Юлія Скарлат для Нового Шляху – Українських Вістей, Київ.
Бувають історії, що, безперечно, варті поваги. Бувають люди, котрі варті таких історій. Моя — присвячується киянам.
Сьогодні 46-й. І мені здається, я згадую, котрий сьогодні день, лише сідаючи за написання матеріалу. Бо за особистими відчуттями сьогодні наше друге життя — перше, колишнє, ми залишили на межі 24-го лютого. Як би невимовно боляче нам не було, життя має унікальну здібність — не зупинятися. І життя в українській столиці — аж ніяк не виняток. Навпаки — підтвердження цієї аксіоми.
Пульс завжди задають люди. Ось і в Києві їх робота тримає інфраструктуру міста під час війни. Водії, продавці, лікарі, рятувальники, баристи, квіткарі та ще незліченна кількість тих, чия праця подекуди непомітна. Проте місту вона життєво необхідна. Справжні герої нашого часу, іноді навіть без медалей.
Життя в українській столиці, куди після нещодавнього звільнення Київщини починають масово повертатися мешканці, вирувало і під час масованих атак ворога. Це все завдяки людям. Тож, сьогодні про тих, хто рухається назустріч перемозі без зброї в руках. Про киян.
Її звати Наталія. Вона медичний директор перинатального центру столиці, де приймають майбутніх мам із найбільш важким протіканням вагітності. Робота Наталі — про важливе. Вона про наших дітей, наше майбутнє, за котре так відчайдушно борються на лінії вогню. З того найпершого дня Наталя живе на роботі — каже, що панічно боїться залишати лікарню навіть на добу, адже постійно виникають проблеми, котрі потребують її безпосереднього втручання. Увесь персонал Київського обласного перинатального центру, а їх вісімнадцятеро, усе роблять разом: приймають пологи, готують їсти, миють підлогу та заспокоюють тих, кому необхідна підтримка.
«Ви розумієте, — запевняє мене медичний директор, — нам кожна пацієнтка як рідна. А для мене це взагалі особиста історія. Я знаю, що зараз у відчаї дуже багато людей. Я їх бачу, відчуваю. І скажу відверто: мені також страшно. Проте коли ми їм допомагаємо, цей страх ніби зникає. Я рятуюся тут. Знаю, що роблячи свою справу добре, як і завжди, я тут потрібна». Знизує плечима та ніяково усміхається.
І я знаю, що вона на своєму місці. Справді там, де потрібна. Коли країна впевнено крокує до перемоги, такі люди, як Наталія, теж не зупиняються ні на секунду. Це про спільне, про те, що її власний фронт, — не менш важливий.
Мабуть, усім нам у житті необхідно знайти людину, котра так чи інакше стане частиною історії. Історії, вартої поваги. Мені здається, що я тепер таку людину знаю. Олександр з тероборони (проте я все ж пам'ятаю його як Сашка). Війна застала його в рідному Львові, де першого дня він і намагався потрапити до лав ЗСУ. Однак у військкоматі запевнили: поки його допомоги не потребують, мовляв, достатньо. Але Олександр вчинив вже не як Сашко, з котрим мені доводилося ділити парту, а як справжній син свого народу. Не довго думаючи, зібрав речі та поїхав туди, де було гарячіше, — до Києва.
Відтоді Олександр захищає країну в складі тероборони під столицею. Разом з хлопцем стоять ті, хто у цивільному житті був підприємцем, робітником заводу, спортсменом, адво-катом та лікарем. Однак про цивільне життя тут майже не говорять — здебільшого про війну та службу.
Я довго намагалася отримати його ко-роткий коментар. Укотре зневірившись у цій ідеї, все ж телефоную. З того боку слухавку все ж беруть. Нарешті! Його 4.5.0. доволі сатиричне та з відтінком гумору — як завжди.
Однак згодом зізнається щиро та відверто: «Немає в мене відчуття, ніби от взяли і висмикнули з попереднього життя. Мені тут доволі комфортно, настрій в усіх бойовий, заряджений. За домом не сумую, про повернення не думаю. Є лише сильне бажання все це швидше закінчити». Насамкінець переконує: «А в тому, що Київ наш не візьмуть, я впевнений на всі 200-ті. Це фортеця. А фортеці, ти ж знаєш, не беруть».
Сьогодні кожен з нас герой. І кожен наш внесок важливий. Хтось продовжує працювати в комунальному підприємстві, підтримуючи красу та чистоту Києва. А хтось біжить до Зеленського та Джонсона, котрі неквапливо прогулюються столицею, та дарує їм символічних півників.
Ми зустріли війну тут, у межах рідного міста. Тут ми зустрінемо і перемогу. І на 46-й день ми працюємо, обіймаємося, говоримо слова підтримки іншим (але, мабуть, все ж собі), гуляємо Києвом та не порушуємо традицій смачної суботньої кави на Подолі. На 46-й день ми просто вчимося жити, ніби наново. І іноді робимо це під ввімкнену сирену, розуміючи, що вона може вити по нашу душу.
Share on Social Media
