Новий Шлях.
Через торонтонський танцювальний ансамбль “Україна” за 18 років його існування пройшла не одна тисяча дітей, і ще більше батьків вдячні “Україні” за виховання своїх дітей в дусі української культури. “Україна” – один з найпомітніших українських ансамблів Канади, а його керівники Леся і Валерій Мовчан мають репутацію вимогливих та цілеспрямованих керівників. Новий Шлях поговорив з Лесею Мовчан, аби краще познайомити з ансамблем тих у нашій громаді, хто лише бачив виступи “України” на сцені.
Леся Мовчан – професійний хореограф. Вона закінчила Львівську хореографічну школу, Львівське культурно-освітнє училище, відділ хореографії, та Київський державний університет культури, відділ хореографії. Валерій Мовчан – також професійний хореограф. Він закінчив Львівське культурно-освітнє училище, Київський університет культури, а також Студію Ансамбля Вірського.
Леся і Валерій заснували ансамбль “Україна” у 1998 році. За словами Лесі, важко оцінити кількість концертів, проведених ансамблем у різних країнах за ці 18 років. У перший же рік існування до “України” записалося понад 200 дітей. І досі потік нових учнів до ансамблю не припиняється, хоча керівництво “України” має репутацію принципових і вимогливих викладачів. “Я дивлюсь на те, як дитина працює в класі. Це – найбільш важливе, це для мене показник”, каже Леся Мовчан і продовжує, “Все в руках наших дітей – якщо вони хочуть навчитися і працювати над собою, то вони це роблять. Я не можу зробити з них супер-зірок, якщо вони самі до цього не прикладуть зусиль. Один з моїх учнів прийшов одного разу додому і сказав батькам: “Принцип навчання у цьому ансамблі: як ти працюєш, як ти відносишся до роботи, в такій ти лінії стоїш і такі танці танцюєш””.
Леся Мовчан зауважує, що керівник танцювального ансамблю, крім великого досвіду роботи і бази знань, повинен мати гарні навички психолога. “Треба дитину бачити, відчувати її настрій, характер, зрозуміти і підтримати, коли це потрібно. Це дуже складний процес”, каже Леся. І тут останнім часом виникає все більше труднощів, говорить вона. На жаль, через захоплення електронними приладами та соціальними медіа, діти зараз втрачають інтерес до мистецтва – пісень, танців, музики. Багато батьків ідуть цим шляхом і купують дітям усе новіші ґаджети, тому що це – легкий спосіб зайняти дитину. У той час як для навчання гри на бандурі чи танців і батьки, і діти мусять мати бажання і терпіння. Леся Мовчан відзначає, що це починає бути все більшою проблемою як для “України”, так і для усіх інших українських танцювальних ансамблів у Канаді.
Розкаяння у тому, що не прилучили дітей до української культури, приходить через певний час, вважає Леся Мовчан, коли діти виростають без мережі підтримки серед українців. У той час, як ті, що відвідували танцювальні ансамблі, музичні заняття, Пласт чи інші орґанізації, “тримаються купи, як родина”. Леся Мовчан розповідає: “До мене недавно приходили колядувати мої танцюристи, це була остання хата і вони не розійшлися, а сиділи ще дві-три години, сміялися і жартували. Я їх завжди вчу: “Діти, те, що ви танцюєте рік, два, три, чотири – це все дуже добре. Але в майбутньому, коли ви підете в світ, запам’ятайте, що як би добре чи погано вам не було, ви завжди зможете поділитися усім зі своїми товаришами-українцями”. І так воно є, бо я вже не один склад випустила, а, ті, що вже закінчили танцювати, все приходять, і я рада за своїх випускників. Був одного разу концерт, коли я була в лікарні, і я приходжу, бо мушу бути на роботі, і бачу як мої “старики” – я їх любляче так називаю, ті що вже не танцюють, – підходять до мене і кажуть “пані Леся, ви собі сядьте, а ми все зробимо, ви не переживайте, ми знаємо що робити”. І нога моя не була там, де вони всі переодягалися. Концерт пройшов дуже гарно, як завжди, але для мене було важливе те, що я їх вчила – щоби в житті не було, ви повинні прийти і допомогти. І кожен річний концерт вони мені пишуть і питають коли, де концерт, і кожного року я маю море допомоги від колишніх танцюристів.”
“Значить, та робота за ті всі 18 років, яку ми робили з чоловіком, вона просто так не пішла. Я бачу ту роботу і я вдячна їм і тим батькам, котрі повірили в нас. І жоден з батьків мені не скаже, що ми чогось поганого навчили: 90% моїх танцюристів мають вищу освіту, 90% дітей кажуть, що якби не та “Україна”, то ми б не були такі tough і ми би того всього не досягнули. Наприклад, перший досвід виживання для молодих – це перший рік в університеті. Моїм танцюристам допомагає вижити досвід, спортивний дух, наполегливість, які вони дістали в “Україні”. Я їх постійно вчу – “світ не крутиться навколо вас – ви крутитеся навколо світу, отже ви повинні вижити. Життя легкого не буває. Не вийшло сьогодні – пробуйте, вийде завтра. Не завтра – післязавтра. Не здавайтесь.” І вони це використовують. Для мене також дуже важливо, що я маю таких хороших, позитивних батьків, які вірять в нас і у своїх дітей. Коли діти до нас приходять, вони ще нічого не вміють, але проходить два-три роки і діти починають бути фанатами танців, танці – це для них все, це частина їхнього життя. Головне – мати підтримку від батькв і віру в те, що їх діти займаються чимось добрим. Діти – це як вазон, його не поливаєш і він в’яне, і навпаки”.
“Для мене успіх дітей – головне. Мій вчитель в університеті, Сергій Зубатов, казав: ‘Не думайте, що ви закінчите університет, підете в життя, будете працювати і у вас все буде легко йти. Але запам’ятайте одне, це свята істина: якщо вас будуть любити діти, значить ви – на правильній дорозі. Будете мати повагу від батьків – значить ви все робите добре’. На той час, будучи студентами, ми не розуміли, про що він говорить. Але пройшов довгий час і я в цьому переконалась не один раз. Стати перед дітьми і їх чогось навчити – це неймовірно складно. Треба мати велике терпіння, досвід роботи та любити свою професію. Крім того, треба віддавати роботі усі 100%, всю енергію і всі знання. І мої діти, і їхні батьки знають, що в мене такий характер – я вимоглива і у мене все має бути ідеально. В клас мої вчителі не запізнюються, нас так в університеті вчили. Дресирували за найменші дрібниці, чи то спідничка зім’ята, чи зав’язки на взутті брудні – все рахувалось, тому що вчителі мають подавати приклад відповідальності і пунктуальності. Мої вчителі і діти розуміють, чому для мене це важливо”.
Школа танцю “Україна” пропонує високий рівень навчання. Це – академічний, дуже складний стиль, і в поєднанні з професійною музикою і костюмами дає відповідний рівень виконання. Мирослав Вантух, керівник Ансамблю Вірського, дозволив “Україні” записати 12 професійних фонограм у виконанні свого ансамблю. Ці фонограми – значно вищої якості, ніж ті, які можна знайти на CD чи у інтернеті. За роки своєї творчості, Леся і Валерій Мовчан створили нові, яскраві хореографічні номери для дітей. У танцювальному репертуарі “України”, крім власних постановок, є багато хореографічних номерів П. Вірського, М. Вантуха, С. Макарова.
Отже, школа танцю “Україна” – це великий творчий колектив, який поєднує роботу учнів, батьків та викладачів. Леся Мовчан каже, що її колективи завжди дістають багато запрошень представити український танок у різних країнах світу. Цього року, наприклад, “Вітерець” їде у США, а “Україна” – в Іспанію. Однак, як каже Леся, далеко не усі поїздки можна здійснити через брак коштів, не завжди вдається дістати фінансову допомогу для танцюристів. Тому ті у нашій громаді, кому небайдужий спадок українського танцю, можуть записати “Україну” до списку отримувачів своїх пожертв.
На останок, Леся Мовчан наголосила, що “Україна” з радістю чекає на нових дітей, які мають бажання навчатися мистецтву українського танцю, традицій та культури. Ласкаво просимо до “України”!
Share on Social Media
