Вже багато місяців на Донбасі йде війна, яку Україна, здається, не знає, як завершити. Українське суспільство і політичний клас поділені у оцінці того, що треба робити: чи наступати, чи, навпаки, віддати Донбас Росії, чи інтегрувати його на правах автономії, чи ізолювати. Можливо, на ці питання буде легше відповісти, якщо подивитися, як і чому почалася ця війна, і що цьому передувало.
Донбас є давнім українським регіоном. До початку російської агресії в Донецькій області українці складали більшість населення – майже 59%, порівняно з 38% росіян. Трохи інша структура населення у самому місті Донецьку – 47% українців і 48% росіян. Донбас був і залишається найбільш русифікованим регіоном України. На копальнях і заводах там здавна працювало багато росіян, крім того, велику частку робочої сили у промисловості складали колишні в'язні, і радянський режим вважав Донбас моделлю “нової спільноти”, русифікованого “радянського народу”. До здобуття Україною незалежності у самому Донецьку остання українська школа була закрита ще на початку 1970-х років, а у його суцільно україномовному передмісті, на хуторі Широкому, – ще через 10 років. Русифікаторський тиск на донбаське село був сильніший, ніж в інших регіонах, що так обурювало і бентежило справжніх патріотів Донбасу Василя Стуса, Олексу Тихого, Івана Дзюбу та багатьох інших. А один з найкращих українських поетів ХХ століття, Володимир Сосюра, який уславив своїм народженням зруйноване нині Дебальцеве, написав у далекому 1931-му році слова, які звучать навдивовиж сучасно:
Ні, наша мова не загине,
Її не знищать сили злі!
Ти власним світлом, Україно,
Сіяти будеш на землі.
Починаючи з кінця 1980-х років, небайдужі донбасівці намагалися відновити українських дух регіону. Почали рости патріотичні організації, такі як Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Народний Рух, СНУМ, Історико-етнографічне товариство молоді “Курінь”. Громадою Донеччини видавалися ґазети “Східний часопис” та “Козацький край”, часопис “Схід”. Відновлення першої української школи в Донецьку у 1990 році було великою подією для громади, і громада з ентузіазмом допомагала і розвивала школу, багато батьків возили в неї дітей через усе місто.
Проводилося багато заходів, спрямованих на пробудження українського духу у ширшому загалі. Наприклад, культурологічний похід “Дзвін” щорічно у 1989-1991 роках проходив майже всією теріторією Донецької та Луганської областей. У “Дзвоні” в різні роки взяли участь канадійські українці – Евген Дувалко, Катя Масник, Михайло Винницький, Леонід та Олена Цехмістро, Надія Вертій, Мирося Єйна, Рома Ігнатович, Євген Суліпка, Ліда Куліш, Оля Вінчур, Юрій Дякунчак, Борис Вжесневський, Данило Даревич, Кристофор Ісаїв, Володимир Держко, Борис Буйняк, Тамара Ткачук, Володимир Петрович, Мотря Онищук, Адріянна Стех, Тетяна Винницька, Павло Пірі, Роман Даревич, Гриць Дичок, Ігор Власенко, Олександр Власенко та багато інших. В межах походу у десятках міст і сіл “дзвонарі” агітували донбасівців (а потім і мешканців інших регіонів) за незалежність України, і відгуки народу часто були досить сприятливі.
Наприкінці існування Радянського Союзу Донбас великою мірою перейнявся українським патріотизмом і 1 грудня 1991 р. по 84% мешканців Донецької і Луганської областей проголосували за Незалежність (порівняно з 90% в цілому по Україні).
З настанням Незалежности, держава, несміливо і досить повільно, почала проводити інтеграцію Донбасу у мовне і культурне середовище України. Цей процес можна було би назвати українізацією, якби його проведення було більш інтенсивним, а результати – більш успішними. У кожному районі міста Донецька було відкрито щонайменше по одній українській школі, у інших школах відкривалися класи з українською мовою навчання. Несміливість “українізації” Донбасу, та й інших регіонів, характеризується, наприклад, таким фактом, що у 1994 році нові доповнення до Закону про Мови дозволили вести діловодство мовою громад, що практично припинило використання української мови у приватному бізнесі на великій території України.
Але попри майже повну відсутність культурної і мовної політики з боку держави і незважаючи на велике незадоволення важким економічним станом, у якому численні донбасівці звинувачували Незалежність України, багато, можливо і більшість, жителів регіону у 1990-ті роки були лояльними до України. Вони розуміли, що з часом українська мова і культура повинні зайняти панівне становище. Апогеєм масовості у пропаганді української культури у Донецьку, напевне, став фестиваль “Червона Рута”, який проводився у 1993 році.
Що ж сталося потім? Чому у 2000-х роках на Донбасі почастішали антиукраїнські прояви? Що пішло не так на Донбасі, що дозволило Путінові, поруч з Кримом, обрати його в якості плацдарму для наступу на Україну? З цими запитаннями ми звернулися до Анатолія Луцюка, науковця з Донецька, який зараз мешкає в Одесі.
Він повідомив нам, що громадські українські газети в Донецьку закрилися ще в 1990-х роках. Але у 2000-х роках українське громадське і культурне життя там не згасло. Продовжували виникати українські громадські організації, такі як “Поштовх” і “Український розмовний клуб”. Викладання у Донецькому Національному Університеті велося частково, а на деяких факультетах чи не наполовину, українською мовою (на відміну від Одеського університету, де і зараз викладання ведеться виключно російською). Пан Луцюк каже, що українські школи, і особлива та, що була відновлена першою, №65, виховали не одне покоління українських патріотоів.
Він оцінює частку патріотів у населенні Донецька на початок минулого року на рівні 30%. Частку яскраво проросійськи налаштованого населення на той момент він оцінює на рівні 20%. Решту 50% населення Анатолій відносить до категорії тих, хто не мав вираженої лояльності до будь-якої юрисдикції (майже аналогічний розподіл наводив нам донецький журналіст Олексій Мацука – НШ).
Проблема в тому, за словами Анатолія, що, починаючи з президентських виборів 2004 року, донецький “регіональний” клан проводив цілеспрямовану антиукраїнську пропаганду. Насаджувалося протиставлення Донецька іншим регіонам України – “Донбас годує усю Україну” – і на ці настрої купилося багато людей.
Ми запитали пана Луцюка, чи не збільшилася нелюбов до України на Донбасі за час війни, як часом можна подумати, читаючи записи у соціальних медіа від тих, хто залишився на окупованих територіях. І чи буде сенс у майбутньому пробувати реінтегрувати це населення в Україну, якщо ці настрої є настільки сильними і масовими?
Анатолій Луцюк вважає, що з реінтеграцією донеччан в Україну не повинно виникнути проблем. “Це та ж історія, як казали про Слов'янськ і Краматорськ, що там – поголовно “ватне” населення. І що? Рік після їх визволення пройшов і ніяких проблем з цим там немає”, сказав він. Анатолій вважає, що проблема зараз не стільки в тому, чи вдасться реінтегрувати донеччан в Україну, як у тому, що, на його думку, не видно ані військових, ані політичних шляхів вирішення проблеми російської окупації частини Донбасу.
На наше запитання, що буде, якщо окуповані території у недалекому майбутньому все ж таки будуть звільнені, Анатолій Луцюк дав досить оптимістичну картину. Ніхто, за його словами не буде створювати партизанські загони чи стріляти в українських військових з-за рогу. “Люди з антиукраїнськими поглядами, оті 20%, їх і матимуть, але швидше за все зменшиться їх радикалізм. Зараз такі люди відчувають навіть не стільки ненависть до України, як розгубленість. Ота більшість, яку називають “болотом”, зараз трохи радикалізувалася у бік антиукраїнських поглядів. Наприклад, багато хто справді вірить, що Донецьк обстрілюють міфічні українські “диверсійні групи”. Але це не повинно бути проблемою у разі наведення ладу. Якщо з Донбасу зникнуть усі незаконні озброєні формування, ніяких проблем не буде, що знов таки показує приклад Слов'янську і Краматорську. Зараз теракти відбуваються не на звільнених територіях, а у Харкові, Одесі та Львові, тому що їх проводить не місцеве населення, а Росія. У Одесі ще й досі до 25% хочуть, щоби “Путін ввів війська”. Але цього не видно, вони мовчать, бо загальний настрій протилежний. Ну що ж, десь до 25% людей життя нічого не вчить, вони хочуть, щоби в Одесі зараз було так, як в Дебальцевому”.
З приводу шансів на українізацію України в цілому, Анатолій Луцюк сказав, що за останнй рік пішли зворотні тенденції. “Є досить таке негарне гасло “Єдіная страна”; серед топ-блогерів, ліберальної частини еліти є точка зору, що в Україні повинний бути Інститут російської мови, який би розвивав нашу, українську версію російської мови; що ми, мовляв проти путінської, але за демократичну Росію. Що, от подивіться, на сході українські солдати в основному російськомовні. Буцімто вони там воюють за російську мову.
Багато хто з інтелектуальної еліти виступає проти “насильницької українізації”. Наприклад, у таких людей був конфлікт зі спільнотою “И так поймут”, яка протестує проти використання російської мови у рекламі, сфері обслуговування, тощо. Таких тенденцій раніше не було. Тобто певний прошарок української ліберальної інтеліґенції зараз говорить, що можна здобути Україну, не здобуваючи української мови. Це, можливо, не дуже поширена думка, але її обстоюють деякі впливові люди, наприклад, письменниця і співачка Ірена Карпа, помічник Міністра оборони Юрій Бірюков.”
На наше запитання про відмінність цієї позиції від позиції Руху російськомовних українських націоналістів (РУН), пан Луцюк сказав, що це – трохи інша ідеологія. Позиція РУН іде не з ліберальних, а з націоналістичних кіл. Частково такої позиції дотримується і Правий Сектор, у якого багато спікерів – російськомовні. Ці кола визнають необхідність українізації, але не ставлять її першочерговим завданням.
Анатолій сказав нам, що зараз, після Революціії Гідности, в Україні не спостерігається масового переходу на українську мову. Ця ситуація контрастує з ситуацією після Помаранчевої Революції, коли, наприклад, у Києві відбувся сплеск використання української мови, якої до того там майже не було чути. Очевидно, багато хто вважає, що це – не першочергове питання. Але дехто пробує на йьому розіграти політичну карту і винайшов принизливий термін “вишиватники” для українців, які обстоюють українізацію. Це – обмащування брудом одного із символів українства – вишиванки. Таку позицію не можна назвати антиукраїнською, але вона виступає проти українського руху і має руйнівний ефект.
Пан Антолій вважає, що русифікація не зупинялася жодного разу за весь період Незалежности. Масова культура і друковані ЗМІ русифіковані на 90%, телебачення – на 70-80%. Він вважає це цілеспрямованою політикою олігархічних кланів, які і досі залежні від Кремля. Ця політика не припинилася навіть зараз, під час російської агресії проти України. Анатолій вважає, що процес українізації мусить мати дві складові – державну політику і громадський рух за перехід на українську мову.
Share on Social Media
