Select Page

Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Freedom Heart Ukraine
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers

Три хвилі Української імміграції в Канаді та зростання політичної діаспори (продовження)

Apr 12, 2016 | Newpathway, Community, Immigration, Featured

Любов Василів-Базюк для Нового Шляху, Луцьк.

Справи приїзду українців до Канади полагоджував др. Осип Олеськів за дозволом і запрошенням Канадського Прем’єр міністра Вілфріда Лауріє та Міністра внутрішніх справ Кліффорда Сіфтона. Також канадська торгівельна фірма “Норз Атлантик Трейдінґ Ко.” під впливом уряду погодилася спроваджувати хліборобів з великими родинами та оплачувати їм дорогу. Тому від 1891 р. по Першу світову війну приїхало до Канади 170,000 українців, щоб заселювати західну Канаду, корчувати ліси та розвивати хліборобство.

Від іммігрантів вимагали привезти, крім грошей, харчі на цілий рік, зимову – дуже теплу одежу (кожухи), всі господарські знаряддя (реманент) та насіння. Др. Олеськів заохочував своїми доповідями емігрувати, не радив їхати до Бразилії, бо там дуже бідували наші люди через тропічний клімат, пошесті, диких звірів, отруйних гадюк, тощо. Тому др. Олеськів організував Комітет допомоги іммігрантам у Канаді, видав весною 1895 р. листівку (памфлет) під назвою “Про вільні землі”, а в грудні 1895 р. “О еміграції”. Також появився один памфлет на польській мові. Вибрав 30 міцних, здібних, багатодітних родин, бо за такими шукала Канада, щоб розвинути аграрне господарство в північно-західних провінціях і побільшити населення. Уряд Канади призначав по 160 акрів землі – лісу на кожну родину, що треба було корчувати. Землю надавали також дорослим синам і донькам у віці 18 років, так що творилися великі господарства, з великими лісами до корчування. На тих полях працювали батьки, молодь і малі діти. Діти пильнували вогнища, якими випалювали пеньки і коріння зрізаних дерев. До 3-ох років вимагали очистити 35 акрів землі та побудувати хату, бо могли забрати від них ті призначені землі.

Треба ствердити, що тяжкі були початки: життя в землянках, серед лісів та диких звірів, коли чоловіки йшли до міста зимою відкидати сніг, заробляти гроші. Жінки залишалися самі з малими дітьми та підлітками серед лісів, хоч поблизу жили їх сусіди з України, або родичі. Приходили до них канадські індіани, любили наших людей, вчилися від жінок пекти хліб, варити, а навчили робити сніголази та лікуватися від отруйного зілля (пойзен айві) і від алергії до дубового листя. Чоловіки працювали в сусідніх містечках, різали та рубали дрова для опалу, щоб заробити за зиму грошей, а літом корчувати ліси та розбудовувати свої господарства.

Про життя наших піонерів багато написано в двох мовах, про все, що приходилося пережити в початках імміграційного життя. Кожному українцеві, що живе в Канаді, чи в Україні, раджу прочитати “Сини Землі” в трьох томах Іллі Киріляка. Цей твір розказує, що пережили наші перші іммігранти “Піонери Канади”.

У чужій країні прийшлось вивчити мову, нові закони, спосіб лікування, спілкування з різними людьми, а крім того, не тільки будувати свої хати, а ще допомагати рідним в Україні, віддавати позичені гроші на еміграцію та забирати декого з родини до Канади. Головне, помагали одні одним та спільно будували школи, організували церковне життя. Уже в 1907 р. була перша греко-католицька церква в м. Едні-Стар з священиком о. Н. Дмитрівим.

Бракувало українських священиків, не хотіли чужомовних, наступав розподіл віросповідань. Православні відкидали впливи румунських і московських священиків, а греко-католики не хотіли бельгійських, французьких, ірландських. Православні і греко-католики разом почали організувати греко-православну церкву з тих іммігрантів, що не хотіли належати до чужинницьких церков і єпархій. Також творилися протестантські доми віруючих. Ділилися родини, односельчани, створювалося тертя через релігійні справи. Від 1911 року почала творититися українська греко-православна церква, яка в 1918 р. на з’їзді в Саскатуні себе повністю оформила і зареєструвалась в уряді.

Засновники були М. Стечишин, В. Свистун (адвокати), В. Кудрик, С. Савчук (священики) і Ю. Стечишин. (Василь Самець опрацював записки свого батька о. П. Самця, як організувалася Православна Церква Канади.)

У Манітобі в 1905 році організували при допомозі уряду учительську семінарію, де 28 молодих іммігрантів з частково закінченою середньою освітою за два роки в 1907 році стали першими учителями в українських школах. Виходила декілька разів на рік перша українська газета Канадський Фермер від 1903 р., яка потім виходила як тижневик з 1911 р. у Вінніпезі. (У Енциклопедії Українознавства подається як розвивалося видавництво Української преси в Канаді.)

Перше двадцятиліття майже добігало до кінця, коли канадський уряд налякався війни (Перша світова) з Німеччиною і Австрією та не довіряв іммігрантам з Австро-Угорщини, а це були Українці з Галичини, Буковини і Закарпаття. Біля 8 тисяч людей були забрані до інтернованих таборів, працювати у копальнях у провінції Квебек та у лісах Алберти і Бритійської Колумбії. Копали вугілля, заготовляли різне дерево, тяжко працювали, хворіли, помирали. Ті, що вижили, повернулися до своїх родин біля 1920 року. (Любомир Луцюк описує тяжке життя інтернованих мужчин з Австро-Угорщини – Українців під час Першої світової війни, їх працю, переживання.) Поміж ними навіть був прадідуньо (по батькові) моїх онуків з Городенки. Налякалися та намучилися наші чоловіки в інтернованих таборах, що на волі почали міняти прізвища своїм новонародженим дітям.

І саме у той час почали приїжджати нові іммігранти – так звана друга хвиля – яка, після 26 років, замінила в громадському житті першу імміграцію, додала національно-патріотичного думання, доповнила потребуючих працівників в громадських організаціях. Ця друга хвиля іммігрантів приїхала після Визвольних Змагань в Україні, після втрати Самостійності.

Хоч війська й уряди ЗУНР та УНР об’єдналися 22-о січня 1919 р., але спільно не могли оборонити Київ від москалів-комуністів під проводом Муравйова, бо також з півдня йшов сильний наступ білогвардійців – військових Денікіна. Симон Петлюра підписав, щоб рятувати Україну, договір з Польщею, але це також не допомогло, хоч боронили Варшаву від наступу московських комуністичних військ і кінноти Будьоного. Польща хотіла всю західну Україну взяти під своє панування, тому зрадила і підписала договір у Ризі з москалями-комуністами, поділивши з ними Україну по ріці Збруч і Горині на Волині. Українські війська опинилися в трикутнику смерти, поміж більшовиками-комуністами Леніна, білогвардійцями Денікіна та польськими військами Пілсудського.

Після зради Польщі, війська УНР та УГА відступали на захід і південь. Їх роззброювали поляки, румуни та розміщували по таборах інтернованих. Наші військові втікали до сусідніх західних держав, а також виїжджали до Канади та Сполучених Штатів Америки, щоб не мучитись від голоду, холоду та інфекційних недуг по таборах. Багато військових залишилося на Волині, рятувала їх Волинська Духовна Православна Семінарія в Кременці, створивши курси священства та дяківства для освічених вояків, щоб після закінчення могти висвятити та заповнити вільні парафії українськими священиками-патріотами на Волині та Холмщині. (З оповідань мого тата о. прот. Йосипа Василіва, що кінчив Волинську Духовну Семінарію в 1923 р. разом із старшинами УНР, а також можна знайти багато історичного матеріалу у книзі Володимира Рожко.)

Приїзд нових іммігрантів з освітою до Канади оживив життя української діаспори. Їх радо вітали, допомагали, співчували, бо всі разом переживали втрату Самостійності своєї держави. Допомагали новим іммігрантам з працями, продовжували відчиняти українські школи для дітей та раділи, що збільшилася громада, особливо по великих містах: Едмонтоні, Саскатуні, Вінніпезі і Торонто. Також по закінчені Першої світової війни вийшли наші піонери з інтернованих таборів та повернулися до родин свої господарства.

Тепер Канада вибачилась за ці табори, а проф. Любомир Луцюк опрацював велику історично-документальну книжку та на його прохання відчинилися архіви з списками людей, що були інтерновані. Нашим людям це пережити було нелегко, а праця проф. Л. Луцюка спонукала уряд визнати, що зробилася велика несправедливість через незнання, що в Австро-Угорській імперії було багато різних національностей, що не всі були ґерманського походження, а інші нації були окуповані та міцно переслідувані.

З приїздом другої хвилі іммігрантів оживилося громадське життя наших людей. Почали видавати нові газети: “Український Голос”, “Новий Шлях”, продовжували “Канадський Фермер”, а Січові Стрільці та вояки УГА заснували Українське Національне Об’єднання, яке до приїзду третьої хвилі іммігрантів (по Другій світовій війні) було головною українською політичною силою в Канаді. (Про організаторів УНО читайте допис у 9-му томі Енциклопедії на сторінці 3411, хто були головними організаторами громадського життя до приїзду третьої хвилі в 1950 р.)

На жаль Москва не спала, висилала до Канади також багато комуністичних агентів, які своєю пропагандою вміли переконувати наших селян на фермах, а найбільше тих, що залишилися по містах та працювали на будовах, фабриках, яким тяжко жилося в 1930-х роках через велику світову економічну депресію. Військові УГА, колишні Січові Стрільці та вояки УНР засновували Просвіти, Народні доми, відчиняли бібліотеки, а при церквах зорганізувалися братства, жіночі та молодечі організації, хори. Розбудовували національне життя, що зміцнювалося під впливом нових освічених сил, що працювали по українських організаціях, видавництвах та церквах.

Треба ствердити, що ту головну основу, підвалини до організованого життя – матеріальну базу – створили наші піонери, що викорчовували ліси, завели великі модерні господарства, сіяли пшеницю та були дуже жертвенними. Більшість церков була побудована, але і нові будувалися по великих містах, бо збільшилося іммігрантів. Це все будувалося за великі пожертви наших перших іммігрантів, вони міцно підтримували громадське життя, бо сумували за Україною, шукали своїх людей, ходили до церкви та знаходили нових друзів і приятелів далеко від своєї рідної Батьківщини.

Крім того жіночі організації при церквах і наших установах продавали вареники, цими грішми сплачували довги до банку. Тому наступне двадцятиліття закріпило та розбудувало українське громадське життя.

Любов Василів-Базюк – Магістер Бібліотекарства та Інформацій та Почесний професор Східно-Європейського Університету ім. Лесі Українки, Луцьк

Share on Social Media

Announcement
Pace Law Firm
2/10 Years of War
Borsch

Events will be approved within 2 business days after submission. Please contact us if you have any questions.

Manage Subsctiption

Check your subscription status, expiry dates, billing and shipping address, and more in your subscription account.