Іван Козаченко, КІУС-Едмонтон.
Якщо взяти якісь міста Західної чи Центральної України, то там завжди були соціальні групи, які займали активну позицію, які не сприймали цю пострадянську українську дійсність і намагалися її змінити. Фактично, це ті люди, що почали Майдан. А ось у цих містечках на сході України все набагато сумніше, тому що якихось громадських ініціатив там ніколи не було – вони там глушилися місцевою владою; якогось реального політичного життя там не було, тому це були фактично феодальні вотчини представників Партії реґіонів чи компартії. Але з того часу, як там стався цей конфлікт, там почали з’являтися якісь справжні громадські ініціативи: з’явилися волонтери, з’явилися активісти, люди, які справді розуміють, що доля цих міст у їхніх руках, що від них все залежить, що потрібно брати участь у суспільному житті, бо інакше знову можуть прийти озброєні люди. І саме цих людей страшенно важливо сьогодні підтримувати. Для них це набагато важливіше, ніж для мешканців маленьких містечок де-небудь на Галичині, на мою думку.
А скажіть, яке ставлення місцевого населення ви відчуваєте, подорожуючи сходом?
Знову таки, в мене дуже суб’єктивний погляд, тому що спілкуюся переважно з тими, хто приходить на зустрічі. Люди, які хочуть, щоб прийшов Путін, – вони ж не прийдуть на український літературний вечір.
Хоча зрозуміло, що спілкуєшся не лише на запланованих вечорах. Різну реакцію доводиться бачити: i різко неґативну, антиукраїнську, і якусь нейтральну, і доволі інфантильну. Але, знову-таки, є дуже важливим, на чому ти зосереджуєшся, за що ти тримаєшся, що для тебе є важливішим. Можна нервово озиратися на кожне антиукраїнське висловлювання, а можна триматися за всю ту велику кількість людей, які хочуть щось змінити на краще, – і таких людей там величезна кількість, справді. Дуже світлі, наснажені та заряджені на роботу люди, з якими страшенно приємно мати справу. І це не обов’язково якісь активісти, не обов’язково якість євромайданівці, зовсім ні. Велика кількість цілком адекватних, хороших, розумних та порядних людей серед учителів, бібліотекарів, серед місцевої влади теж, тому що хоч і потрошку, але вона там міняється. Можна зустріти цікавих людей де завгодно: серед водіїв маршруток, серед продавців крамниць, серед пенсіонерів, серед школярів. Головне – це не боятися говорити, не боятися почути у відповідь думку, з якою ти на перший погляд будеш незгодним, яка тобі відразу може не сподобатися. Цього не треба боятися, адже це наші співвітчизники. У багатьох випадках їхня думка керується не якоюсь їхньою позицією, а тим, що в них у голові є саме така інформація і вони не можуть дати собі з нею раду. Якщо їм запропонувати якусь іншу інформацію, то цілком можливо, що вони свою думку поміняють. А їм цю інформацію ніхто ніколи не давав. Вони там завжди були в певному інформаційному та культурному вакуумі.
В принципі, є такий момент, що не лише вони знаходилися в такому вакуумі. Які-небудь райцентри Харківщини, чи Запорожчини, чи Дніпропетровщини теж мало в цьому плані відрізняються. В Україні ніколи не було нормальної культурної політики, нормальної інформаційної політики, якоїсь державної політики, спрямованої на вироблення ідентичності громадянина цієї країни. Тут я не говорю про якусь ідеологічну роботу, не говорю про пропаґанду, а говорю про якусь елементарну спробу пояснити громадянам — громадянами якої країни вони є. Ніколи цього не було і, в результаті, все це вилилось у величезні проблеми і величезні протиріччя. Але що? Ми маємо таку ситуацію і мусимо з нею працювати. За нас весь цей шлях до кінця ніхто не пройде.
А скажіть, що відбувається з волонтерським рухом зараз в Україні?
Наскільки можу судити, він певною мірою послабився. Є певна апатія, втома, є певна роздрібненість, недовіра. Але це стосується не тільки волонтерського руху. Це стосується ситуації у суспільстві взагалі, тому що зовнішньополітичні та внутрішньоекономічні показники не сприяють консолідації та оптимізму. Мені здається, що в цій ситуації важливо нагадувати нам всім, за що ми боремось, що намагаємось відстояти. Поза тим, що є певна втома та певна роздрібненість, все одно багато волонтерів працюють і їхня робота залишається дуже важливою. У цьому можна легко переконатися, якщо побачити, як зустрічають волонтерів військові. Тут навіть не йдеться про якусь матеріальну допомогу, а йдеться, скоріш, про моральну підтримку. Військовим страшенно важливо відчувати, що в тилу про них пам’ятають, що в тилу про них думають, що їх не кинули сам на сам на цю лінію вогню. Вони хочуть знати, що вони повернуться — і там є країна, є суспільство, є співвітчизники, з якими вони знаходяться на одній хвилі розуміння.
Що ви думаєте стосовно реформ в Україні? Що заважає їх проводити більш успішно?
Якщо говорити серйозно, то я ж не спеціаліст. Я, чесно кажучи, не розумію, що не дає українській владі впровадити якісь реальні, зримі реформи. Я цього не розумію. Можливо, ми всі не володіємо якоюсь інформацією, можливо, ми не бачимо картину в цілому, можливо ми чогось не розуміємо. Але, тим більше, було б важливим з боку влади нам щось показати, пояснити і спробувати вести якийсь суспільний діалог. Оскільки цього всього немає, то, ясна річ, з’являється величезний простір для підозр, для домислювань, для недовіри, для взаємних звинувачень і образ. Одним словом, нічому доброму все це не сприяє. Мені здається, що це очевидна помилка чи свідома безвідповідальність української влади.
Раніше багато українських письменників були популярними в Росії, брали участь у різноманітних заходах там. Що ви можете сказати про рівень спілкування тепер?
Ну, загалом, він майже зник зовсім. З одного боку є певна позиція частини російських видавництв та багатьох російських письменників, які в цій ситуації змінили свої погляди чи, власне, окреслили свою позицію як доволі про-путінську. А, з іншого боку, є позиція українських письменників, частина яких теж принципово і демонстративно не хоче мати сьогодні нічого спільного з російським літературним та культурним середовищем. Ті зв’язки, що залишились, вони, скоріше, приватні, тримаються на приватному спілкуванні.
В мене були друзі в російському письменницькому середовищі. Можу навіть сказати, більшість із них залишились друзями, хоча є частина людей, з якими просто обірвалось спілкування. Публічних якихось скандалів не було, але, так чи інакше, з деякими зі своїх знайомих я не спілкуюся саме з ідеологічних міркувань. Але, що приємно усвідомлювати, більшість з них не втратили своєї адекватності і далі оцінюють політику своєї держави, як політику шовінізму, як політику окупації. Там теж є такі люди і, на мою думку, про це страшенно важливо пам’ятати, тому що нерозумно і не конструктивно відмовлятися від спілкування з людьми, які знаходяться на твоєму боці. Є така риса у частини українців: замість того, щоб шукати союзників, вони собі шукають ворогів, і знаходять їх там, де їх можна було б НЕ знайти.
На вашу думку, чи мають письменники в наші дні такий же політичний вплив, як мали “шістдесятники”?
Та ні… Хоча як можна оцінити вплив “шістдесятників” у 60-ті роки? Не думаю, що творчість Василя Стуса у 60-70-х роках мала для пересічних українців аж таке велике значення. Що мало значення для тих українців, які виступали проти радянського режиму, – це, безперечно, а ось якщо говорити про широкі читацькі маси, – не певен.
Очевидно, що ситуація змінилася, і культура зараз не є на передовій суспільного життя. Безперечно, що це свідчить не про якість культури чи про рівень письменників, а, скоріше, про те, що змінився формат функціонування культури в суспільстві. Зараз все працює за іншими схемами. Але так чи інакше, з війною та величезною заполітизованістю українського суспільного життя є така річ, як величезний попит на моральні авторитети. Коли політикум настільки дискредитований, що до нього немає довіри загалом, і суспільство потребує певних провідників, певних авторитетів; людей, які здатні вивести їх зі складної ситуації. Мабуть це свідчить про певний постколоніальний стан суспільства, коли людина настільки невпевнена в собі, у своїх можливостях, що постійно шукає іншу людину, котрій можна делеґувати частину своєї відповідальності, частину своїх проблем. І всі ці потреби, всі ці запити делеґуються будь-кому – і священникам, і журналістам, і естрадним зіркам, і письменникам зокрема. У багатьох випадках ці письменники, мені здається, просто не зовсім готові до того, що брати на себе таку відповідальність. Хоча ми часто цього не усвідомлюємо і хапаємося за це. Тому що є велика спокуса, коли тобі пропонують стати Месією, прийняти цю пропозицію і приміряти цей костюм. У більшості випадків це доволі кумедно виглядає, якщо не сказати — несерйозно. Мені здається, що краще не множити якісь не надто фахові, не надто авторитетні коментарі. Але від нас це вимагають…
Share on Social Media
