікаво розказувати про все що бачив і чув, був це регіональний громадський діяч з рідкісним талантом промовця. Такі розповіді надзвичайно цікавили хлопця і збагачували його знання і уяву про рідну культуру. З одної сторони це був період національного пробудження на Буковині, а з другої – період, коли частина Буковини в 1918 р. попала під окупацію Румунії.
Румунська влада запровадила нечуваний терор українського населення. Захопивши владу на українських територіях, румуни закрили майже всі українські школи, товариства і організації. Вони вимагали, щоб проповіді в церквах проводились румунською мовою та замінили назви місцевостей на румунські. Багато українців ставилося до окупаційної влади вороже, а деякі відкрито виїхали з окупованих частин Буковини, серед інших емігрувала разом з родиною Ірина Вільде до Станіслава (Івано-Франківська). Тисячі буковинських українців не мали елементарних прав здобувати освіту рідною мовою. Тому, живучи під румунською окупацією, Михайло Івасюк вчився в румунській школі, опанував румунську, а з нею – латину, французьку, німецьку і польську мови. В університеті, в який вступив восени 1939 року, навчався по-румунськи лише кілька місяців і через неспроможність заплатити його звільнили з університету.
В цьому ж році він рішається на нелегальний перехід румуно-радянського кордону, щоб продовжити навчання в одному з радянських університетів. Та, на жаль, його пограничники схопили на кордоні біля села Завалля на Покутті і передали у станіславську в'язницю. Відтак почалася його ґегенна тюремна по гулагівських бараках. Але навіть там Михайло продовжує інтелектуально зростати. Серед тюремних загроз натрапив на добрих людей, де оволодів медичними навичками, познайомився з інтелігентними людьми, серед яких був Л. О. Зільбер, рідний брат Веніаміна Каверіна; донька Маршала Тухачевського Світлана Михайлівна та інші високоосвічені, добрі люди, які йому допомагали не тільки звільнитися з ув’язнення, але навіть уможливили йому там навчання. У цей же період Івасюк зібрав власну бібліотеку з півсотні книг, серед яких були твори Т. Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини та ін. Там йому згодом пощастило дістатися до румунської армії і таким чином повернувся в 1946 р. до свого родинного Кіцманя. Перебуваючи далеко від рідного краю Михайло пізнав Софію Карякін, яка походила із Запорізької області і з нею одружився. Подружжя приїхало до Кіцманя і обоє стали займатися вчительством. Михайло вчителюючи, водночас продовжував студії, вивчав французьку філологію у Чернівецькому університеті, який закінчив у 1949 р. У ці ж роки він більшої уваги став приділяти літературній діяльності, зокрема поезії і прозовим творам. Записував фольклорні надбання регіону, солідно досліджував історію та займався літературним буковинським етносом.
Михайло Івасюк також збирав, упорядковував і видавав буковинські легенди, казки й пісні. А благословення на письменницьку працю отримав від самої Ірини Вільде, яка ще у 1956 році схвально оцінила його першу повість “Чуєш, брате мій?” Зрештою, Михайло і Ірина поважали один одного до кінця життя. Михайло був людиною надзвичайно скромною і очитаною. Він навіть у сталінських таборах багато читав, причому різними мовами і в оригіналі (польською, французькою, німецькою). І все життя, книжка за книжкою, зібрав розкішну багату і цінну бібліотеку, яку потім заповів музеєві сина. Після смерті Михайла Григоровича його іменем названо Чернівецьку наукову бібліотеку, в архівах якої він часто працював. Там він по крихті збирав цінну інформацію не один рік життя і туди передав всі свої літературні перлини і довголітні літературні надбання. До нестями був закоханий у поезію Тараса Шевченка та Лесі Українки. Колись написав у щоденнику: “Я ношу Тараса в грудях з дитинства. Все життя молюсь до нього, бо він є творець мого світу. Люблю те, що любив Шевченко, ненавиджу те, що ненавидів Шевченко. Нічого іншого не знаю і знати не хочу”.
Здобувши відповідні кваліфікації в 1964 році Михайло розпочав викладацьку роботу в Чернівецькому університеті (1964-1987) на кафедрі української літератури, де передав свої знання з філології студентам. Спочатку як старший викладач, а після захисту кандидатської дисертації про життя і творчість Сильвестра Яричевського, як доцент. Студенти філологічного факультету любили свого викладача, знали якими темами йому можна найбільш догодити. Їх завжди рятувало глибоке знання Лесиної творчості і звичайно Шевченківські поезії.
Як викладач Михайло завжди старанно працював над українською мовою, любив організовану наукову туристику з студентами, на якій поглиблював знання студенті з історії рідного краю, яка для нього була святістю. Понадто він любив писати і після згаданою повісті “Чуєш, брате мій”. Тут на увагу заслуговують його публікації ще з середини 30-х років у чернівецькому дитячому журналі “Українська ластівка”, де Михайло публікував свої молодіжні твори: “Розкажу тобі казку” з рядками про “Дніпр старий, ревучий та Вкраїну нещасливу”, надиханими і Тарасом Шевченком, і тими розмовами про трагічну долю великого народу по обидвох боках Дністра, що велися не лишень у родині, а й у всьому Кіцмані та на цілій Буковині.
В ті ж роки побачила світ Івасюкова поезія про страшний Голодомор, влаштований сталінськими опричниками на радянській Україні та про репресії української інтелігенції в 30-х рр. ХХ століття в більшовицькій займанщині. Були серед юнацького доробку молодого автора й вірші іншого плану, любовна та побутова лірика.
В невдовзі він видає роман “Червоні троянди” (1960). А по тому з'явилася збірка оповідань “Відламана галузка” (1963), повісті “Двобій” (1967) та “Весняні громовиці” (1970), романи “Вирок” (1975) і “Серце не камінь” (1978) та інші. Івасюк як письменник мав свої улюблені теми і свій стиль і художницьке світобачення. Цією темою було для нього довгий час заповнене творче життя 30-40 років ХХ століття з Буковини. Згодом, увагою прозаїка заволоділи інші часові й географічні координати. У романній дилогії “Балада про вершника на білому коні” (1980) та “Лицарі великої любові” (1987) письменник розгорнув широку панораму боротьби буковинців за кращу долю у другій половині XVII століття і реабілітував народного ватажка Мирона Дитинку, показавши його позитивно, що це не був “розбійник”, як твердили декотрі молдавські літописці, а достеменний лицар з благородними і високими пориваннями, великої любові до рідної землі та до своєї прекрасної подруги Артемії Дилогії. Варто також підкреслити, що “Балада про вершника на білому коні” невдовзі після появи мовою оригіналу побачила світ у перекладі в Москві і отримала позитивні рецензії.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
